Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Макарчука М.А., суддів: Леванчука А.О., Нагорняка В.А.,Матвєєвої О.А., Писаної Т.О.,розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про стягнення суми, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 19 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 29 січня 2013 року,

У липні 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання договору дійсним та визнання права власності. У подальшому позивач змінила позовні вимоги і просила суд стягнути з відповідача 2 640 000,00 грн, які він отримав від неї.

Рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 19 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 29 січня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить вказані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із їх недоведеності належними та допустимими доказами.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Судами встановлено, що 23 січня 2009 року відповідач ОСОБА_7 та третя особа ОСОБА_8 уклали між собою угоду про завдаток, відповідно до якої ОСОБА_7, як продавець, зобов'язався продати, а ОСОБА_8, як покупець, купити належні відповідачу жилий будинок та земельну ділянку площею 0,0775 га, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 за 560 000 доларів США та нотаріально укласти угоду не пізніше 17 березня 2009 року.

Відповідно до вказаної домовленості покупець ОСОБА_8 передав продавцю ОСОБА_7, а останній отримав грошові кошти у розмірі 390 000 доларів США як завдаток, про що написав відповідну розписку та передав ключі від будинку ОСОБА_8

09 липня 2009 року відповідач ОСОБА_7 та третя особа ОСОБА_8 знову уклали між собою угоду про завдаток, якою перенесли дату укладення договору купівлі-продажу на 16 серпня 2009 року та підтвердили, що ОСОБА_8 сплатив ОСОБА_7 суму завдатку у розмірі 431 000 доларів США, про що ОСОБА_7 написав відповідну розписку та було складено акт прийому-передачі ОСОБА_8 ключів від будинку та самого будинку з майном, яке у ньому знаходилося та земельної ділянки.

29 грудня 2009 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 нотаріально уклали договір купівлі-продажу житлового будинку, в якому було передбачено, що за об'єкт продажу ОСОБА_8 повинен був сплатити грошові кошти протягом 30 місяців.

29 грудня 2009 року було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки на тих же умовах.

Оскільки умови за договором купівлі-продажу зі сторони покупця - ОСОБА_8 не виконувалися, то продавець ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом про розірвання вказаних договорів.

Рішенням Ялтинського міського суду від 06 лютого 2012 року було розірвано договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 29 грудня 2009 року у зв'язку з відсутністю повного розрахунку між сторонами за договором та повернуто ОСОБА_7 вказане майно.

Зі змісту розписки від 16 січня 2013 року та угоди від 24 січня 2013 року вбачається, що сторони за договором купівлі-продажу ОСОБА_8 та ОСОБА_7 дійшли згоди відносно повернення грошей у зв'язку з розірванням договору.

Позивач по справі обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала на те, що грошові кошти за купівлю-продаж вказаного вище будинку сплачувала саме вона, і оскільки договір розірваний, вона вважає, що відповідач утримує безпідставно отримані від неї кошти у розмірі 2 640 000,00 грн, що еквівалентно 330 000,00 доларам США, із яких: 230 000,00 доларів США вона 14 березня 2008 року зняла зі свого рахунку та передала відповідачу, який у цей же день поклав їх на свій рахунок; решту позивач перевела по системі переказів, із яких безпосередньо відповідачеві 60 000,00 доларів США.

Заперечуючи проти позову відповідач стверджував, що 60 000,00 доларів США він отримав від позивача у рахунок зобов'язань по договору займу, а решту коштів він від позивача не отримував.

Судами вірно встановлено, що між позивачем та відповідачем відсутні будь-які письмові угоди, у рахунок яких було б необхідно надавати грошові кошти. Будь-які розписки про передачу грошей між позивачем та відповідачем по справі також відсутні. Судами також, правильно встановлено, що належними та допустимими доказами підтверджено отримання відповідачем від позивача лише грошових коштів на загальну суму 60 000,00 доларів США по системі переказів.

Не визнаючи кошти у розмірі 60 000,00 доларів США отримані відповідачем як безпідставно набуті, місцевий суд виходив із того, що позивач сплачувала завдаток від імені свого сина (третьої особи у справі), а не від себе особисто, оскільки ніяких домовленостей між ними не існувало. Апеляційний суд з таким висновком погодився, та в оскаржуваній ухвалі зазначив, що позивач, як мати, могла надавати своєму синові грошові кошти у рахунок укладеного договору для передачі відповідачу.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Вирішуючи спір, суди у порушення вимог статей 212- 215 ЦПК України не звернули уваги на підстави звернення позивача з даним позовом про повернення грошових коштів і не перевірили вимоги позову з урахуванням положень вимог ст. 1212 ЦК України.

Як вбачається з оскаржуваних судових рішень, суди, встановивши, що між сторонами відсутні будь-які угоди, як підстава сплати позивачем грошових коштів відповідачеві, дійшли припущень щодо правомірності утримання відповідачем грошових коштів на суму 60000,00 доларів США отриманим ним по системі переказів безпосередньо від позивача.

Усупереч вимогам закону висновки суду ґрунтуються на припущеннях.

Апеляційний суд у порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, у рішенні не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і змінив лише правову підставу задоволення позову.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню як такі, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 19 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 29 січня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.