головуючого Олійник А.С., суддів: Амеліна В.І., Карпенко С.О., Дербенцевої Т.П., Савченко В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Червономотовилівської сільської ради Фастівського району Київської області, треті особи: управління Держкомзему у Фастівському районі Київської області, мале колективне багатопрофільне підприємство "ГЕОРАД", про усунення перешкод у користуванні власністю, визнання частково недійсними рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та відновлення меж; за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_8 про зобов'язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 23 січня 2014 року,

У січні 2011 року ОСОБА_6 звернулася до суду з указаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1. Відповідач є власником будинку АДРЕСА_2 та власником земельної ділянки, на якій знаходиться даний будинок, відповідно до державного акту на право власності. Державні акти на земельну ділянку, видані на ім'я відповідача, виготовлені без погодження з нею меж земельної ділянки, як з власником сусідньої земельної ділянки та без складання технічної документації. Крім того, відповідач чинить їй перешкоди в обслуговуванні належного їй на праві власності хліву та здійсненні його ремонту. Посилаючись на зазначені обставини, просила визнати недійсним рішення Червономотовилівської сільської ради Фастівського району Київської області від 29 липня 1995 року в частині передачі ОСОБА_7 у приватну власність земельної ділянки площею 0,0350 га по АДРЕСА_2; визнати недійсним рішення виконавчого комітету Червономотовилівської сільської ради Фастівського району Київської області від 19 березня 2002 року в частині передачі у власність ОСОБА_7 земельної ділянки площею 0,0574 га за зазначеною вище адресою; зобов'язати відповідача не чинити їй перешкоди в обслуговуванні хліву; зобов'язати ОСОБА_7 відновити межу, яка поділяє суміжні ділянки та перенести стіну, належного відповідачу гаражу у відповідності до чинного законодавства.

У серпні 2011 року ОСОБА_7 пред'явила зустрічний позов до ОСОБА_6, ОСОБА_8, у якому просила зобов'язати ОСОБА_6 перенести стіну господарської будівлі з межі земельних ділянок згідно встановлених будівельних норм на відстань не менше 1 м, а також стягнути з відповідачів на її користь 3 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що відповідно до листа відділу державного архітектурно-будівельного контролю від 18 квітня 2011 року ОСОБА_6 у порушення вимог містобудівного законодавства побудувала господарську споруду, яка знаходиться на межі земельних ділянок сторін, на відстані менше 1 м. Зазначала, що відповідачі за її відсутності знищили плодові дерева, які посаджені на її земельній ділянці та слугували умовною межею між земельними ділянками сторін.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 23 січня 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 та зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати зазначені судові рішення в частині відмови у задоволенні її позову та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 не оскаржуються, а тому касаційному перегляду не підлягають.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог.

Проте погодитись із такими висновками судів попередніх інстанцій не можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_6 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1

ОСОБА_7 є власником житлового будинку АДРЕСА_2 відповідно до договору дарування від 21 вересня 2001 року.

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії І-КВ № 055147, виданого Червономотовилівською сільською радою Фастівського району Київської області 16 липня 2002 року, ОСОБА_7 належить земельна ділянка площею 0,1468 га, розташована по АДРЕСА_2.

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 393399, виданого 27 вересня 2011 року, ОСОБА_7 належить земельна ділянка площею 0,0894 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована по АДРЕСА_2.

Зазначені домоволодіння межують між собою.

ОСОБА_7 встановила паркан, що розмежовує сусідні домоволодіння та який, як вважала позивач ОСОБА_6, порушує її права власника та створює перешкоди у вільному користуванні належною їй господарською спорудою - хлівом.

Звертаючись до суду з позовною заявою, ОСОБА_6 свої вимоги обґрунтовувала тим, що відповідач чинить їй перешкоди у користуванні хлівом, розташованим на земельній ділянці позивача. Крім того, при видачі державних актів на паво власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_7 не було погоджено межі з сусідніми землекористувачами, зокрема з нею, та не виготовлено технічну документацію із землеустрою.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі, одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Згідно із ч. 1 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК України).

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Судами установлено, що в архіві управління Держкомзему у Фастівському районі Київської області відсутній другий екземпляр (архівний) державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого на підставі рішення Черовномотовилівської сільської ради Фастівського району Київської області від 29 липня 1995 року на ім'я ОСОБА_7, а також у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю відсутній запис про реєстрацію вказаного державного акту.

