Верховний Суд України у складі:

головуючого Гриціва М.І.,

суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Яреми А.Г.,

за участю заступника

Генерального прокурора

України Ударцова Ю.В.,

розглянувши справу за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 червня 2011 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень,

вироком Дарницького районного суду міста Києва від 26 квітня 2010 року

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженку та мешканку міста Києва, громадянку України, таку, що немає судимості,

засуджено за статтею 356 Кримінального кодексу України до штрафу у розмірі 50-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн.

Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 11 417 грн. 62 коп. та 10 000 грн. на відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідно.

ОСОБА_3 визнано винною у тому, що вона самовільно, всупереч установленому законом порядку, виселила (фізично витіснила) ОСОБА_4 із приміщення, яке він орендував у ОСОБА_2, за таких обставин.

1 листопада 2008 року між ОСОБА_3 (орендодавцем) та ОСОБА_4 (орендарем) було укладено договір оренди приміщення загальною площею 20 м2, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 для здійснення орендарем роздрібної торгівлі продуктами харчування строком на три роки.

8 липня 2009 року приблизно о 12-ій год. засуджена разом зі своїм чоловіком ОСОБА_6, знайомим ОСОБА_7 та іншими невстановленими особами прибули до орендованого ОСОБА_4 приміщення, де вона, не дотримавшись установленого законом порядку дострокового розірвання договору, висунула ОСОБА_4 вимогу негайно звільнити це приміщення. Оскільки орендар відмовився виконати цю вимогу, ОСОБА_8 самовільно, всупереч вимогам закону, виселила (фізично витіснила) ОСОБА_4 з орендованого ним приміщення та змінила замок на вхідних дверях.

Унаслідок цих протиправних дій потерпілий ОСОБА_4 був позбавлений можливості займатися підприємницькою діяльністю та зазнав шкоди від втрати доступу до майна, що знаходилося у найманому приміщенні, на загальну суму 11 417 грн. 62 коп.

Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 8 липня 2010 року вирок залишено без зміни.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 14 червня 2011 року змінила вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 і зменшила розмір відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_4 до 3 000 гривень. У решті судові рішення залишила без зміни.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України ОСОБА_3 зазначила, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували одні й ті самі норми кримінального закону щодо суспільно небезпечних діянь, подібних до одного з тих, що був предметом судового розгляду у кримінальній справі про обвинувачення її у злочині, передбаченому статтею 356 Кримінального кодексу України("Самоправство").

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 грудня 2011 року допустив кримінальну справу щодо ОСОБА_2 до провадження Верховного Суду України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

Суддя Верховного Суду України ухвалою від 16 грудня 2011 року, відповідно до частини 1 статті 40019 Кримінально-процесуального кодексу України (1001-05) , відкрив провадження у справі для розгляду її Верховним Судом України.

Відповідно до вимог частини 2 статті 40019 Кримінально-процесуального кодексу України (1001-05) , була здійснена підготовка до розгляду справи, після якої суддя Верховного Суду України ухвалою від 18 січня 2012 року призначив кримінальну справу щодо ОСОБА_2 до розгляду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, міркування заступника Генерального прокурора України Ю.В. Ударцова про необхідність прийняття рішення про відмову у задоволенні заяви з огляду на безпідставність її доводів, перевіривши матеріали кримінальної справи та матеріали, додані до заяви, обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України дійшов висновку про таке.

Норма статті 356 Кримінального кодексу України, правильність застосування якої заперечується у заяві ОСОБА_2, встановлена з метою упередити (застерегти), заборонити вчинення самоправних (на власний розсуд), усупереч установленому законом порядку, будь-яких дій проти прав та охоронюваних законом інтересів окремого громадянина або підприємства, установи чи організації, які оспорюють правомірність таких дій. У разі скоєння таких дій і, якщо ними було завдано значної шкоди інтересам громадян або державним чи громадським інтересам або інтересам власника, то для особи, що вчинила такі дії, настає кримінальна відповідальність.

У кримінальній справі, у якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що засуджена ОСОБА_3 за викладених у вироку обставин, вдалася до самоправних дій, які в кінцевому підсумку призвели до спричинення потерпілому ОСОБА_4 значної шкоди.

У кримінальній справі, в якій, на думку заявниці, правильно застосовано норму статті 356 Кримінального кодексу України, обвинувачення, що було висунуто проти ОСОБА_10, зводились до того, що ОСОБА_10 як спадкоємець гаражу, який знаходився на території гаражного кооперативу, в складі комісії, до якої входили працівник місцевого підрозділу ДАІ, дільничний інспектор та декілька членів кооперативу, викотила з гаражу автомобіль ОСОБА_11, склала акт про фактично вчинені дії, перемістила автомобіль на майданчик біля розташування охорони території гаражного кооперативу й залишила там на зберігання. Пізніше ОСОБА_11 забрав звідти свій автомобіль. Інше майно з автомобіля чи гаражу не вилучалося.

Оскільки у тій справі негативні наслідки для інтересів власника автомобіля не настали, суд першої інстанції виправдав ОСОБА_10 Із цим рішенням суду погодилися апеляційна та касаційна інстанції, які переглядали його за відповідними процесуальними скаргами потерпілого ОСОБА_11

Зіставлення (порівняння) фактичних обстави зазначених кримінальних справ дає можливість зробити висновок, що хоча ці обставини за зовнішнім проявом до певної міри чимось схожі між собою, й попри те, що до них була застосована одна й та ж норма кримінального закону, проте вони різні (неоднакові) за своїм змістом, дійсним перебігом подій та, що головне, за їх наслідками. Ця несхожість не викликала різного застосування чи тлумачення кримінального закону, а звідси Ї не зумовлює необхідності втручатися в оспорене судове рішення, а саме визнавати його незаконним, наводити обґрунтування його помилковості та ухвалювати нове судове рішення.

З огляду на наведене, заява ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.

Також ОСОБА_9 у своїй заяві заперечує фактичні обставини справи, зокрема, стосовно доведеності інкримінованих їй злочинних наслідків; вважає висновки суду в цій частині необґрунтованими. З урахуванням зазначених у заяві мотивів просить перевірити докази і дати їм відповідну правову оцінку.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40012 Кримінально-процесуального кодексу України (1001-05) , Верховний Суд України вправі переглядати судові рішення та, за наявності для цього підстав, втручатися в них у випадку, коли має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

Зазначені в заяві твердження не стосуються (виходять за межі) визначеного законом предмета перегляду судових рішень, а тому не можуть слугувати підставами для їх зміни чи скасування.

Керуючись статтями 40021, 40023, 40024 Кримінально-процесуального кодексу України (1001-05) , Верховний Суд України

відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_2

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини 1 статті 40012 Кримінально-процесуального кодексу України (1001-05) .