Суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Мазур Л.М., Умнової О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа: комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство" про визнання недійсними рішення, державного акту на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19 лютого 2014 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 травня 2014 року, -

У січні 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1"; визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 із відміткою про перехід права власності на земельну ділянку ОСОБА_6 та скасувати його державну реєстрацію.

Позов мотивовано тим, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1" ОСОБА_5 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,15 га для вказаних цілей. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1. Позивач вважає, що рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року не відповідає вимогам закону, порушує право державної власності на спірну земельну ділянку, що є підставою для визнання його недійсним. З цих же підстав підлягає визнанню недійсним виданий ОСОБА_5 державний акт на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності на земельну ділянку ОСОБА_6 Вказує, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 28 квітня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, є нікчемним відповідно до ст. 228 ЦК України.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 травня 2014 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 24 грудня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1". У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Заступник прокурора Київської області, не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просить їх скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог; змінити мотивувальну частину оскаржуваних рішень, шляхом виключення положення про те, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не є нікчемним, замінивши положеннями про нікчемність вказаного договору. В іншій частині рішення судів залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, частково задовольняючи позов на підставі статей 116, 122, 173, 174, 155 ЗК України виходив із того, що оспорюване рішення прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням своїх повноважень і з порушенням вимог пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) , оскільки на момент його прийняття були відсутні будь-які графічні або інші землевпорядні документи, які б підтверджували межі АДРЕСА_1, генеральний план селища не був затверджений. Суд також вважав, що оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки не визнаний судом недійсним і не встановлена його нікчемність, то відсутні підстави для визнання недійсним державного акта з відміткою про перехід права власності за цим договором. Укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 28 квітня 2009 року не є таким, що порушує публічний порядок, оскільки укладений між приватними особами і його предметом є майно, що перебуває у приватній власності, тому даний правочин не є нікчемним.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд виходив з того, що правовою підставою набуття громадянином права власності на земельну ділянку є укладення ним цивільно-правової угоди, а державний акт, що видається на підставі такої угоди, лише посвідчує право особи на земельну ділянку. Отже, без встановлення судом недійсності (невідповідності вимогам закону) правочину, як правової підстави придбання громадянином земельної ділянки, визнання недійсним державного акту, виданого на підставі цього правочину, в даному випадку є необгрунтованим. З огляду на те, що ОСОБА_6 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який не визнаний судом недійсним і не є нікчемним (його недійсність не встановлена законом), а також враховуючи приписи ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину, суди дійшли висновку про відсутність підстав для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_6 на підставі вказаного договору з підстав, вказаних прокурором у позові.

З такими висновками судів повністю погодитися не можна, оскільки вони зроблені без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, без належної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, з неправильним застосуванням норм матеріального права, з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вказаним вимогам рішення судів не відповідають.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов вірного висновку про недоведеність та безпідставність позовних вимог в частині визнання нікчемним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки з підстав, передбачених ст. 228 ЦК України.

Доводи, наведені в касаційній скарзі заступником прокурора Київської області, про необхідність скасування ухвалених у справі судових рішень в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права власності держави на земельну ділянку та визнання спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки нікчемним необґрунтовані та не спростовують правильність висновків судів у цих частинах.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним державного акту, виданого на ім'я ОСОБА_6 суди попередніх інстанцій не врахували наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до п. б ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до ст. 21 Закону України від 16 листопада 1992 року "Про основи містобудування" визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється відповідно до затвердженої містобудівної документації місцевих правил забудови з урахуванням планів земельно-господарського устрою.

Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України від 20 квітня 2000 року "Про планування і забудову територій" сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, у тому числі, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок.

Відповідно до п. 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Частиною 1 ст. 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Встановивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання ОСОБА_6 земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі АДРЕСА_1, місцевий суд на підставі статей 116, 122, ч. 1 ст. 155 ЗК України, п. 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент прийняття селищною радою рішення, право власності ОСОБА_6 на земельну ділянку виникло з моменту отримання ним державного акта та його державної реєстрації.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то суди першої та апеляційної інстанцій дійшли хибного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_6 на підставі неправомірного або незаконного рішення селищної ради.

Судами не враховано, що держаний акт на право власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано. Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-12цс13), від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-93цс13) та від 25 червня 2014 року (справа № 6-67цс14).

Так, відповідно до статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (частина друга статті 126 ЗК України).

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу (частина шоста статті 126 ЗК України) не змінює суті такого державного акта, як недійсного.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні рішення допустили неправильне застосування положень ст. 155 ЗК України, а тому колегія суддів дійшла висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Щодо доводів касаційної скарги про необхідність ухвалення нового рішення про визнання права власності держави на земельну ділянку, то вони не заслуговують уваги з огляду на наступне.

Відповідно до принципу диспозитивності (ст. 11 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в межах заявлених ними вимог (ст. 31 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, спосіб захисту порушеного права власності держави на земельну ділянку позивачем обрано шляхом подання позову про визнання права власності на це майно (ст. 392 ЦК України), а не витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Разом із тим, як випливає з роз'яснення, яке міститься у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06 листопада 2009 року (v0009700-09) , позов про визнання права власності на майно (ст. 392 ЦК України) є належним способом захисту, якщо позивач вимагає залишення у нього майна, відчуженого третьою особою за договором, учасником якого він не був, і це майно ще не вибуло з його володіння.

Установивши, що земельна ділянка вже вибула з володіння власника у зазначений спосіб, суд обґрунтовано відмовив у позові, заявленому з підстав, передбачених статтею 392 ЦК України, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не є належним способом захисту.

У той самий час, якщо позивач вимагає повернення майна відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, належним способом захисту є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Враховуючи те, що позивач у справі, яка переглядається, таких вимог не заявляв, суд обґрунтовано не застосував до правовідносин сторін зазначені норми матеріального права.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 25 червня 2014 року у справі 6-67цс14.

Також не заслуговують на увагу твердження скаржника про необхідність внесення змін до рішення суду першої інстанції щодо висновку про нікчемність договору купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки, як вірно зазначено судом першої інстанції, позивачем не надано доказів на підтвердження передбачених ст. 228 ЦК України причин вважати такий правочин нікчемним.

За таких обставин, ухвалені судами рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення вимог про визнання недійсним де6ржавного акту про право власності на земельну ділянку не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим, відповідно до ст. 338 ЦПК України їх слід скасувати в частині вказаних вимог з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись ст.ст. 335, 336, 338, 344, 345 ЦПК України, Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,-

Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області на задовольнити частково.

Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19 лютого 2014 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 травня 2014 року в частині вимог про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку скасувати.