розглянула в судовому засіданні в м. Києві 30 серпня 2012 року кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_4 про перегляд вироку Приморського районного суду Донецької області від 15 квітня 2002 року, ухвали Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2003 року та ухвали Верховного Суду України від 13 січня 2004 року щодо ОСОБА_4 на підставі установлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушень міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Зазначеним вироком

ІНФОРМАЦІЯ_1,

громадянина України, раніше не судимого,

засуджено за ч. 2 ст. 355 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_4 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки з покладенням на засудженого згідно зі ст. 76 КК України обов'язків: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; повідомляти цей орган про зміну місця проживання й роботи; періодично з'являтися для реєстрації до органів кримінально-виконавчої інспекції.

Стягнуто з ОСОБА_4 у рахунок відшкодування моральної шкоди на користь потерпілих: ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - по 700 грн. кожному; ОСОБА_8 -1000 грн.

Вирішено питання про речові докази.

Цим же вироком засуджено ОСОБА_9, питання про перегляд справи щодо якого не ставиться.

Згідно з вироком суду ОСОБА_4 визнано винним і засуджено за вчинення злочину за таких обставин. 02 лютого 2000 року приблизно о 7-й год. він за допомогою ОСОБА_9, з яким діяв за попередньою змовою, з метою примусити приватного підприємця ОСОБА_8 до виконання боргового зобов'язання в розмірі 3 000 дол. США зустрівся з ним у кімнаті АДРЕСА_1

Одразу після цього ОСОБА_4 разом із трьома невстановленими слідством особами, застосовуючи насильство і погрожуючи вбивством, вивезли ОСОБА_8 на автомобілях «ВАЗ 2109» та «Опель-Франтера», реєстраційний № НОМЕР_1, у місцевість біля Комсомольського пляжу в Першотравневому районі Донецької області. Погрожуючи застосуванням фізичного насильства, ОСОБА_4 та невстановлені слідством особи примушували потерпілого до виконання цивільно-правового зобов'язання перед ОСОБА_4 - повернення 3 000 дол. США, а отримавши відмову, нанесли ОСОБА_8 удари по різних частинах тіла, заподіявши йому легких тілесних ушкоджень, що потягли за собою короткочасний розлад здоров'я. Подавивши волю потерпілого, ОСОБА_4 примусив його написати розписку про борг, після чого ОСОБА_8 відвезли в м. Маріуполь.

У подальшому протягом лютого 2000 року ОСОБА_4 і ОСОБА_9 за попередньою змовою між собою та разом з іншими невстановленими слідством особами неодноразово приїжджали до ОСОБА_8 на роботу на Іллічівський ринок у м. Маріуполі й додому по проїзду Алтайському, 28 в Іллічівському районі м. Маріуполя, де повторно примушували його до повернення зазначеного боргу. При цьому погрожували ОСОБА_8 та його близьким родичам - ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_7 убивством, нанесенням тілесних ушкоджень, небезпечних для життя і здоров'я, та знищенням майна. Під час вчинення таких дій 15 лютого 2000 року ОСОБА_4 та ОСОБА_9 примушували батька ОСОБА_8 - ОСОБА_6 переписати належний йому автомобіль на сина на підставі генеральної довіреності з метою подальшого відчуження цього майна ОСОБА_4

У зв'язку з висловленими погрозами, які потерпілі сприймали як реальну загрозу для свого життя і здоров'я, 25 березня 2000 року на ОСОБА_8 було оформлено таку довіреність. 18 квітня 2000 року близько 16-ї год. ОСОБА_8 на вимогу ОСОБА_4 зустрівся з ним на тролейбусній зупинці «Морський вокзал», що по пр-ту Луніна у Приморському районі м. Маріуполя, де передав засудженому 1500 дол. США, після чого ОСОБА_4 був затриманий працівниками міліції.

Ухвалою апеляційного суду вирок залишено без зміни.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_4 на ці судові рішення відмовлено.

Рішенням Європейського Суду з прав людини «ОСОБА_4 проти України» від 21 липня 2011 року, яке набуло статусу остаточного, одностайно встановлено факт порушення при проведенні досудового слідства у кримінальній справі щодо ОСОБА_4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (995_004) (далі - Конвенції), а саме: ст. 3 Конвенції в контексті її матеріального та процесуального аспекту, згідно з якою нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню; п. 1 ст. 6 Конвенції, відповідно до вимог якого кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, що встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2012 року відкрито провадження у справі за заявою ОСОБА_4 про перегляд судових рішень щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушення міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом і витребувано кримінальну справу з Приморського районного суду Донецької області.

У своїй заяві, поданій у порядку глави 32-1 КПК України (1001-05) , ОСОБА_4 порушує питання про перевірку законності й обґрунтованості ухвали Верховного Суду України від 13 січня 2004 року, ухвали Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2003 року й вироку Приморського районного суду Донецької області від 15 квітня 2002 року. На обґрунтування своєї заяви посилається на встановлення Рішенням Європейського Суду з прав людини факту порушення Україною міжнародних зобов'язань, що виразилось у неперевірці доводів заявника про застосування до нього недозволених методів слідства, порушенні прав ОСОБА_4 на справедливий судовий розгляд, на захист і особисту участь у розгляді його касаційної скарги.

