здійснивши попередній розгляд справи за адміністративним позовом Всеукраїнської громадської організації "Комітет конституційно-правового контролю України" (далі - ГО "Комітет конституційно-правового контролю України") до Кабінету Міністрів України про визнання нечинним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень за касаційною скаргою представника позивача на судове рішення Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2015 року,

У грудні 2014 року представник ГО "Комітет конституційно-правового контролю України" звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України, допущену при прийнятті постанови Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 688 "Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 року № 996" (688-2014-п) та скасувати зазначену постанову як нечинну.

Посилався на незаконність оскаржуваного рішенням, яким припинено повноваження громадських рад створених при міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських, районних, районних у м. Києві та Севастополі державних адміністрацій, утворених до 22 лютого 2014 року, оскільки таке рішення суперечить Конституції та законам України, порушує права членів громадських рад.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 березня 2015 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконною та скасовано оскаржувану постанову . У решті в задоволенні позову відмовлено.

Київський апеляційний адміністративний суд рішенням від 15 липня 2015 року постанову суду першої інстанції скасував і ухвалив нову про відмову в позові.

У касаційній скарзі представник позивача, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені апеляційним судом, просить рішення цього суду скасувати і залишити в силі постанову суду першої інстанції. Вказує на те, що оскаржуваною постановою порушуються права позивача як організації, яка здійснює громадський контроль. При розгляді справа апеляційним судом грубо порушені вимоги частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги з урахуванням наступного.

Звернення до суду за захистом своїх прав, свобод чи інтересів закріплено у Конституції України (254к/96-ВР) (частина друга статті 55), статті 6 КАС України.

Відповідно до положень цих норм, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина друга статті 55 Конституції) .

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

При цьому, завданням адміністративного судочинства згідно із частиною першою статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 (v019p710-11) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту '...'.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

Верховний Суд України, усуваючи розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, в постановах від 1 грудня 2015 року (справа № 21-3222а15) від 15 грудня 2015 року (справа № 800/206/15) вказував, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Як установлено судами попередніх інстанцій, що відповідає фактичним обставинам справи, ГО "Комітет конституційно-правового контролю" просить визнати нечинною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 688 (688-2014-п) , якою внесено зміни до постанови від 3 листопада 2010 року № 996 (996-2010-п) "Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики", доповнивши її пунктом 7 такого змісту: "Припинити повноваження громадських рад при міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, утворених до 22 лютого 2014 року.

При цьому, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, представником позивача не доведено, що рішенням, яке є предметом оскарження, порушені права чи інтереси ГО "Комітет конституційно-правового контролю".

Відповідно до пункту 1 Типового положення про громадську раду при міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській, районній, районній у мм. Києві та Севастополі державній адміністрації, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада № 996 (996-2010-п) (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), громадська рада при міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській, районній, районній у мм. Києві та Севастополі держадміністрації є постійно діючим колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, налагодження ефективної взаємодії зазначених органів з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики.

Виходячи з положень цієї норми, ГО "Комітет конституційно-правового контролю" не відноситься до громадської ради в розумінні пункту 1.

Не надано позивачем доказів і тому, що громадська рада уповноважувала ГО "Комітет конституційно-правового контролю" захищати її права, в тому числі в суді.

Правові та організаційні засади діяльності громадських організацій визначені в Законі України "Про громадські об'єднання" від 22 березня 2012 року N 4572-VI (4572-17) (далі - Закон N 4572). Згідно із частинами першою та третьою статті 1 цього Закону громадська організація - це добровільне об'єднання фізичних осіб для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

При тлумаченні положень зазначеного Закону, Конституційний Суд України в Рішенні від 28.11.2013 року № 12-рп/2013 (v012p710-13) вказав, що громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах і якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.

Звертаючись до суду із зазначеним позовом, представник позивача не підтвердив право організації на звернення до суду за захистом особистих немайнових та майнових прав громадських рад або членів своєї організації.

З урахуванням зазначених обставин та норм права, апеляційний суд, на відміну від суду першої інстанції, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, висновок суду не спростовують і не дають підстав вважати судове рішення таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального чи процесуального права. Пленум Вищого адміністративного суду України у пункті 21 постанов "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року № 2 (v0002760-08) (з подальшими змінами і доповненнями) вказав, що за правилами частини другої статті 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктами правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Тобто особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Приписи зазначеної чистини можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовується і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили).

На підставі наведеного, керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу представника Всеукраїнської громадської організації "Комітет конституційно-правового контролю України" відхилити, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2015 року залишити без змін.