У лютому 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 року померла його тітка - ОСОБА_5, яка до дня смерті проживала за адресою: АДРЕСА_1, і за якою в період з лютого 2011 року до її смерті він здійснював постійний догляд, оскільки до того вона проживала з дочкою та зятем, які вживали спиртні напої. Аналогічний спосіб життя вела і її онука - ОСОБА_4 12 січня 2011 року ОСОБА_5 склала заповіт, згідно з яким він є спадкоємцем всього належного їй на праві особистої власності майна, у тому числі й житлового будинку АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_5 померла й він здійснив її поховання за власний рахунок, ОСОБА_4 не допомагала ніяким чином. Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина. Він, як спадкоємець за заповітом, почав підготовку документів для її оформлення, однак нотаріус повідомила, що видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12 січня 2011 року неможливо, оскільки є інший заповіт, посвідчений міською державною нотаріальною конторою 25 березня 2011 року, спадкоємицею за яким є ОСОБА_4 На час складання заповіту 25 березня 2011 року ОСОБА_5 виповнилося 89 років, вона мала незадовільний стан здоров'я, як людина похилого віку, тітка часто хворіла, у неї прогресував віковий склероз. Крім того, заповіт від 25 березня 2011 року від імені заповідача було підписано ОСОБА_6 з невідомих причин, оскільки попередній заповіт ОСОБА_5 підписувала власноручно, а стан її здоров'я з того часу був незмінним і вона могла розписуватися сама.

Ураховуючи викладене, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив суд: визнати недійсним заповіт ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4, посвідчений 25 березня 2011 року державним нотаріусом Золотоніської міської нотаріальної контори ОСОБА_7; відновити чинність заповіту ОСОБА_5 на його, посвідченого 12 січня 2011 року приватним нотаріусом Золотоніського міського нотаріального округу ОСОБА_8; стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 20 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 31 березня 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що судом не встановлено порушення вимог, передбачених ст. 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Також позивачем не доведено, а відповідачем не спростовано наявність обставин, передбачених ч. 1 ст. 231 ЦК України щодо вчинення особою правочину проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши, що ОСОБА_5 психічними захворюваннями не страждала, однак погано пересувалася та тримала в руці ручку, у зв'язку з чим було прийнято рішення щоб заповіт від 25 березня 2011 року підписала інша особа.

Проте погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, тому що суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 12 січня 2011 року складено заповіт, згідно з яким на випадок смерті ОСОБА_5, спадкоємцем всього належного їй на праві особистої власності майна, у тому числі й жилого будинку з господарського-побутовими спорудами та земельною ділянкою, що знаходяться по АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 25 березня 2011 року складено заповіт, згідно з яким ОСОБА_5 заповіла все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, взагалі все те, що буде належите їй і на що вона за законом матиме право, ОСОБА_4, у тексті заповіту зроблено відмітку про те, що у зв'язку з хворобою заповідача та за її проханням, у її присутності заповіт, який їй прочитано вголос, підписала гр. ОСОБА_6 та свідки: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ідентифікаційні дані та підписи яких містяться в тексті заповіту. Згідно зі свідоцтвом про смерть ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

З матеріалів справи вбачається, що 25 березня 2011 року заповіт від імені ОСОБА_5 було підписано ОСОБА_6 з невідомих причин, оскільки попередній заповіт від 12 січня 2011 року ОСОБА_5 підписувала власноручно, а стан її здоров'я з того часу був незмінним і вона могла розписуватися сама, на той час остання власноручно готувала їжу та могла сама себе обслуговувати, що підтвердили в судовому засіданні свідки.

Крім того, факт незмінності стану здоров'я ОСОБА_5 убачається з копії довіреності від 14 березня 2012 року, яка була видана майже через рік після складання оспорюваного заповіту від 25 березня 2011 року, вона була власноручно підписана ОСОБА_5

Таким чином, як на час вчинення заповіту від 25 березня 2011 року, так і в подальшому ОСОБА_5 мала змогу самостійно здійснювати підпис, що вказує на порушення порядку підписання заповіту.

Згідно з п. 16 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 (z0283-04) , у редакції, яка діяла на час вчинення оспорюваного правочину, якщо фізична особа внаслідок фізичної вади або хвороби не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не могла підписати документ, зазначається у посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено.

Таким чином, фізична особа може доручити іншій особі у її присутності підписати текст правочину, якщо вона не може підписати його власноручно лише у зв'язку з хворобою або фізичною вадою.

Разом з тим, свідок ОСОБА_6 суду показала, що до складання 25 березня 2011 року заповіту вона з ОСОБА_5 не розмовляла, остання ніяких доручень їй не давала та взагалі ні з якими проханнями, у тому числі й поставити за неї підпис у заповіті, не зверталася. Крім того, до неї звернулася ОСОБА_4 та попросила бути свідком під час посвідчення заповіту на її користь, тому вона вважала себе свідком і ставила свій підпис у заповіті як свідок, а ОСОБА_5 намагалася підписати заповіт, однак нотаріус самостійно вирішила, що заповіт повинна підписати інша особа, а саме вона.

Частинами 1, 5 ст. 1253 ЦК України передбачено, що на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Згідно зі ст. 1255 ЦК України нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Отже, свідки, при яких посвідчується правочин, запрошуються за бажанням заповідача, а не за бажанням спадкоємця, крім того, заповіт у голос повинні були прочитати свідки, а не нотаріус, що стверджувала нотаріус ОСОБА_7 в судовому засіданні.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Так, у акті посмертної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи від 27 грудня 2013 року встановлено факт, що на час здійснення правочину 25 березня 2011 року ОСОБА_5 психічними захворюваннями не страждала, а виявляла прояви органічного астенічного розладу у зв'язку з гіпертонічною хворобою, атеросклероз судин головного мозку, наслідками операції струмектомії з приводу раку щитовидної залози, без виражених інтелектуально-мнестичних і особистісних змін, що не позбавляло її здатності розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Проте апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України не дав належної оцінки тому, чи у ОСОБА_5 були хвороби, фізичні вади, які б заважали їй власноручно підписати заповіт від 25 березня 2011 року та чи свідчать про такі обставини посмертної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи.

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються: узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Таким чином, у судовому рішенні апеляційний суд зобов'язаний дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів та переоцінку доказів.

Проте у порушення наведених норм процесуального права апеляційний суд, відхиляючи апеляційну скаргу, обмежився лише коротким висновком про те, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, разом із тим, зазначивши лише мотиви щодо посвідчення заповіту зі слів завідуючої Золотоніської державної нотаріальної контори ОСОБА_11, а саме підставу неможливості підписання ОСОБА_5 заповіту - погане пересування та погане тримання ручки в руці, у зв'язку з чим не виконав положення ч. 2 ст. 315 ЦПК України.