Заслухавши доповідь судді, заявника та його захисника на підтримання заяви, прокурора, котрий частково підтримав заяву, просив скасувати ухвалу Верховного Суду України і направити справу на новий касаційний розгляд, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в заяві доводи, колегія суддів дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається з Рішення Європейського суду з прав людини у справі "ОСОБА_4 проти України", Суд зробив свій висновок про порушення судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій ст. 3, п. 1 ст. 6 Конвенції при розгляді кримінальної справи щодо ОСОБА_4 виходячи з наступного.

Стаття 3 Конвенції втілює в собі один з основоположних принципів демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження незважаючи на обставини поведінки жертви.

Виходячи з наведеного, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за ст. 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає ефективного офіційного розслідування. Що стосується розслідування, яке підпадає під дії ст. 2 Конвенції, то воно має бути спроможним забезпечити встановлення й покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження й покарання була б неефективною на практиці і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їх контролем.

Медичний огляд разом із правом доступу до адвоката та правом повідомити третю сторону про затримання є основоположними запобіжними механізмами проти жорстокого поводження із затриманими особами і повинні застосовуватись із самого початку позбавлення свободи незалежно від правового режиму такого затримання у правовій системі, про яку йдеться

Докази, отримані в ході судово-медичних експертиз осіб, узятих під варту, відіграють ключову роль під час слідства щодо цих осіб та у випадках, коли останні подають скарги на жорстоке поводження.

У випадку, коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, на державу покладається обов'язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, і якщо цього не буде зроблено, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції. В разі, якщо національні органи не провели медичного огляду до взяття заявника під варту, Уряд не може посилатися на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкодження, про які йдеться, передували взяттю заявника під варту в міліції.

18 квітня 2000 року ОСОБА_4 було затримано працівниками Маріупольського ВБОЗ УБОЗ УМВС України й доставлено до відділу міліції.

За словами заявника цього дня з 15-ї до 21-ї год. та 26 квітня 2000 року у відділі міліції його били й катували.

19 квітня 2000 року ОСОБА_4 був доставлений до Маріупольської міської лікарні швидкої медичної допомоги, де при огляді було виявлено, що заявник зазнав ударів по спині й по лівій частині грудей, а також мав забиття нирки та гематурію.

21 квітня 2000 року ОСОБА_4 під час допиту заявив, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, у зв'язку з чим слідчим було призначено судово-медичну експертизу заявника.

Згідно з висновком цієї експертизи від 05 травня 2000 року у заявника було виявлено легкі тілесні ушкодження у виді численних синців на грудях, з правого боку спини та на стегнах. Експерт дійшов висновку, що ці ушкодження могли бути завдані 18 квітня 2000 року внаслідок ударів руками та ногами або внаслідок падіння. Крім цього, при дослідженні рентгенограми від 19 квітня 2000 року було виявлено консолідований перелом двох ребер, який згідно з висновком експерта був отриманий до 18 квітня 2000 року.

Такі ушкодження Суд визнав достатньо серйозними, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції.

Мотивуючи свої висновки, Суд виходив із того, що ОСОБА_4 не лише мав численні синці на грудях, спині та стегнах, але й страждав від різних посттравматичних ускладнень. Хоча у висновку судово-медичної експертизи від 12 липня 2012 року зазначалося, що лабораторні аналізи не підтвердили забиття нирок, інші медичні висновки вказували на те, що заявник мав рецидивну форму гематурії щонайменше до кінця 2000 року, а не протягом 5-7 днів, як зазначено у висновку цієї експертизи.

Згідно з позицією Уряду під час затримання заявник чинив активний опір, у зв'язку з чим до нього було застосовано заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою. У відділі міліції фізична сила до ОСОБА_4 не застосовувалась, а на захворювання нирок він страждав з 1994 року.

Таку позицію Суд визнав необґрунтованою, відзначивши, що Уряд не надав переконливого опису конкретних обставин затримання заявника, які зробили необхідним застосування «прийомів рукопашного бою» й потягли для нього такі наслідки, одразу після затримання не було проведено жодного медичного огляду ОСОБА_4, за допомогою якого могло бути підтверджено, що всі тілесні ушкодження заявника були завдані йому під час затримання, а медичні докази щодо наявності в заявника захворювання нирок були суперечливими.

Виходячи з наведеного Суд дійшов висновку, що тілесні ушкодження ОСОБА_4 не були завдані виключно в момент його затримання й були достатньо серйозними, щоб становити катування в розумінні статті 3 Конвенції.

Констатуючи процесуальне порушення ст. 3 Конвенції, Суд звернув увагу на тривалість розслідування скарг ОСОБА_4, нездійснення важливих слідчих дій на початковому етапі розслідування й систематичну нездатність національних органів виправити виявлені недоліки.

