розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за касаційною скаргою Іршавського районного центру зайнятості на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2014 року в справі за позовом Іршавського районного центру зайнятості до ОСОБА_4, третя особа державна податкова інспекція в Іршавському районі Закарпатської області, державний реєстратор Іршавської районної державної адміністрації Закарпатської області про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю,

У листопаді 2012 року позивач звернувся в суд з вказаним адміністративним позовом, в якому зазначав, що у квітні 2008 року відповідачу надано статус безробітного та призначено допомогу по безробіттю. У результаті проведеної перевірки встановлено, що відповідач на час звернення до центру зайнятості була зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте не вказала на цю обставину, яка унеможливлювала отримання допомоги по безробіттю. Посилаючись на порушення відповідачем вимог Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (1533-14) просив стягнути з неї допомогу по безробіттю в сумі 3 510,83 грн., виплаченої за період з 15 квітня 2008 року по 03 квітня 2009 року.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2013 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що на час проведення перевірки відповідач не мала статус безробітного у зв'язку зі зняттям з обліку 07 квітня 2009 року, а тому відсутні підстави для прийняття рішення про проведення перевірки. Неналежним доказом є наказ позивача від 04 вересня 2012 року "Про повернення коштів, виплачених як допомога по безробіттю", оформлений як акт, а не розпорядчий документ без відповідної печатки.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, позивач просив скасувати судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 08 квітня 2008 року ОСОБА_4 звернулася до Іршавського районного центру зайнятості з метою пошуку роботи, зазначивши, що не зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності, трудовою діяльністю не займається та пенсію не отримує. 15 квітня 2008 року надано статус безробітного та призначено допомогу по безробіттю.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за її рішенням здійснена 21 травня 2012 року.

Наказом Іршавського районного центру зайнятості від 04 вересня 2012 року № 289 прийнято рішення вжити заходи по поверненню коштів ОСОБА_4, виплачених як допомога по безробіттю та послуги банку, в сумі 3 510,83 грн.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин у справі колегія суддів приходить до висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Тобто однією з визначальних особливостей Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до частини четвертої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках, встановлених законом.

У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, за наявності яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб'єктів владних повноважень.

У пункті 5 частини четвертої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що в інших випадках, встановлених законом, фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами у адміністративній справі за позовом суб'єктів владних повноважень.

Разом з цим, позивач не вказав закон, у якому зазначено про можливість звернення суб'єкта владних повноважень з таким адміністративним позовом до фізичної особи, а перелічені у пунктах 1 - 4 цієї норми випадки, коли особа може бути відповідачем у адміністративній справі за позовом суб'єкта владних повноважень, до предмета спору у справі, що розглядається, не відносяться.

Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Пунктом 6.14 Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20 листопада 2000 року № 307 (z0915-00) , чинного на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що якщо під час одержання допомоги по безробіттю безробітний своєчасно не подав відомості про обставини, що впливають на умови її виплати, у тому числі встановлені під час розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, з безробітного стягується сума виплаченої допомоги по безробіттю з моменту виникнення цих обставин. Якщо безробітний відмовився добровільно повернути зазначені кошти, то питання щодо їх повернення вирішується у судовому порядку.

Водночас за змістом статті 177 Цивільного кодексу України гроші є об'єктами цивільних прав.

Отримавши допомогу по безробіттю, ОСОБА_4 набула право власності на неї, та їй як власникові цих грошових коштів належать правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ними.

Отже, оскільки у справі, що розглядається спір виник щодо правомірності набуття ОСОБА_4 права власності на виплачену центром зайнятості допомогу по безробіттю та стягнення цієї суми з неї як з недобросовісного набувача, то цей спір має приватно-правовий, а не публічний характер. А відтак, його вирішення не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 22 вересня 2015 року по справі № 21-1884а15.

Дану справу належить розглядати за правилами цивільного судочинства, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для закриття провадження в адміністративній справі.

Суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до помилкового висновку про необхідність вирішення справи по суті позовних вимог.

На підставі наведеного та керуючись статтями 222, 223, 228, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу Іршавського районного центру зайнятості задовольнити частково.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2013 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2014 року скасувати, а провадження у адміністративній справі закрити.