розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Очаківського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури до Очаківської районної державної адміністрації, ОСОБА_1, треті особи: Миколаївське обласне управління водних ресурсів, Очаківське міськрайонне управління юстиції в Миколаївській області, управління Держземагенства в Очаківському районі Миколаївської області, державне підприємство "Очаківське лісомисливське господарство", про скасування розпорядження Очаківської районної державної адміністрації, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та повернення землі, за касаційною скаргою Дніпровського екологічного прокурора на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 27 березня 2014 року,

У травні 2013 року Очаківський міжрайонний екологічний прокурор Дніпровської екологічної прокуратури звернувся до суду з позовом до Очаківської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 про скасування розпорядження Очаківської районної державної адміністрації, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та повернення землі.

Позовні вимоги мотивував тим, що розпорядженням Очаківської районної державної адміністрації Миколаївської області № 109 від 08 квітня 2011 року, затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у власність відповідачу земельної ділянки 1 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.

На підставі вказаного розпорядження відповідач отримала державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 жовтня 2011 року.

Посилаючись на те, що вказана земельна ділянка передана відповідачу незаконно, оскільки спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Дніпровсько-Бузького лиману, крім того така ділянка розташована у межах земель, що передані у постійне користування державному підприємству "Очаківське лісомисливське господарство", прокурор, уточнивши позовні вимоги, просив: визнати незаконним та скасувати розпорядження Очаківської районної державної адміністрації Миколаївської області № 109 від 08 квітня 2011 року, визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на імя ОСОБА_1, зобов'язати Очаківське управління юстиції скасувати державну реєстрацію права власності відповідача на земельну ділянку, повернути земельну ділянку у державну власність в особі Очаківської районної державної адміністрації Миколаївської області, зобов'язати управління Держземагенства в Очаківському районі внести зміни до державного земельного кадастру інформацію щодо власника земельної ділянки.

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 27 березня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Дніпровський екологічний прокурор просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано належних доказів того, що спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Дніпровсько-Бузького лиману Чорного моря та відноситься до земель водного фонду, а також доказів того, що на час прийняття Очаківською районною державною адміністрацією розпорядження від 08 квітня 2011 року Солончаківською сільською радою Очаківського району були визначені розмір та межі водоохоронної зони з прибережною захисною смугою.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій не можна, оскільки вони зроблені із неповним з'ясуванням обставин справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Судом установлено, що розпорядженням Очаківської районної державної адміністрації № 109 від 08 квітня 2011 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадян (37 осіб), у тому числі і ОСОБА_1, для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності, не наданих у власність або користування, в межах території Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 1 га з кадастровим номером 4825184000:02:000:0822, а 07 жовтня 2011 року нею отримано державний акт серії ЯК № 255367 на право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Спірна земельна ділянка знаходиться на території Миколаївської області, Очаківського району, Солончаківської сільської ради, за межами населеного пункту.

З довідки державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" вбачається, що спірна земельна ділянка розташована на відстані 1981, 49 м від узрізу води Дніпрово-Бузького лиману.

Згідно зі ст. ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до ст. 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

За положеннями ч. 1 ст. 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Частина 2 ст. 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначає, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до п. "а" ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Так, за положеннями ст. 4 ВК України, ст. 58 ЗК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) до таких земель відносяться землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Крім того, положеннями ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від узрізу води.

Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон визначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.

Водночас за змістом п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 (z1470-04) (далі - Порядок від 5 листопада 2004 року) у разі відсутності землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) , з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 84 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом (п. "ґ" ч. 3 ст. 83 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішень про надання земельних ділянок у власність).

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема, громадянам, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинна на час виникнення правовідносин).

Так, ч. 1 ст. 59 ЗК України передбачено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створити рибгосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (ч. 2 ст. 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України).

Отже, за змістом вищевказаних норм матеріального права землі водного фонду України не можуть передаватись у приватну власність громадянам для ведення сільськогосподарського господарства.

Крім того, за змістом ч. 6 ст. 88 ВК України (у редакції, яка була чинна на час виникнення правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.

Відповідно до п. 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) (далі -Порядок від 8 травня 1996 року) розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно технічної документації, а на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (п. 10 зазначеного Порядку).

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України на вищезазначене уваги не звернули та не врахували, що відповідно до ст. 88 ВК України, Порядку від 5 листопада 2004 року (z1470-04) та Порядку від 8 травня 1996 року (486-96-п) розмір та межі прибережних захисних смуг мали встановлюватись за проектами землеустрою (термін та зміст за ст. ст. 50- 54 ЗК України "Про землеустрій"), а на землях населених пунктів - відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови, а при наданні в користування земельних ділянок навколо зазначених та інших водних об'єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, повинно бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку від 8 травня 1996 року з урахуванням конкретної ситуації (тобто з урахуванням прибережних захисних смуг шириною не менше двох кілометрів від узрізу води ч. 9 ст. 88 ВК України).

Вищевикладене узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, яка відповідно до вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів.

Оскільки суди на вищевикладені обставини уваги не звернули, у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України не врахували норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, згідно ч. 2 ст. 338 ЦПК України ухвалені по справі рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.