розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Департаменту міського господарства Одеської міської ради, треті особи: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, виконавчий комітет Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю та відшкодування моральної шкоди, за касаційними скаргами ОСОБА_4 та Київської районної адміністрації Одеської міської ради на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 26 червня 2012 року,

У липні 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, уточнивши який, остаточно просила зобов'язати ОСОБА_4 усунути перешкоди в користуванні власністю та зобов'язати знести за власний рахунок двоповерхову житлову будівлю, визначену на схематичному плані під літерою "Ч", дворовий туалет, під літерою "К", визнати недійсним свідоцтво про право власності від 17 липня 2002 року на 11/20 частин домоволодіння АДРЕСА_1, а також скасувати розпорядження № 803 від 21 травня 2002 року Київської районної адміністрації про прийняття в експлуатацію будівель за вказаною адресою.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилалася на те, що вона та відповідач є співвласниками зазначеного будинковолодіння. Відповідач самочинно звела будівлю, яка прийнята в експлуатацію та на яку видано свідоцтво про право власності. Оскільки вона не давала згоди на будівництво вищезазначених споруд, просила суд позов задовольнити.

У жовтні 2008 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила зобов'язати ОСОБА_3 побудувати за власний рахунок паркан з полікарбонату висотою 2,5 м між їхніми ділянками, перевести собаку на інше місце, а також стягнути моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн, мотивуючи свої вимоги тим, що посилання позивача ОСОБА_3 є необґрунтованими та недоведеними.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 26 червня 2012 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково, визнано недійсним свідоцтво про право власності на 11/20 частини домоволодіння АДРЕСА_1, видане УЖКГ виконкому Одеської міської ради від 17 липня 2002 року за № 2-2515 на ім'я ОСОБА_4, скасовано розпорядження № 803 від 21 травня 2002 року Київської районної адміністрації про прийняття в експлуатацію будівель за адресою: АДРЕСА_1.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користування власністю та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, в частині задоволення позову ОСОБА_3 закрити провадження, в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

У касаційній скарзі Київська районна адміністрація Одеської міської ради, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що скарги підлягають частковому задоволенню на таких підставах.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що розпорядження про прийняття будівлі в експлуатацію та свідоцтво про право власності на нього прийняті без її згоди як співвласника будинку, тобто з порушенням.

Проте з такими висновками погодитися не можна, виходячи з наступного.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 1985 року ОСОБА_3 є власницею 1/5 частини будинку АДРЕСА_1. /а.с. 7-10 т. 1/

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2002 року встановлено порядок користування земельною ділянкою, на якій розташований зазначений будинок, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, власницею 11/25 частини будинку. Їм виділено у користування відповідно 310 м2 та 459 м2 . /а.с. 12 т. 1/

ОСОБА_4 побудувала будинок та господарські споруди, які розпорядженням Київської районної адміністрації м. Одеси від 21 травня 2002 року прийняті у експлуатацію, а 17 липня 2002 року отримала свідоцтво про право власності на 11/20 частини будинку, що складається: літ. "А": коридор 2-1, коридор 2-2, кухня 2-3, санвузол 2-4, житлова 2-5, житлова 2-6, коридор ІІ, підвал 1-1, спуск в підвал, "а"-ганок; житл. літ. "Ч": кухня 4-1, санвузол 4-2, житлова 4-3, кухня 4-4, коридор 4-5, веранда 4-6, житлова 4-7, сарай "Б", душ "Г", уборна "Ф". /а.с. 37-38 т. 1/.

Управління архітектури та містобудування виконавчого комітету Одеської міської ради 16 січня 2002 року за № 5441 надало висновок про можливість прийняття до експлуатації житлового будинку "Ч" з господарськими будівлями, зазначивши про розгляд питання за наявності згоди співвласника ОСОБА_3 /а.с. 91-92 т. 1/

Погоджено: управлянням інженерного захисту території міста /а.с. 93 т. 1/, санітарно-епідеміологічною станцією /а.с. 94 т. 1/, управлянням державної пожежної охорони /а.с. 95 т. 1/.

Згоду на узаконення будівлі надали землекористувачі суміжних земельних ділянок та третій співвласник будинку 5а ОСОБА_9 /а.с. 98-101 т. 1/.

Розпорядженням Київської районної адміністрації м. Одеси № 1124 від 11 липня 2002 року затверджено розрахунок ідеальних часток у домоволодінні АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_4 - 11/20; ОСОБА_9 - 3/20; ОСОБА_3 - 6/20. /а.с.135 т. 1/.

Скасувавши розпорядження № 803 від 21 травня 2002 року Київської районної адміністрації про прийняття в експлуатацію будівель за адресою: АДРЕСА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановив, що будівля, побудована ОСОБА_3, є самочинним будівництвом та застосував положення ст. 376 ЦК України.

Згідно з п. 5 ст. 376 ЦК України на вимогу власника земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Як убачається з матеріалів справи, будівництво, визначене судом як самочинне, відбулося в середині 90-х років та прийнято в експлуатацію у 2002 році, разом з тим, ОСОБА_3 звернулася із позовом лише в 2008 році. Суд не звернув на це уваги та відповідно не з'ясував, чи було порушено право ОСОБА_3, а якщо так, то яким саме чином.

Судом також установлено, що самочинне будівництво було прийнято в експлуатацію без згоди співвласника ОСОБА_3, проте суд не застосував жодної правової норми, яка б прямо передбачала згоду співвласника на введення в експлуатацію самочинно збудованої будівлі, натомість послався на загальні норми матеріального права, які регулюють правовідносини у сфері приватної власності (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Крім того, як убачається з матеріалів справи, будівля за адресою: АДРЕСА_1 прийнята в експлуатацію у 2002 році, разом з тим, вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції застосував положення ЦК України (435-15) , який набрав чинності лише в 2004 році, не врахувавши положення п. 4 Прикінцевих та перехідних положень, де зазначено, що Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (закон не має зворотної дії).

Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи вони доведені; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи правильно застосовано норми матеріального й процесуального права.

Допущені судами порушення норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права унеможливили встановлення істини у справі, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень із направленням справи на новий розгляд.

Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційні скарги ОСОБА_4 та Київської районної адміністрації Одеської міської ради задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 26 червня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.