розглянувши в касаційній інстанції в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про стягнення недоплаченої пенсії, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Київського районного суду міста Одеси від 5 липня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 червня 2011 року, -

У лютому 2010 року ОСОБА_4 звернувся в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про стягнення недоплаченої пенсії за період з 1 січня 2006 року по 8 вересня 2009 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів на день розрахунку.

Позовні вимоги ОСОБА_4 обґрунтовував тим, що він є військовим пенсіонером, з 1999 року отримує пенсію на підставі Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 9 квітня 1992 року № 2262-XII (2262-12) (далі - Закон № 2262-XII (2262-12) ), яка була йому перерахована за рішенням суду. 19 жовтня 2009 року він звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області із заявою про виплату недоплаченої різниці пенсії, починаючи з 1 січня 2006 року по теперішній час, та в подальшому просив виплачувати пенсію у повному обсязі без урахування максимального розміру пенсії, однак у цьому відповідачем йому було відмовлено з посиланням на те, що він отримав пенсію відповідно до діючого законодавства у розмірі, що не перевищувала 12 мінімальних розмірів пенсії за віком, а з 8 вересня 2009 року нарахування та виплата пенсії здійснюється без обмеження 12 мінімальними розмірами пенсії за віком.

Постановою Київського районного суду міста Одеси від 5 липня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 6 червня 2011 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить Вищий адміністративний суд України скасувати постанову Київського районного суду міста Одеси від 5 липня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 червня 2011 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області подано письмове заперечення на зазначену касаційну скаргу, просить таку залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 був звільнений з військової служби з посади прокурора-криміналіста військової прокуратури Одеського гарнізону і йому відповідно до Закону № 2262-XII (2262-12) призначена та виплачується пенсія по інвалідності з 3 липня 1999 року. Як інвалід II групи

позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.

Відмовляючи ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що право позивача на виплату пенсії без обмеження 12 мінімальними розмірами пенсії за віком відновилося з дня прийняття Конституційним Судом України Рішення від 8 вересня 2009 року № 19-рп/2009 (v019p710-09) , яким визнано неконституційним пункт 10 постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян" від 28 травня 2008 року № 530 (530-2008-п) (далі - постанова № 530). Встановивши, що з 8 вересня 2009 року ОСОБА_4 отримує пенсію без обмеження 12 мінімальними розмірами пенсії за віком, і що ним пропущений строк звернення до суду без поважних причин.

Суд апеляційної інстанції у своєму рішенні відмітив, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими і відповідають вимогам закону, вказавши при цьому, що суд визнав, що позивачем пропущений строк звернення до суду з поважних причин.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не може погодитися із висновком судів, що право ОСОБА_4 на виплату пенсії без обмеження 12 мінімальними розмірами пенсії за віком відновилося тільки з 8 вересня 2009 року - дня прийняття Конституційним Судом України Рішення № 19-рп/2009 (v019p710-09) .

Так, відповідно до частини 3 статті 43 Закону № 2262-XII (у редакції, що діяла до 1 січня 2008 року) пенсії особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей обчислюються з розміру грошового забезпечення за останньою штатною посадою перед звільненням, враховуючи відповідні оклади за посадою, військовим (спеціальним) званням, процентну надбавку за вислугу років, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії в розмірах, установлених законодавством.

Підпунктом 4 пункту 29 розділу ІІ Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2007 року № 107-VI (107-17) (далі - Закон № 107-VI (107-17) ) були внесені зміни до статті 43 Закону № 2262-XII, зокрема, в частині 3 слова "за останньою штатною посадою перед звільненням" виключено та доповнено її словами "та у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України"; доповнено зазначену статтю новою частиною 5 такого змісту: "Максимальний розмір пенсій, призначених відповідно до цього Закону (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсій, встановлених законодавством) не може перевищувати дванадцять мінімальних розмірів пенсії за віком, встановленої абзацом першим частини першої статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Пунктом 10 постанови № 530 (530-2008-п) установлено, що максимальний розмір пенсій (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, сум індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством), призначених (перерахованих), зокрема, відповідно до Закону № 2262-XII (2262-12) , не може перевищувати 12 мінімальних розмірів пенсії за віком, встановленої

згідно з абзацом першим частини першої статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Відповідач провів розрахунок пенсії позивачеві, виходячи з положень підпункту 4 пункту 29 розділу ІІ Закону № 107-VI (107-17) , яким були внесені зміни до статті 43 Закону № 2262-XII, та постанови № 530 (530-2008-п) .

Зміни, внесені підпунктом 4 пункту 29 розділу II Закону № 107-VI (107-17) , визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (v010p710-08) .

Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Згідно вимог частини 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами при обчисленні з 22 травня 2008 року позивачеві пенсії застосуванню підлягав Закон № 2262-XII (2262-12) (у редакції Закону України від 4 квітня 2006 року № 3591-IV (3591-15) ), а не постанова № 530 (530-2008-п) , яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав, а тому суди попередніх інстанцій вирішуючи даний спір помилково виходили з того, що при обчисленні позивачеві пенсії з 22 травня 2008 року по 8 вересня 2009 року (прийнято Конституційним Судом України рішення № 19-рп/2009 (v019p710-09) , яким визнано неконституційним пункт 10 постанови № 530 (530-2008-п) ) підлягали застосуванню положення постанови № 530 (530-2008-п) , якими встановлено обмеження максимального розміру пенсії 12 мінімальними розмірами пенсії за віком.

Згідно частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час звернення до суду із вказаним позовом) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час звернення до суду із вказаним позовом та розгляду справи судом першої інстанції) пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Згідно до вимог частини 1 статті 102 Кодексу адміністративного судочинства України пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі.

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення вказав, що позивачем пропущений строк звернення до суду без поважних причин.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, при цьому в своєму рішенні відмітив, що суд визнав, що позивачем пропущений строк звернення до суду з поважних причин.

Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

З матеріалів справи вбачається, що вирішуючи спір суди не вжили всіх передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування обставин у даній справі, поза увагою судів залишились вимоги статей 11, 159 Кодексу адміністративного судочинства України, які зобов'язують суд до активного вжиття заходів щодо з'ясування обставин справи, та щодо законності і обґрунтованості ухваленого судового рішення.

За правилами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, всебічно, повно й об'єктивно встановити обставини, які підлягають доведенню в судовому процесі відповідно до предмету спору.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити.

Постанову Київського районного суду міста Одеси від 5 липня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 червня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про стягнення недоплаченої пенсії - скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.