розглянула у судовому засіданні у м. Києві 17 листопада 2009 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1 його захисників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на вирок Пролетарського районного суду м. Донецька від 16 січня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 14 квітня 2009 року.

Вироком суду

ІНФОРМАЦІЯ_1 народження,

уродженця та жителя м. Донецька,

такого, що не має судимості,

засуджено за ч.2 ст. 121 КК України до позбавлення волі на сім років.

Постановлено стягнути з ОСОБА_4 на користь потерпілих:

- ОСОБА_5 на відшкодування матеріальної шкоди 4 633,05 грн. та моральної шкоди 15 000 грн.;

- ОСОБА_6 на відшкодування матеріальної шкоди 1 896 грн. та моральної шкоди 5 000 грн.

Як визнав суд, ІНФОРМАЦІЯ_2, приблизно о 20 годині, ОСОБА_4 на грунті особистих неприязних стосунків із невідомими особами, взяв із господарського приміщення будинку АДРЕСА_1 косу, після чого направився за невідомими особами на пустир, що знаходиться на вказаній вулиці, де умисно завдав ОСОБА_7 удар косою у лівий бік живота, заподіявши потерпілому колото-різане поранення живота із пошкодженням селезінки, підшлункової залози, стінок шлунка, що відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, від яких ОСОБА_7 помер цього ж дня.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 14 квітня 2009 року апеляції ОСОБА_4 та його захисників ОСОБА_2 і ОСОБА_3 залишено без задоволення, а вирок Пролетарського районного суду м. Донецька від 16 січня 2009 року – без зміни.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 як видно зі змісту скарги, вважає, що захищався від протиправних дій у тому числі і потерпілого ОСОБА_7 та не мав умислу на заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження.

Крім того, ОСОБА_1 просить пом’якшити призначене покарання, врахувавши те, що він має на утриманні неповнолітніх дітей та пристарілих батьків, у вчиненому зізнався та розкаявся.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_2 просить судові рішення щодо ОСОБА_4 змінити через неправильне застосування кримінального закону та призначення йому занадто суворого покарання. Вважає, що засуджений діяв у стані необхідно оборони. Разом із тим, захисник вважає, що суд, при призначенні засудженому покарання, не достатньо врахував пом’якшуючі обставини. Просить призначити ОСОБА_1 покарання із застосуванням ст. 69 КК України.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_3 також просить призначити засудженому ОСОБА_1 покарання із застосуванням ст. 69 КК України. Крім того, захисник вказує, що ОСОБА_1 оборонявся від нападу групи осіб, особисто із потерпілим знайомий не був, тому висновок суду щодо заподіяння ОСОБА_7 тяжкого тілесного ушкодження на ґрунті особистих неприязних стосунків, не відповідає дійсності, досудове та судове слідство проведено неповно та однобічно. Також захисник зазначає, що у протоколі судового засідання не викладено зміст останнього слова засудженого та що під час промови останнього слова, суд обмежив ОСОБА_4 у часі.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг ОСОБА_4 та його захисників ОСОБА_2 і ОСОБА_3, колегія суддів не вбачає підстав для їх задоволення.

Висновок суду першої інстанції, щодо доведеності винуватості ОСОБА_4 в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження ОСОБА_7, що спричинило смерть потерпілого, за обставин вказаних у вироку, стверджується сукупністю зібраних та перевірених судом доказів і є правильним.

На обґрунтування свого висновку щодо винності ОСОБА_4 суд послався на показання самого засудженого, який не заперечував факт заподіяння ОСОБА_7 удару косою у живіт, однак стверджував, що захищався від протиправних дій потерпілого.

Разом із тим, як убачається із показань свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 які узгоджуються між собою та із іншими доказами у справі, вбачається, що ОСОБА_1 не перебував у стані необхідної оборони.