Суд зазначив, що розслідування скарг ОСОБА_4 тривало більше восьми років. Протягом цього періоду державні органи сім разів відмовляли в порушенні кримінальної справи за його скаргами. Всі ці постанови скасовувалися прокуратурами вищого рівня або судами, які повертали матеріали для додаткової перевірки, вказуючи на недоліки розслідування. У 2005 році щодо працівників міліції було порушено кримінальну справу, яка тричі закривалася, проте в подальшому відповідні постанови скасовувались. Останню постанову прокуратури м. Маріуполя про закриття кримінальної справи від 09 квітня 2007 року було залишено без змін національними судами.

Згідно з висновками Суду твердження заявника про те, що він зазнав жорстокого поводження у відділі міліції, протягом тривалого часу не перевірялися. На початковому етапі розслідування слідчі органи зосередилися тільки на доказах на підтримку версії подій, наведених працівниками міліції, згідно з якою заявник зазнав тілесних ушкоджень під час його затримання.

Крім цього, констатувавши порушення судом касаційної інстанції статті 6 Конвенції, Суд відзначив, що хоча чинне на той час національне законодавство не передбачало обов'язкової участі засудженого та його захисника у розгляді справи касаційним судом, відповідне провадження не мало завдання встановлювати факти у справі й обмежувалося питаннями права, але та обставина, що у провадженні взяв активну участь прокурор, у той час як заявник був позбавлений такої можливості, свідчить про порушення принципу рівності сторін.

Висновки й аргументи Європейського суду повністю співпадають із відповідними положеннями Конституції (254к/96-ВР) та кримінально-процесуального законодавства України.

Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 22 КПК України забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Скарги на дії слідчого відповідно до ч. 5 ст. 234 КПК України розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Статтею 23-2 КПК України суд наділений повноваженнями виносити окремі ухвали, якими може звертати увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені при розгляді справи факти порушень прав громадян та інших порушень закону.

Виходячи із системного аналізу цих норм, доводи підсудного в судовому засіданні про застосування до нього на досудовому слідстві насильства, погроз або інших недозволених методів, навіть у випадку, коли це не призвело до дачі показань проти себе або інших осіб, повинні бути перевірені судом для реалізації повною мірою наданих законом повноважень реагування на такі факти в разі їх підтвердження з метою створення необхідних умов для захисту порушених прав особи, притягнення винних осіб до відповідальності й недопущення подібних порушень у майбутньому.

Статтею 16-1 КПК України закріплено принципи змагальності і диспозитивності, згідно з якими прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою в наданні доказів, їх дослідженні та доведенні переконливості перед судом. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих прав.

Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій зазначених вимог закону не дотримались.

Як убачається з протоколу судового засідання, в суді першої інстанції ОСОБА_4 неодноразово заявляв із конкретизацією та деталізацією подій про застосування до нього насильства, в тому числі про побиття, на початку досудового слідства. Проте ці доводи жодним чином перевірені не були й навіть не знайшли відображення у вироку суду.

На ці самі обставини як на істотні порушення кримінально-процесуального закону ОСОБА_4 посилався в апеляційній та касаційній скаргах. Проте апеляційний і касаційний суди усупереч вимогам статей 377, 395, 400-2 КПК України, у прийнятих рішеннях цих доводів не висвітлили, жодних відповідей на них не дали й не зазначили підстав, через які визнали їх необґрунтованими.

У зв'язку з наведеним право ОСОБА_4 на захист своїх процесуальних прав шляхом апеляційного й касаційного оскарження судових рішень не було повною мірою реалізоване, з урахуванням також того, що розгляд справи судом касаційної інстанції здійснювався за відсутності ОСОБА_4 та його захисника, що позбавило сторону захисту можливості надати в судовому засіданні пояснення й навести доводи на обґрунтування своєї позиції.

Наведені порушення кримінально-процесуального закону перешкодили судам повно й усебічно розглянути справу і постановити законні, обґрунтовані та справедливі рішення, у зв'язку з чим є істотними, а постановлені щодо ОСОБА_4 рішення - незаконними й необґрунтованими.

Відповідно до п. 1 ст. 46 Конвенції та ст. 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"рРішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання Україною.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" під виконанням рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального та загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до ст. 10 зазначеного Закону є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (995_004) , що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

За таких обставин вирок районного суду, ухвали апеляційного та касаційного судів щодо ОСОБА_4 належить скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Враховуючи, що ОСОБА_4 та ОСОБА_9 обвинувачуються у скоєнні одних і тих самих злочинів як співвиконавці, й обвинувачення кожного з них пов'язані між собою за фактичними обставинами, окремий розгляд справи відносно ОСОБА_4 може негативно відбитися на повноті, всебічності й об'єктивності дослідження всіх обставин справи. У зв'язку з наведеним судові рішення щодо ОСОБА_9 у порядку ст. 395 КПК України так само підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, який розгляд справи належить провести з дотриманням всіх вимог чинного законодавства.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 400-20, 400-21, 400-22 КПК України, колегія суддів

Заяву ОСОБА_4 задовольнити.

Вирок Приморського районного суду Донецької області від 15 квітня 2002 року, ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2003 року та ухвалу Верховного Суду України від 13 січня 2004 року щодо ОСОБА_4 на підставі установлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушень міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а також у порядку ст. 395 КПК України вирок та ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_9 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.