розглянула в судовому засіданні в м. Києві 07 квітня 2015 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1 та захисника ОСОБА_2 на вирок Кам'янобрідського районного суду м. Луганська від 07 вересня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 25 січня 2013 року.

За вказаним вироком, залишеним без зміни апеляційним судом

ІНФОРМАЦІЯ_1,

громадянина України, такого, що не має судимості, засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами, та на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки.

На підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Вирішено питання щодо речових доказів та судових витрат у справі.

ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за обставин детально викладених у вироку, як особа, котра керує транспортним засобом, порушив правила безпеки дорожнього руху, в результаті чого потерпілому було спричинено тілесні ушкодження середньої тяжкості.

Як установив суд, 03 грудня 2003 року о 20.00 год. ОСОБА_1, керуючи автомобілем "Фольксваген Пассат" на 48-му кілометрі автодороги Луганськ - КПП "Червона Таловка", побачивши як попереду на правому узбіччі маневрує автомобіль "Опель Вектра" і перетинає дорогу різко вліво, не вжив заходів для зниження швидкості, що передбачено п. 12.3 Правил дорожнього руху України (1306-2001-п) (далі - ПДР (1306-2001-п) ), змістився на зустрічну смугу та зіткнувся з автомобілем "Фольксваген Пассат", яким керував ОСОБА_3 без дотримання вимог п. 10.1 ПДР (1306-2001-п) . Унаслідок зіткнення останній отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 грудня 2013 року рішення місцевого та апеляційного судів залишив без зміни.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України, переглянувши на підставі п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року рішення касаційного суду, 20 листопада 2014 року скасувала його і направила справу щодо ОСОБА_1 на новий касаційний розгляд через неправильне застосування норми кримінального права.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного, а кримінальну справу закрити. Не погоджуючись із судовими рішеннями, засуджений наводить доводи, суть яких зводиться до того, що його винуватості у вчиненні інкримінованого злочину не доведено, під час провадження у справі допущено істотні порушення кримінально-процесуального закону, постановлений вирок суперечить приписам ст. 323 КПК 1960 року, ґрунтується на недостовірних і недопустимих доказах, яким місцевий суд не дав належної оцінки. Апеляційний суд не усунув допущених порушень й ухвалив рішення, яке не відповідає загальним засадам судочинства та вимогам ст. 377 цього Кодексу.

Захисник ОСОБА_2 у касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій на підставі, передбаченій п. 2 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року, і закрити справу щодо ОСОБА_1 за відсутністю в діянні складу злочину. Аргументуючи свою позицію, насамперед указує, що суди неправильно застосували кримінальний закон, оскільки ОСОБА_1 знаходився в аварійній ситуації, в діях останнього вбачаються ознаки стану крайньої необхідності, а тому його необґрунтовано визнано винуватим і засуджено за ч. 1 ст. 286 КК. Крім того, захисник посилається на істотні порушення кримінально-процесуального закону, допущені при провадженні у справі. Вважає висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 суперечливими й такими, що не відповідають фактичним обставинам справи через неналежну оцінку зібраних у ній доказів. На переконання захисника, вирок не відповідає вимогам статей 323, 334 КПК 1960 року, а оскаржувана ухвала - ст. 377 цього Кодексу.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора про часткове задоволення касаційних скарг та скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям справи щодо ОСОБА_1 за відсутністю в діянні складу злочину, з урахуванням правової позиції Верховного Суду України, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи, наведені у скаргах, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню на таких підставах.

При перевірці оскаржуваних вироку та ухвали в касаційному порядку колегія суддів, керуючись ст. 398 КПК 1960 року, виходить з фактичних обставин, установлених судом, зважаючи також на обов'язковість у силу ст. 400-25 цього Кодексу рішень Верховного Суду України, прийнятих за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно-небезпечних діянь.

У цій справі Верховний Суд України дійшов висновку про неправильне застосування кримінального закону.

Згідно зі статтями 323, 324, 327 КПК 1960 року вирок суду повинен бути законним та обґрунтованим; постановляючи його, суд зобов'язаний вирішити чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, чи має це діяння склад злочину та чи винен підсудний у вчиненні цього злочину. Водночас за правилами ст. 327 вказаного Кодексу обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні кримінально-караного діяння доведено, й обставини, що в силу ст. 64 КПК 1960 року підлягають доказуванню в кримінальній справі, встановлено розглянутими доказами, оцінка яких відповідає положенням ст. 67 цього Кодексу.

Наведених вимог процесуального закону місцевий суд не дотримався, внаслідок чого неправильно застосував норму матеріального права, що залишилося поза увагою суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд України у своїй постанові від 20 листопада 2014 року, відзначивши три обов'язкові ознаки об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч.1 ст. 286 КК, наголосив на тому, що у випадку виникнення ДТП за участю декількох водіїв висновок про наявність чи відсутність у їх діях складу цього злочину потребує встановлення причинного зв'язку між діянням (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, тобто з'ясування ступеня участі (внеску) кожного з них у спричиненні злочинного наслідку. Для правильного застосування норми закону про кримінальну відповідальність у таких випадках особливо важливим є дослідження характеру та черговості порушень, які вчинив кожен із водіїв.

