розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - державний нотаріус Шостої харківської державної нотаріальної контори Головащенко О.Л., про визнання недійсним договору довічного утримання,

за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Харківської області від 26 травня 2014 року,

У вересні 2011 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору довічного утримання.

Посилалася на те, що 2 грудня 2010 року між нею, її матір'ю ОСОБА_7 та ОСОБА_4 був укладений договір довічного утримання, відповідно до якого ОСОБА_6 та ОСОБА_7 передали у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1, а остання, у свою чергу, зобов'язалась забезпечувати їх довічним утриманням. Однак після підписання договору позивачка виявила, що уклала договір не довічного утримання, а договір довічного грошового утримання, оскільки ОСОБА_4 не виконувала умови укладеного договору, а в п. 6 договору зазначено, що ОСОБА_4 зобов'язується довічно утримувати ОСОБА_6 та ОСОБА_7 грошовими ресурсами в розмірі 400 грн щомісячно на обох, тоді як вони потребували постійного догляду щодня через свій хворобливий стан. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла. ОСОБА_4 в порушення умов договору не забезпечила її поховання.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6, правонаступником якої є ОСОБА_3, яка ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 7 грудня 2011 року була залучена як правонаступник позивача по справі.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2013 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 26 травня

2014 року рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним договір довічного утримання, укладений 2 грудня 2010 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_4, в частині передачі ОСОБА_6 ОСОБА_4 права власності на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1. В іншій частині рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що 2 грудня 2010 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 був укладений договір довічного утримання.

Відповідно до умов договору ОСОБА_6 та ОСОБА_7 передали у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1, а остання, у свою чергу, зобов'язалась довічно утримувати ОСОБА_6 та ОСОБА_7 грошовими ресурсами в розмірі 400 грн щомісячно в рівних частках кожній та сплачувати комунальні послуги за квартиру. Крім того, ОСОБА_4 зобов'язалась здійснити поховання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 після їх смерті.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6

За життя ОСОБА_6 склала заповіт від 6 вересня 2011 року, відповідно до якого все своє майно заповіла ОСОБА_3

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не довела обставини укладання договору під впливом обману.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що спірний правочин був укладений внаслідок обману, оскільки ОСОБА_6 потребувала постійного стороннього догляду як людина похилого віку.

Проте погодитись із таким висновком суду апеляційної інстанції не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Згідно з ч. 1 ст. 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) передбачено, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. У справах про дискримінацію позивач зобов'язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача. У справах щодо звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності чи застосування до працівника з боку керівника або роботодавця заходів впливу (переведення, атестація, зміна умов праці тощо) у зв'язку з повідомленням таким працівником про порушення вимог Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" (3206-17) іншою особою обов'язок доказування правомірності прийнятих при цьому рішень, вчинених дій покладається на відповідача. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Результат аналізу спірного правочину дає можливість встановити, що останній відповідав всім вимогам передбаченим законодавством, а саме: зміст його не суперечив ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Таким чином, висновки суду першої інстанції про те, що позивачкою не доведено обставини укладання договору під впливом обману, а спірний договір відповідає вимогам законодавства, є правильним.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, тому рішення суду відповідає вимогам матеріального права.

Проте всупереч статтям 303, 316 ЦПК України апеляційний суд переоцінив наявні у справі докази, що в силу ст. 339 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.