КОЛЕГІЯ СУДДІВ ПАЛАТИ З КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
18.07.2002
(Витяг)
Вироком апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2002 р. Л.
засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 368 та ч.
1 ст. 366 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
2001 р., на п'ять років позбавлення волі
з позбавленням права займати посади, пов'язані з
організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими
функціями, строком на три роки.
Відповідно до ст. 75 КК ( 2341-14 ) (2341-14)
2001 р. Л. звільнено від
відбування покарання з випробуванням протягом іспитового строку
тривалістю три роки. Її зобов'язано не виїжджати за межі України
на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої
системи, повідомляти останній про зміну місця проживання, роботи
чи навчання, періодично з'являтися туди для реєстрації.
Л. визнано винною в тому, що вона, працюючи
лікарем-терапевтом відділення профоглядів державного комунального
науково-виробничого медичного підприємства "Мединар", у період із
11 по 15 жовтня 1999 р. одержала від 28 співробітників київського
салону "Чарівниця" через завгоспа цього підприємства Г. 560 грн.
як хабар за те, що без проведення медогляду проставила в медичних
книжках штампи й печатки про допуск їх до роботи.
Розглянувши касаційну скаргу Л., яка порушила питання про
скасування вироку, та перевіривши матеріали справи, колегія суддів
Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України
визнала, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з
таких підстав.
Вирок, який постановлюється іменем України, є найважливішим
актом правосуддя у кримінальних справах і повинен відповідати
вимогам статей 321-339 КПК ( 1003-05 ) (1003-05)
. У даній справі вирок
містить істотні недоліки, у зв'язку з чим його не можна визнати
законним і обгрунтованим.
Так, відповідно до вимог ст. 334 КПК ( 1003-05 ) (1003-05)
та
роз'яснень, які Пленум Верховного Суду України дав у п. 15
постанови від 29 червня 1990 р. N 5 ( v0005700-90 ) (v0005700-90)
"Про виконання
судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду
України з питань судового розгляду кримінальних справ і
постановлення вироку" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму
Верховного Суду України від 4 червня 1993 р. N 3 ( v0003700-93 ) (v0003700-93)
та від 3 грудня 1997 р. N 12 ( v0012700-97 ) (v0012700-97)
, мотивувальна частина
обвинувального вироку має містити насамперед формулювання
обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця,
часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів
останнього. У цій частині вироку необхідно викласти весь обсяг
обвинувачення, визнаного доведеним, навести докази, на яких
грунтуються висновки суду щодо підсудного, тощо.
Як видно з вироку, у формулюванні обвинувачення не зазначено
ні часу й місця вчинення злочину, ні його мотивів, ні прізвища
жодного з 28 хабародавців, а також того, що під час вчинення
злочину Л. була посадовою особою.
Висновок суду про те, що вина Л. в одержанні хабарів
підтверджується показаннями В., К., Ш., Г. та інших свідків
(усього 20 осіб), суперечить показанням останніх. У вироку ці
показання сформульовано так: "Завгосп Г. оголосила по зміні, що
лікар Л. не зможе приїхати до салону і провести черговий медичний
огляд, але той, хто згоден покласти в свою медичну книжку 20 грн.,
може таким чином пройти медичний огляд і отримати допуск до
роботи. Через якийсь час їм (співробітникам салону) стало відомо
від Г., що лікар Л. проставила всім штампи про проходження
медичного огляду". Наведені показання не містять даних про те, що
саме зазначені свідки передавали Л. особисто або через посередника
Г. хабар.
Крім того, 23 листопада та 21 грудня 2001 р. суд ухвалив
постанови про примусовий привід ряду свідків у судове засідання,
мотивуючи своє рішення тим, що без їх допиту об'єктивно розглянути
справу неможливо. Проте він все ж розглянув її по суті без допиту
цих свідків, що свідчить про його необ'єктивність.
Із матеріалів справи вбачається, що адвокати К. та Ф. під час
розгляду справи звернулися до суду із заявами про фіксування
судового процесу технічними засобами. Суд долучив їхні заяви до
матеріалів справи, але поклав вирішення цього питання на самих
заявників, чим грубо порушив вимоги ст. 87-1 КПК ( 1001-05 ) (1001-05)
. У
протоколі судового засідання немає будь-яких даних про фіксування
судового процесу технічними засобами, їх найменування та
характеристики. До протоколу судового засідання не долучено звіт
секретаря судового засідання із зазначенням часу виконання
процесуальних дій, а до матеріалів справи - аудіокасету чи інший
носій інформації, на якому зафіксовано судовий процес. Наведене
свідчить про те, що вимоги адвокатів про фіксування судового
процесу технічними засобами фактично були залишені без
задоволення.
За таких обставин вирок не можна визнати обгрунтованим і
законним, а тому він підлягає скасуванню, а справа - поверненню в
той же суд на новий судовий розгляд, але в іншому складі суддів.
Під час цього розгляду необхідно усунути зазначені недоліки,
всебічно, повно й об'єктивно дослідити обставини справи, дати
належну оцінку зібраним і дослідженим доказам у їх сукупності та
ухвалити належне рішення.
Доводи засудженої Л. про необхідність закриття щодо неї
справи мають бути перевірені під час розгляду справи судом першої
інстанції.
На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у
кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу
засудженої Л. задовольнила частково, вирок Апеляційного суду
м. Києва від 15 січня 2002 р. щодо Л. скасувала і направила справу
в той же суд на новий судовий розгляд в іншому складі суддів.