Крім того, державний акт на право власності на земельну ділянку серії 1-КВ № 055147, виданий 16 липня 2002 року на ім'я ОСОБА_7, передано до управління Держкомзему у Фастівському районі Київської області без технічної документації.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6, не дослідив та не перевірив матеріали землевпорядної справи, залишивши поза увагою, що державні акти на право власності на земельну ділянку підлягають виготовленню та видачі за певною процедурою, встановленою Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженою наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 (z0354-99) (далі - Інструкція), п. 1.12. якої передбачає, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку або право постійного користування земельною ділянкою при передачі або наданні земельних ділянок громадянам, підприємствам, установам, організаціям та об'єднанням громадян всіх видів проводиться після перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки.

У п. 1.13. Інструкції (z0354-99) передбачено, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою при передачі земельної ділянки, що була раніше надана громадянам, підприємствам, установам, організаціям і об'єднанням громадян всіх видів, у постійне користування або при переоформленні правоустановних документів на ці земельні ділянки, проводиться після відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженою відповідною технічною документацією.

Тобто при проведенні робіт з видачі державного акта на право на земельну ділянку обов'язковою складовою є визначення та перенесення у натурі (на місцевості) меж земельної ділянки.

Згідно з вимогами п. 1.16. Інструкції (z0354-99) технічна документація зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою, окрім інших документів, включає:

- висновок державного органу земельних ресурсів Держкомзему України про наявні обмеження на використання земельної ділянки (крім випадків відчуження земельної ділянки із земель приватної власності);

- висновок органу у справах будівництва і архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки (крім випадків відчуження земельної ділянки із земель приватної власності);

- журнал польових вимірювань (крім випадків відчуження земельної ділянок із земель приватної власності);

- кадастровий план земельної ділянки, складений за результатами зйомки;

- збірний кадастровий план суміжних землевласників і землекористувачів;

- відомість обчислення площі земельної ділянки;

- відомість обробки теодолітного ходу та вирахування координат поворотних точок меж земельної ділянки;

- експлікація земельних угідь згідно з формою 6-зем.

У п.2.2. цієї Інструкції (z0354-99) зазначено, що підготовчі роботи включають:

- аналіз матеріалів проекту відведення земельної ділянки;

- підготовка виписки з земельно-облікових документів про площу земельної ділянки;

- аналіз висновку державного органу земельних ресурсів про наявні обмеження на використання земельної ділянки (крім випадків відчуження земельної ділянки із земель приватної власності);

- аналіз висновку органу у справах будівництва і архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки;

- підбір планово-картографічних матеріалів та збирання інформації про опорну геодезичну мережу;

- проведення рекогносцирування по зовнішній межі земельної ділянки.

Отже, виконання усіх підготовчих робіт з виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку передбачає як перевірку того, чи є земельна ділянка вільною, чи не належить вона іншому власнику чи користувачеві та чи не накладаються межі вказаної земельної ділянки на суміжні земельні ділянки.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, всупереч вимогам статей 212 - 214 ЦПК України не повно встановив обставини справи, не дав належної оцінки наявним у справі доказам, зокрема, факту відсутності технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_7, не перевірив дотримання вимог чинного земельного законодавства при виготовленні зазначених державних актів, не перевірив та не встановив правовий режим та межі земельної ділянки позивача. Крім того, відкидаючи доводи позивача про фальсифікацію акту погодження меж між суміжними земельними ділянками, у рішенні не зазначив мотиви відхилення цих доводів та результати оцінки наданих доказів.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Згідно з вимогами ст. 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи позивачем за первісним позовом було заявлено клопотання про призначення судової комплексної земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи із залученням експерта-геодезиста та експерта-топографа (т.3, а.с. 166-167). Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи, у порушення ст.ст. 10, 179 ЦПК України фактично позбавив позивача можливості надати суду докази в обґрунтування своїх доводів та пояснень, що призвело до порушення принципу змагальності цивільного процесу та ухвалення необґрунтованого рішення.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін. Посилаючись в обґрунтування своїх висновків про недоведеність позовних вимог ОСОБА_6 на акт від 20 травня 2011 року перевірки управлінням Держкомзему у Фастівському районі Київської області дотримання вимог земельного законодавства, відповідно до якого порушень межі з боку ОСОБА_7 не виявлено, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що державний акт на право власності на земельну ділянку, межі якої перевірялися, ОСОБА_7 отримала 27 вересня 2011 року, тобто через п'ять місяців після проведення вищезазначеної перевірки.

Ураховуючи, що суди не встановили фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи, оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_6 не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності і обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень в цій частині із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 23 січня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_6 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.