Як видно з вироку суд установив, що дорожньо-транспортна пригода сталася за участю двох водіїв, кожний з яких, керуючи транспортним засобом, допустив порушення пунктів ПДР (1306-2001-п) , зокрема засуджений ОСОБА_1 - п. 12.3, а потерпілий ОСОБА_3 - п. 10.1. Попри це суд не зіставив і не проаналізував обставин, що належать до предмета доказування, а саме характеру порушень, а також не з'ясував, чи не було причиною порушення зазначених правил водієм ОСОБА_1 їх недодержання іншим - ОСОБА_3, і чи мав перший можливість уникнути зіткнення та його наслідків. Водночас суд не зважив на особливості правозастосування ст. 286 КК, не врахував роз'яснень у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23 грудня 2005 року "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті" (v0014700-05) , відповідно до яких кримінальна відповідальність виключається, якщо особа порушила ПДР (1306-2001-п) вимушено - через створення аварійної ситуації іншою особою, котра керувала транспортним засобом.

За матеріалами справи ОСОБА_1 заперечував свою винуватість у вчиненні злочину, передбаченому ч. 1 ст. 286 КК, стверджував про те, що безпосередньою причиною дорожньо-транспортної пригоди було порушення правил дорожнього руху водієм ОСОБА_3 Суд відкинув висунуті ОСОБА_1 на свій захист доводи, незважаючи на обсяг та характер фактичних обставин, установлених у справі.

Між тим, ураховуючи позицію Верховного Суду України, зі змісту зазначених обставин убачається, що ОСОБА_1, керуючи автомобілем побачив попереду на узбіччі автомобіль, який раптово почав рух із розворотом на 180 градусів уліво і без зупинки продовжив переїжджати смугу руху його транспортного засобу, внаслідок чого сталася ДТП.

За висновками місцевого суду ОСОБА_1 порушив вимоги п. 12.3 ПДР (1306-2001-п) , оскільки він не оцінив змін дорожньої обстановки, при виникненні перешкоди своєчасно не вжив заходів для зниження швидкості шляхом "екстреного" гальмування, а почав зміщувати свій автомобіль вліво, на зустрічну смугу руху і допустив зіткнення транспортних засобів.

Разом із цим, у вироку зазначено, що такий характер дій ОСОБА_1 був викликаний діями іншого учасника дорожнього руху - потерпілого ОСОБА_3, автомобіль якого знаходився на правому узбіччі у напрямку руху автомобіля ОСОБА_1 і який усупереч вимогам п. 10.1 ПДР (1306-2001-п) не пересвідчився у безпеці виконання маневру й відновив рух із розворотом уліво.

Отже, за фактичних обставин справи, які були предметом юридично-правової оцінки Верховного Суду України, в ситуації, що виникла на дорозі за участю автомобілів під керуванням ОСОБА_3 та ОСОБА_1, перший, створивши небезпеку для другого, мав більше можливостей уникнути зіткнення, зупинивши свій автомобіль, однак цього не зробив. Натомість він розпочав і продовжував маневрувати автомобілем, не переконавшись у безпечності як на початку руху, так і під час його.

Крім того, у своєму рішенні Верховний Суд України констатував, що ОСОБА_1 вжив заходів до безпечного для інших учасників руху об'їзду, але внаслідок того, що ОСОБА_3 не виконав обов'язку, встановленого п. 10.1 ПДР (1306-2001-п) , тобто перед початком руху не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки для інших учасників руху, сталося зіткнення транспортних засобів. Отже висновки місцевого суду, з якими погодився апеляційний, про те, що дорожньо-транспортна пригода сталася саме через порушення ОСОБА_1 пункту 12.3 ПДР (1306-2001-п) , є необґрунтованими.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України наведені дії ОСОБА_1 за своїми ознаками не утворюють складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК. У цій дорожній ситуації ОСОБА_1 не міг передбачити і прорахувати поведінку водія ОСОБА_3, зокрема, чи він пришвидшить, зупиниться чи змінить напрямок руху, маневруючи автомобілем. Також ОСОБА_1, керуючи транспортним засобом, не зміг (не був спроможний) зменшити швидкість автомобіля до повної зупинки і тому вибрав інший (альтернативний, рівноцінний) варіант дій водія в конкретній ситуації - безпечний для інших учасників руху об'їзд перешкоди.

З огляду на викладене постановлені щодо ОСОБА_1 вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду не можна вважати законними та обґрунтованими. Тому ці судові рішення підлягають скасуванню на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року, а кримінальну справу щодо ОСОБА_1 необхідно закрити за відсутністю в діянні складу злочину. А відтак, зважаючи на суть доводів та вимог у касаційних скаргах, їх слід задовольнити.

Керуючись статтями 394- 396 КПК 1960 року, пунктами 11, 15 розділу ХІ "Перехідні положення" КПК (4651-17) , колегія суддів

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та захисника ОСОБА_2 задовольнити.

Вирок Кам'янобрідського районного суду м. Луганська від 07 вересня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 25 січня 2013 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а кримінальну справу щодо нього закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК 1960 року за відсутністю в діянні складу злочину.