розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" на рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 3 серпня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 20 вересня 2011 року,

У травні 2010 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі – ПАТ КБ "Приватбанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 16 вересня 2008 року згідно з кредитно-заставним договором відповідачці надано кредитні кошти в розмірі 26 954 грн. 08 коп. на строк до 12 вересня 2013 року зі сплатою 16,92 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом, а остання передала в заставу автомобіль "Opel Vectra", 1989 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, що належить їй на праві власності. Взяті на себе зобов’язання ОСОБА_3 не виконала, у зв’язку з чим, станом на 14 квітня 2011 року виникла заборгованість за вказаним договором у розмірі 49 991 грн. 42 коп.

Ураховуючи викладене, позивач просив звернути стягнення на заставлене майно.

Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 3 серпня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 20 вересня 2011 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "Приватбанк" просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк", суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач згідно зі ст. 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" та п. 12.2 кредитно-заставного договору від 16 вересня 2008 року вже скористався своїм правом позасудового звернення стягнення на предмет застави, вилучивши автомобіль у ОСОБА_3 26 серпня 2009 року для реалізації.

Проте повністю погодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають; суди не встановили фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, при цьому порушили норми як процесуального, так і матеріального права.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 16 вересня 2008 року ПАТ КБ "Приватбанк" з ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір, за яким відповідачка отримала кредит у розмірі 26 954 грн. 08 коп. на строк до 12 вересня 2013 року зі сплатою 16,92 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кредитно-заставний договір (а.с. 8-15). У зв’язку з невиконанням умов цього договору відповідачка станом на 26 серпня 2009 року допустила заборгованість, тому згідно з актом від 26 серпня 2009 року предмет застави був вилучений у неї працівниками банку для його продажу.

Відповідно до положень ст. 589 ЦК України в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержавтель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також вимог, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

За змістом чч. 1, 2 ст. 24 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом (1255-15) . Використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду .

Згідно зі ст. 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" законодавець визначив судове звернення стягнення на предмет застави та досудове врегулювання спору відповідно до вимог ст. 26 цього Закону, за якою одним із способів позасудового звернення стягнення є продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем.

Крім того, п. 12.3.3. кредитно-заставного договору передбачено, що у відповідності зі ст. 237 ЦК України під час звернення стягнення на предмет застави у позасудовому порядку, шляхом його продажу або набуття на нього банком права власності, позичальник уповноважує банк, на його власний розсуд, від імені позичальника здійснювати будь-які дії, необхідні для відчуження, зняття з обліку, реєстрації, перереєстрації предмету застави, у тому числі укладати договір купівлі-продажу предмету застави від імені позичальника.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем отримано від ОСОБА_3 заставне майно у володіння за актом прийому-передачі (п. 11.2.1. кредитно-заставного договору), однак реалізація банком заставленого майна не відбулася, оскільки відповідачка відмовилась добровільно виконувати пп. 5.2.22., 12.4. кредитно-заставного договору та сприяти банку в реалізації його прав щодо предмета застави .

Таким чином, між сторонами договору виник спір щодо заставного майна, а відтак досудовий порядок звернення стягнення на предмет застави став неможливий, тому позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Щодо способу реалізації заставного майна, то діюче законодавство визначає його диспозитивно, а саме сторони можуть врегулювати цей випадок на свій розсуд та визначити спосіб реалізації у випадку звернення стягнення за умовами договору.

Відповідно до пп. 40, 42 "Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотокалясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1388 від 7 вересня 1998 року (1388-98-п) , зняття з обліку транспортних засобів проводиться після їх огляду в підрозділах Державтоінспекції на підставі заяви власника, документа, що посвідчує особу, виконавчого напису нотаріуса, постанови державного виконавця або рішення суду.

Проте в порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України суди на зазначені положення закону уваги не звернули; не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, дійсних прав і обов’язків сторін, які випливають з кредитно-заставного договору; належним чином не визначили чи сприяла ОСОБА_3 банку в реалізації його права на заставне майно та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову, позбавивши ПАТ КБ "Приватбанк" права реалізувати заставне майно з метою погашення заборгованості за кредитом.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" задовольнити частково.

Рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 3 серпня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 20 вересня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.