розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", про визнання недійсними рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29 липня 2013 року та рішення апеляційного суду Київської області від 1 липня 2014 року,

У лютому 2013 року прокурор м. Ірпеня в інтересах держави звернувся до суду із указаним позовом, у якому просив визнати недійсним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 24 грудня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, який розташований за адресою: АДРЕСА_1"; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_3, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_4 та скасувати його державну реєстрацію, визнати право власності держави на вказану земельну ділянку.

В обґрунтування позову зазначав, що рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 24 грудня 2008 року та виданий на його підставі державний акт про право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га є незаконними, оскільки при їх прийнятті та оформленні допущено порушення вимог чинного законодавства. Зазначена земельна ділянка знаходиться за межами смт Коцюбинське Київської області, що підтверджується висновком судово-землевпорядної експертизи від 5 березня 2012 року, тому вважає, що її було передано у приватну власність за рахунок земель, що знаходяться у постійному користуванні комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство" (далі - КП "Святошинське лісопаркове господарство"). У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2009 року земельну ділянку придбав ОСОБА_4 і на державному акті про право власності на земельну ділянку, виданому на ім'я ОСОБА_3 зроблено відмітку про перехід права власності на спірну земельну ділянку до ОСОБА_4 Оскільки зміна цільового призначення спірної земельної ділянки з лісового фонду на землі для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд не проводилася, будь-яких рішень Коцюбинською селищною радою Київської області щодо такої зміни не приймалось, генеральним планом смт Коцюбинське Київської області не передбачено, тому право державної власності на цю земельну ділянку не припинено, а право власності ОСОБА_4 на неї на законних підставах не виникло. На підставі цього позивач звернувся до суду.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 29 липня 2013 року позов прокурора м. Ірпеня в інтересах держави задоволено частково. Визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 24 грудня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, який розташований за адресою: АДРЕСА_1". Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_3, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_4 та скасовано його державну реєстрацію. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позову прокурора м. Ірпеня в інтересах держави відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 1 липня 2014 року заочне рішення місцевого суду скасовано в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_3, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_4 та скасування його державної реєстрації та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову прокурора м. Ірпеня в інтересах держави відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті заочне рішення місцевого суду залишено без змін.

У касаційній скарзі заступник прокурора Київської області просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позову про визнання права власності на земельну ділянку та задовольнити позов в цій частині, змінити мотивувальну частину судових рішень і зазначити, що договори купівлі-продажу земельної ділянки є нікчемними. У решті судові рішення залишити без змін.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції на підставі статей 116, 122, 173, 174, 155 ЗК України виходив із того, що це рішення прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням своїх повноважень і всупереч вимогам пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) , оскільки на момент його прийняття були відсутні будь-які графічні або інші землевпорядні документи, які б підтверджували межі смт Коцюбинського Київської області, а тому державний акт, виданий на підставі незаконного рішення ради, є недійсним. Суд також вважав, що підстав для задоволення вимог прокурора про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу немає, оскільки позивачем не надано доказів того, що правочин порушує публічний порядок.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації і ухвалюючи у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог, апеляційний суд виходив із того, що оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки не визнаний судом недійсним і не встановлена його нікчемність, то відсутні підстави для визнання недійсним державного акта з відміткою про перехід права власності за цим договором.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна з огляду на наступне.

Судами встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 24 грудня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1" ОСОБА_3 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,15 га і на підставі даного рішення ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 449663.

У подальшому на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 квітня 2009 року вищевказану земельну ділянку площею 0,15 га ОСОБА_3 продала ОСОБА_4

На підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2009 року ОСОБА_4 придбав земельну ділянку по АДРЕСА_1.

На державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 449663, виданому на ім'я ОСОБА_3, зроблено відповідну відмітку про перехід права власності на спірну земельну ділянку до ОСОБА_4

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до п. "б" ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено ч. 1 ст. 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до ст. 21 Закону України від 16 листопада 1992 року "Про основи містобудування" визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється відповідно до затвердженої містобудівної документації місцевих правил забудови з урахуванням планів земельно-господарського устрою.

Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України від 20 квітня 2000 року "Про планування і забудову територій" сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, у тому числі, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок.

Відповідно до п. 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Частиною 1 ст. 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Встановивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання ОСОБА_3 земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі смт Коцюбинського Київської області, місцевий суд на підставі статей 116, 122, ч. 1 ст. 155 ЗК України, п. 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 126 ЗК України (у редакції від 16 вересня 2008 року, яка була чинною на момент прийняття селищною радою рішення) право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку виникло з моменту отримання нею державного акта та його державної реєстрації.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то суд першої інстанції на підставі зазначених норм дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним і державного акта, виданого ОСОБА_3 на підставі недійсного рішення селищної ради.

Висновок про те, що держаний акт на право власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано, міститься у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-12цс13), від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-93цс13), від 25 червня 2014 року (справа № 6-67цс14) та від 24 вересня 2014 року (справа № 6-146цс14).

Так, відповідно до ст. 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (ч. 2 ст. 126 ЗК України).

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу (ч. 6 ст. 126 ЗК України) не змінює суті такого державного акта, як недійсного.

За таких обставин апеляційний суд при ухваленні рішення про часткове скасування рішення суду першої інстанції допустив неправильне застосування положень ст. 155 ЗК України, при цьому суд першої інстанції з дотриманням вимог матеріального і процесуального права ухвалив законне рішення, а тому колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення апеляційного суду і залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо доводів касаційної скарги про необхідність ухвалення нового рішення про визнання права власності держави на земельну ділянку, то вони не заслуговують уваги з огляду на наступне.

Відповідно до принципу диспозитивності (ст. 11 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в межах заявлених ними вимог (ст. 31 ЦПК України).

Як убачається з матеріалів справи, способом захисту порушеного права власності держави на земельну ділянку позивачем обрано подання позову про визнання права власності на це майно (ст. 392 ЦК України), а не витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Разом із тим, як випливає з роз'яснення, яке міститься у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , позов про визнання права власності на майно (ст. 392 ЦК України) є належним способом захисту, якщо позивач вимагає залишення у нього майна, відчуженого третьою особою за договором, учасником якого він не був, і це майно ще не вибуло з його володіння.

Установивши, що земельна ділянка вже вибула з володіння власника у зазначений спосіб, суд обґрунтовано відмовив у позові, заявленому з підстав, передбачених ст. 392 ЦК України, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не є належним способом захисту.

У той самий час, якщо позивач вимагає повернення майна відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, належним способом захисту є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Однак, ураховуючи те, що позивач у справі таких вимог не заявляв, суд обґрунтовано не застосував до правовідносин сторін зазначені норми матеріального права.

Також не заслуговують на увагу твердження скаржника про необхідність внесення змін до рішення суду першої інстанції щодо висновку про нікчемність договору купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки, як правильно зазначено судом першої інстанції, позивачем не надано доказів на підтвердження передбачених ст. 228 ЦК України причин вважати такий правочин нікчемним.