головуючого: Штульман І.В. (доповідач), суддів: Олексієнка М.М., Швеця В.В., - розглянувши в касаційній інстанції в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, третя особа - Управління міграційної служби в Одеській області, про визнання рішення про відмову в наданні статусу біженця нечинним та зобов'язання надати статус біженця в Україні, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року,-

У травні 2009 року громадянин Сирії ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, у якому просив визнати протиправним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 27 січня 2009 року № 42-09 про відмову у наданні йому статусу біженця в Україні, зобов'язати відповідача надати такий статус.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року і задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За змістом частини 2 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирії, за національністю курд, за віросповіданням мусульманин-суніт.

Позивач прибув до України легально 28 грудня 2007 року авіарейсом Алеппо-Одеса за туристичною візою Товариства з обмеженою відповідальністю "Чорноморські екскурсії".

24 січня 2008 року ОСОБА_1 звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця в Україні, посилаючись на політичні переконання, що, на його думку, є підставою для побоювань загрози переслідувань його на батьківщині через належність до філіалу громадської організації "Мідіа" на території України, проведення громадської роботи з курдами та мітингу під будівлею ООН в місті Києві у 2004 році. Також, позивачем у заяві зазначено, що коли він поїхав до Сирії у 2005 році, його затримали в аеропорту, помістили до в'язниці, де він провів декілька місяців через участь у мітингу на території України.

Управління міграційної служби в Одеській області, після проведення відповідної процедури, 5 листопада 2008 року ухвалило висновок за доцільне відмовити ОСОБА_1 в наданні статусу біженця в Україні, встановивши, що останній на підтвердження своєї позиції не надав жодного доказу своєї причетності до зазначеної громадської організації та її очолення, у нього немає цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а його переїзд до України пов'язаний з економічними та сімейними обставинами. ОСОБА_1 в період з 1992 року по 2005 року вже перебував в Україні, займався підприємницькою діяльністю та намагався отримати вищу освіту в учбових закладах міста Одеси.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 27 січня 2009 року № 42-09 підтримано висновок Управління міграційної служби в Одеській області, відмовлено ОСОБА_1 в наданні статусу біженця у відповідності до абзацу 5 статті 10 Закону України "Про біженців" від 21 червня 2001 року № 2557-III (далі - Закон № 2557-III (2557-14) ), як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно абзацу 2 статті 1 Закону № 2557-ІІІ (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

За змістом абзацу 5 статті 10 Закону № 2557-III статус біженця не надається особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених абзацом 2 статті 1 цього Закону.

У статті 11 Закону № 2557-III передбачено, що до заяви про надання статусу біженця крім документів, які посвідчують особу заявника, також додаються документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.

У відповідності до частини 6 статті 12 Закону № 2557-III рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом 2 статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом 2 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій встановили відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, дійшовши вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання протиправним рішення відповідача від 27 січня 2009 року № 42-09.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки постанова Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2011 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, третя особа - Управління міграційної служби в Одеській області, про визнання рішення про відмову в наданні статусу біженця нечинним та зобов'язання надати статус біженця в Україні - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.