Так, свідок ОСОБА_8 у судовому засіданні повідомив, що він разом із потерпілим та ОСОБА_9 приїхали до помешкання ОСОБА_4 Потерпілий ОСОБА_7 мав намір викликати засудженого із будинку для розмови. ОСОБА_1 схопив косу та побіг за потерпілим і свідками. Коли вони зупинилися на пустирі, він бачив як ОСОБА_1 завдав удар потерпілому косою. При цьому свідок пояснив, що засуджений та потерпілий, у момент заподіяння удару, знаходилися обличчям один до одного.

Крім того, винність ОСОБА_4 у вчиненні злочину за який його засуджено, стверджується й показаннями свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, а також і даними, що є у протоколах огляду місця події, огляду трупа, відтворення обстановки та обставин події за участю свідків ОСОБА_8 і ОСОБА_9 та за участю засудженого ОСОБА_1 висновках судово-медичних, судово-цитологічних та судово-криміналістичної експертиз.

Доводи засудженого щодо перебування його на момент вчинення злочину у стані необхідної оборони, були предметом перевірки суду як першої, так і апеляційної інстанції та не знайшли підтвердження у справі. З таким рішенням погоджується й колегія суддів Верховного Суду України.

Так, зі справи видно, що ОСОБА_1 переслідував потерпілого тримаючи у руках косу, заподіяв ОСОБА_7 смертельне поранення перебуваючи за межами свого домогосподарства. За цих та інших обставин, яким суд дав належну оцінку, вважати, що ОСОБА_1 перебував у стані необхідної оборони, немає підстав.

Відповідно до висновку амбулаторної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи, ОСОБА_1 на момент вчинення злочину у стані сильного душевного хвилювання не перебував.

З огляду на наведене, доводи касаційних скарг засудженого та захисників щодо перебування ОСОБА_4 у стані необхідної оборони та щодо однобічності та неповноти досудового і судового слідства, позбавлені підстав.

Правильність висновків суду щодо доведеності винності ОСОБА_4 та кваліфікації його злочинних дій саме за ч.2 ст. 121 КК України, сумнівів не викликає. Доводи ОСОБА_4 та його захисників висновки суду у цій частині не спростовують.

Призначаючи ОСОБА_1 покарання, суд дотримався вимог ст. 65 КК України, урахував тяжкість вчиненого злочину, дані, що характеризують особу винного, а також і пом’якшуючі обставини, у тому числі й ті, які вказані у касаційних скаргах. А саме, судом враховано, що ОСОБА_1 у вчиненому зізнався та сприяв розкриттю злочину, має на утриманні неповнолітню дитину, врахована також і поведінка потерпілого. За таких, обставин суд дійшов до обґрунтованого висновку про призначення винному покарання у виді позбавлення волі на мінімальний строк, передбачений санкцією ч.2 ст. 121 КК України.

Підстав для призначення ОСОБА_1 покарання нижче від найнижчої межі, встановленої законом, не знайдено.

Стосовно доводів захисника ОСОБА_3 про те, що у протоколі судового засідання не викладено зміст останнього слова ОСОБА_4 та, що його обмежили у часі під час промови останнього слова, то вони були предметом перевірки і не знайшли підтвердження.

Як видно із протоколу судового засідання, останнє слово ОСОБА_4 викладено на звороті аркуша справи 247 у томі №2. Крім того, захисник ОСОБА_3 із матеріалами справи ознайомлена (а/с 296 т.2), однак зауважень на протокол судового засідання не подавала.

Істотних порушень кримінально-процесуального закону, які б вказували на необхідність скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення, не знайдено.

Не вбачаючи підстав для задоволення касаційних скарг засудженого ОСОБА_4 та його захисників ОСОБА_2 і ОСОБА_3, колегія суддів не знаходить підстав і для призначення справи до касаційного розгляду з викликом осіб, зазначених у ст. 384 КПК України.

головуючого	Федченка О.С.,
суддів	Прокопенка О.Б. і Школярова В.Ф.,