головуючої Григор'євої І.В., суддів: Єленіної Ж.М., Фурика Ю.П., при секретарі судового засідання Медицькій У.І., за участю прокурора Кравченко Є.С., розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014070000000082, за обвинуваченням

ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК,

У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування вироку та ухвали щодо ОСОБА_6 і призначення нового розгляду в суді першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що потягло за собою призначення засудженому явно несправедливого заходу примусу через м'якість. За твердженням прокурора, суд необґрунтовано звільнив ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням і безпідставно не застосував додаткового заходу примусу у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. Насамперед наголошує на тому, що суд не врахував належним чином: ступеня тяжкості злочину; конкретних обставин подій; характеру і змісту допущених порушень Правил дорожнього руху та наслідків цього; усіх даних про особу ОСОБА_6, який вчинив діяння у стані алкогольного сп'яніння, а також суд не врахував поведінки засудженого після вчинення злочину. Крім того, прокурор указує на те, що в мотивувальній частині вироку всупереч вимогам ч. 3 ст. 374 КПК не міститься формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, за ч. 1 ст. 135 КК та усіх ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 вказаного Кодексу. Оскільки зазначені порушення закону суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, ухвала не відповідає приписам ст. 419 КПК.

За вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 вересня 2014 року ОСОБА_6 засуджено: за ч. 2 ст. 286 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без позбавлення права керувати транспортними засобами; за ч. 1 ст. 135 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік, а на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_6 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без позбавлення права керувати транспортними засобами.

На підставі ст. 75 цього Кодексу ОСОБА_6 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено на нього виконання обов'язку, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 76 КК.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат у провадженні.

Судом ОСОБА_6 визнано винуватим і засуджено за те, що він за обставин, детально викладених у вироку, 14 квітня 2014 року близько 18.00 год., керуючи у стані алкогольного сп'яніння автомобілем BMW (реєстраційний номер НОМЕР_1), рухаючись зі швидкістю 100-120 км/год, яка перевищувала допустиму швидкість - 60 км/год, по автодорозі М-06 сполученням Київ-Чоп у напрямку м. Ужгорода, порушив пункти 1.3, 1.5, 1.10, 2.9 (а), 2.10, 12.4, 12.9 (б), 18.1, 34 (1.1) Правил дорожнього руху України (1306-2001-п) , внаслідок чого неподалік будинку АДРЕСА_2 допустив наїзд на пішохода ОСОБА_7

Апеляційний суд Закарпатської області ухвалою від 10 грудня 2014 року залишив без змін указаний вирок.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора на підтримання касаційних вимог, перевіривши матеріали кримінального провадження й обговоривши наведені у скарзі доводи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до ст. 370 КПК вирок суду першої інстанції має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, відповідати вимогам, зазначеним у статтях 373, 374 цього Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 374 КПК мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення.

Проте, як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд не дотримався наведених вимог кримінального процесуального закону, адже у мотивувальній частині вироку не виклав належним чином формулювання обвинувачення, за яким засудив ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК.

Зокрема, ч. 2 ст. 286 КК встановлено кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого або заподіяло тяжкого тілесного ушкодження. Між тим, у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, за ч. 2 ст. 286 КК, не відображено наслідків кримінального правопорушення: заподіяних потерпілому тяжких тілесних ушкоджень та його смерті, хоча у цьому випадку вказане є обов'язковою ознакою зазначеного складу злочину.

Разом із тим, кваліфікуючи дії засудженого у мотивувальній частині вироку, суд указав усі ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК. Таким чином, кваліфікація дій засудженого не відповідає формулюванню обвинувачення, визнаного судом доведеним.

Крім того, у вироку місцевого суду не міститься формулювання обвинувачення за ч. 1 ст. 135 КК, визнаного доведеним, із зазначенням місця, часу, способу і наслідків вчинення злочину, форми вини і мотивів, як це передбачено ч. 4 ст. 374 КПК.

Відсутність формулювання обвинувачення засудженого за ч. 1 ст. 135 КК позбавляє можливості перевірити правильність застосування кримінального закону щодо кваліфікації його дій.

Допущені порушення вимог кримінального процесуального закону в силу ст. 412 КПК є істотними, оскільки тягнуть за собою порушення права засудженого на захист та ставлять під сумнів законність, обґрунтованість і вмотивованість ухваленого вироку.

Також заслуговують на увагу доводи прокурора щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме ст. 75 КК, та стосовно безпідставного звільнення ОСОБА_6 від додаткового покарання.

Відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.

Як видно з вироку, призначаючи ОСОБА_6 захід примусу, суд першої інстанції прийняв рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, посилаючись на те, що ОСОБА_6 раніше не притягався до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується за місцем проживання, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю злочину, добровільно відшкодував завданий збиток і має на утримані малолітню дитину.

Однак при цьому суд належним чином не врахував конкретних обставин кримінального провадження, змісту й обсягу допущених засудженим грубих порушень правил дорожнього руху. Зокрема те, що ОСОБА_6 вчинив тяжкий злочин, керував транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння з перевищенням допустимої в населеному пункті швидкості та незворотність наслідків цього діяння - смерть потерпілого. До того ж не отримала належної оцінки з точки зору суспільної небезпечності особи й поведінка ОСОБА_6 після скоєння наїзду на пішохода.

Переконливих аргументів щодо можливості виправлення засудженого без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним контролю при звільненні від відбування покарання з випробуванням суд у вироку не навів.

З огляду на все це рішення суду про звільнення ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням є необґрунтованим, а відтак, кримінальний закон застосовано неправильно. Тому захід примусу, обраний засудженому із застосуванням ст. 75 КК, суперечить визначеним у статтях 50, 65 КК меті та загальним засадам призначення покарання, про що слушно зазначає прокурор у касаційній скарзі.

Згідно з вимогами ст. 374 КПК та роз'ясненнями, які містяться в п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті" (v0014700-05) , у кожному випадку призначення покарання за частинами 1 та 2 ст. 286 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання - позбавлення права керувати транспортними засобами. Однак суд у вироку не навів належних обставин, за яких ОСОБА_6 можливо не позбавляти права керувати транспортними засобами.

У свою чергу суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за апеляційною скаргою прокурора, доводи якої майже аналогічні доводам у касаційній скарзі, залишив поза увагою допущені місцевим судом порушення закону.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не можна визнати законними, обґрунтованими і вмотивованими, тому вони підлягають скасуванню на підставі пунктів 1-3 ч. 1 ст. 438 КПК із призначенням нового розгляду в суді першої інстанції. Отже, касаційну скаргу прокурора слід задовольнити.

Під час нового розгляду суду першої інстанції необхідно врахувати наведене, усунути виявлені порушення, розглянути кримінальне провадження з дотриманням вимог матеріального й процесуального законів, та ухвалити справедливе рішення відповідно до приписів ст. 370 КПК.

Якщо за наслідками нового розгляду суд дійде висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 в інкримінованих йому злочинах, погодиться з обставинами їх вчинення та доказами, наведеними стороною обвинувачення на їх підтвердження, і не встановить нових позитивних даних про особу чи обставин, що пом'якшують покарання, то рішення про звільнення засудженого від покарання з випробуванням та непризначення додаткового заходу примусу слід визнати неправильним, а отже, й покарання - явно несправедливим через м'якість.