розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Львівської міської ради, Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про визнання приватизації квартири недійсною та визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2012 року,

У листопаді 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Львівської міської ради, Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, у якому просив визнати частково недійсним розпорядження виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 26 листопада 2006 року № 865 "Про затвердження розпорядження голови Залізничної районної адміністрації № 841 від 21 листопада 1996 року "Про передачу квартир у власність громадян" і розпорядження Залізничної районної адміністрації м. Львова від 21 листопада 1996 року № 841 "Про передачу квартир у власність громадян" в частині передачі у власність квартири АДРЕСА_1. Крім того, просив визнати недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру та визнати ОСОБА_7 таким, що втратив право на користування спірною квартирою.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що ОСОБА_8 є його батьком, а ОСОБА_7 братом по матері.

У жовтні 1996 року його батьки вирішили приватизувати квартиру в АДРЕСА_1.

На той час позивач був неповнолітнім, тому його підпису в заяві на приватизацію квартири не було потрібно.

Натомість, ОСОБА_7, хоча і не проживав у спірній квартирі, однак формально був зареєстрований у ній, відтак повинен був особисто підписати заяву про згоду на приватизацію даної квартири як повнолітній член сім'ї.

14 жовтня 1996 року заяву на приватизацію спірної квартири замість ОСОБА_7 підписала їхня матір ОСОБА_9

Розпорядженням виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 26 листопада 1996 року № 865 було затверджено розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 21 листопада 1996 року № 841 "Про передачу квартир у власність громадян", і на спірну квартиру було видано відповідне свідоцтво про право власності.

В результаті проведеної приватизації, співвласниками спірної квартири стали: його батько - ОСОБА_8, померла мати - ОСОБА_9, він, а також ОСОБА_7

На думку позивача, приватизація спірної квартири була проведена з порушенням вимог ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року та п. 5 Положення "Про порядок передачі квартир (будинків) у власність" (v0056303-92) , оскільки її було проведено без письмової згоди на те ОСОБА_7

Крім того, останній ніколи не проживав у зазначеній квартирі, не сплачував коштів за її утримання, тому на підставі ст. ст. 71, 72 ЖК України втратив право на користування вказаним житловим приміщенням.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 10 січня 2012 року позов задоволено.

Визнано частково недійсним розпорядження виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 26 листопада 1996 року № 865 "Про затвердження розпорядження голови Залізничної районної адміністрації № 841 від 21 листопада 1996 року "Про передачу квартир у власність громадян" та розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 21 листопада 1996 року № 841 "Про передачу квартир у власність громадян" в частині передачі у власність квартири АДРЕСА_1.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Визнано ОСОБА_7 таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

З матеріалів справи вбачається, що у жовтні 1996 року ОСОБА_8 звернувся до керівника органу приватизації із заявою про оформлення приватизації квартири АДРЕСА_1, яку він займав із членами сім'ї (повнолітні члени сім'ї наймача квартири: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_7).

Розпорядженням виконавчого комітету Залізничної адміністрації № 841 від 21 листопада 1996 року передано у власність громадян квартири (будинки) згідно з додатком, в тому числі, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1.

Розпорядженням виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів № 865 від 26 листопада 1996 року затверджено розпорядження виконавчого комітету Залізничної адміністрації № 841 від 21 листопада 1996 року "Про передачу квартир у власність громадян".

Згідно акту комісії в складі майстрів Львівського комунального підприємства "Сріблястий" від 09 листопада 2009 року (а. с. 18) ОСОБА_7 в квартирі АДРЕСА_1 прописаний, але не проживає з моменту заселення будинку.

З висновку судово-почеркознавчої експертизи № 3082 від 12 грудня 2011 року вбачається, що підпис від імені ОСОБА_7, розташований в графі: "Підпис наймача та членів сім'ї, перед словом: "ОСОБА_7" в заяві від імені ОСОБА_8 керівнику органу приватизації про приватизацію квартири АДРЕСА_1 від 14 жовтня 1996 року виконаний не ОСОБА_7, а іншою особою з наслідуванням його справжніх підписів.

Задовольняючи позовні вимоги на підставі норм ч. 2 ст. 8 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду" (в редакції чинній на момент приватизації спірної квартири), п. 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженої наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15 вересня 1992 року (v0056303-92) , ст. ст. 71, 72 ЖК України, суд першої інстанції виходив з їх доведеності та обґрунтованості.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи у справі нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_7 особисто давав згоду на приватизацію спірної квартири, а той факт, що підпис на відповідній заяві вчинено не ним, не свідчить про порушення його прав. Крім того. В матеріалах справи достатньо доказів на підтвердження того, що ОСОБА_7 постійно чинилися перешкоди у користуванні спірною квартирою, тому він був змушений проживати за іншою адресою. В сукупності ці факти свідчать про відсутність підстав для задоволення позову.

Висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову обґрунтовані.

Доводи касаційної скарги та наявні в матеріалах справи документи таких висновків не спростовують і не дають підстав вважати, що апеляційним судом ухвалено судове рішення з порушенням вимог закону, тому колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