розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Подільської районної державної адміністрації м. Києва, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - комунальне підприємство "Лісове" про визнання права користування жилим приміщенням, визнання ордеру недійсним та за зустрічним позовом Подільської районної державної адміністрації в м. Києві до ОСОБА_3, треті особи: комунальне підприємство "Шляхово-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Подільського району", комунальне підприємство "Лісове", ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про виселення та за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 18 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 28 квітня 2014 року,

У жовтні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Подільської районної державної адміністрації м. Києва, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 Вимоги обґрунтовані тим, що у 1977 році за рішенням виконавчого комітету Шевченківської ради народних депутатів у м. Києві діду позивача - ОСОБА_9 була надана двохкімнатна ізольована квартира АДРЕСА_1, у яку разом з ним заселилися члени його родини: баба позивача - ОСОБА_10 та його батько - ОСОБА_11 Позивач зазначив, що з 2005 року він постійно проживав разом з батьком, оскільки той був хворий. Останній за життя неодноразово звертався до комунального підприємства "Лісове" (далі - КА "Лісове") з проханням про реєстрацію позивача за вказаною адресою, які залишені без задоволення. Також позивач вказав, що він постійно проживав у спірній квартирі з 1988 року по 1991 рік, з 1991 року по 2005 рік - проживав періодично, а 2005 року по теперішній час він проживає як член сім'ї наймача - його батька та сплачує плату за користування житлом та комунальні послуги, разом з ним у даній квартирі проживає його сім'я. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив визнати за ним право на користування квартирою АДРЕСА_1. В подальшому позивач збільшив свої позовні вимоги та просив визнати недійсним ордер на право зайняття службового приміщення від 23 вересня 2009 року № 001926, виданий Подільською районною в м. Києві державною адміністрацією ОСОБА_4

У серпні 2010 року Подільська районна в м. Києві державна адміністрація звернулася до суду з зустрічним позовом, у якому просила виселити ОСОБА_3 зі спірної квартири без надання іншого житла, мотивуючи вимоги тим, що у останнього відсутні будь-які підстави користуватись спірною квартирою. Також позивач зазначив про те, що на підставі розпорядження Подільської районної у м. Києві державної адміністрації від 22 вересня 2009 року № 1079 відділом обліку та розподілу житлової площі ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 видано ордер від 23 вересня 2009 року на право зайняття службового жилого приміщення. Також у зустрічному позові вказано, що у спірній квартирі зареєстрований ОСОБА_4 та члени його сім'ї.

У липні 2013 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користування жилим приміщенням та виселення, який об'єднано в одне провадження із вищевказаним позовами. В обґрунтування своїх вимог зазначили, що квартира АДРЕСА_1 належить їм у рівних частках, однак вони не можуть володіти, користуватися та розпоряджатися нею, оскільки в ній самовільно проживає відповідач. Тому просили усунути перешкоди в користуванні, належним їм на праві спільної часткової власності квартири, шляхом примусового виселення без надання іншого жилого приміщення ОСОБА_3, з іншими нез'ясованими особами, у спірній квартирі; зобов'язати відповідача повернути комплекти ключів від спірної квартири; зобов'язати відповідача вивезти власні речі, які знаходяться у спірній квартирі, та належать йому на праві приватної власності.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 18 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 28 квітня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_3, зустрічного позову Подільської районної державної адміністрації в м. Києві відмовлено. Позов ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задоволено частково. Виселено ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Зобов'язано ОСОБА_3 повернути ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 комплекти ключів від зазначеної квартири, вивезти власні речі, які знаходяться в спірному помешканні та належать йому на праві приватної власності. В іншій частині позовну відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 порушує питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і просить ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 був прописаний ОСОБА_11, який помер 05 червня 2008 року та виписаний 20 червня 2008 року.

Розпорядженням виконавчого комітету Подільської районної у м. Києві ради від 13 серпня 2009 року № 945, зазначену квартиру включено до числа службових приміщень комунального підприємства шляхово-експлуатаційного управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Подільського району м. Києва (далі - КП ШЕУ Подільського району м. Києва). А 23 вересня 2009 року на підставі розпорядження виконавчого комітету Подільської районної у м. Києві ради від 23 вересня 2009 року № 1079 ОСОБА_4 видано ордер № 001926 на право зайняття спірної квартири за зазначеною адресою, як службового житлового приміщення на сім'ю з 4 осіб: він, його дружина та дві їх дочки.

Згідно з розпорядженням виконавчого комітету Подільської районної у м. Києві ради від 10 лютого 2010 року № 93 квартиру АДРЕСА_1 виключено із числа службових приміщень та у подальшому приватизована сім'єю ОСОБА_4, про що 09 квітня 2010 року видано свідоцтво про право власності на житло.

ОСОБА_3 є сином померлого ОСОБА_11

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3 суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивач за первісним позовом вселився у спірну квартиру самоправно, без законних на це підстав. Задовольняючи позов ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, суди керувалися положеннями ст. 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права на користування та розпоряджання своїм майном.

Такі висновки судів відповідають вимогам закону та ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Відповідно до ст. 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно з ч. 2 ст. 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Як роз'яснено у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року № 2 (v0002700-85) , вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановлено й вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Вирішуючи спір, суди, відповідно до ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи та дійшли висновку щодо виселення ОСОБА_3 із спірної квартири в межах доказів, наданих сторонами. При цьому судами правильно зазначено, що оплата за послуги поховання не може бути підставою для встановлення факту ведення спільного господарства з ОСОБА_11, а жодних інших доказів на підтвердження своїх доводів щодо вселення у спірне жиле приміщення на законних підставах як член сім'ї наймача позивач за первісним позовом не надав. Допитані судом свідки також не підтвердили цей факт.

Згідно з вимогами ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої інстанції або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставинами, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки, доводи касаційної скарги стосуються переоцінки доказів, викладених в оскаржуваних рішеннях, що не відноситься до компетенції суду касаційної інстанції, та не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити.