розглянула в судовому засіданні в м. Києві 4 квітня 2013 року кримінальну справу за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 жовтня 2012 року.

Вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 22 червня 2012 року

ІНФОРМАЦІЯ_1,

громадянина України, раніше не судимого,

засуджено за ч. 3 ст. 152 КК України до позбавлення волі на 7 років 6 місяців.

ІНФОРМАЦІЯ_2,

громадянина України, раніше не судимого,

засуджено за ч. 3 ст. 152 КК України до позбавлення волі на 8 років.

Вирішено питання про судові витрати і речові докази.

Згідно з вироком суду 16 листопада 2006 року приблизно о 10 год. ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 з метою доведення до безпорадного стану і зґвалтування неповнолітньої ОСОБА_5 примусили її з погрозою застосування фізичного насильства вжити спиртні напої. В подальшому засуджені у стані алкогольного сп'яніння групою осіб, з застосуванням фізичного насильства та використанням безпорадного стану ОСОБА_5, по черзі вступили з нею у статеві зносини природним способом проти волі потерпілої.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 жовтня 2012 року вирок суду змінено: постановлено вважати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кожного засудженими за ч. 3 ст. 152 КК України з застосуванням ст. 69 КК України до позбавлення волі на 5 років; на підставі ст. ст. 104, 75 КК України ОСОБА_3 і ОСОБА_4 кожного звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки з покладенням на підставі ст. 76 КК України обов'язку повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання й роботи. В решті вирок суду залишено без зміни.

У касаційній скарзі прокурор ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду і направлення справи на новий апеляційний розгляд, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону і м'якість призначеного засудженим покарання. При цьому вважає необґрунтованим застосування ст. 69 КК України, вказуючи, що враховані апеляційним судом дані про особу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 істотно не знижували ступінь тяжкості вчиненого злочину, й не погоджується з висновками суду про щире каяття засуджених. Крім цього, вказує, що апеляційний суд, усупереч вимогам ч. 1 ст. 76 КК України, зобов'язав ОСОБА_3 і ОСОБА_4 повідомляти про зміну місця проживання й роботи органи кримінально-виконавчої системи, замість кримінально-виконавчої інспекції.

Заслухавши доповідь суді, пояснення прокурора на підтримання касаційної скарги, представника потерпілої й захисника засудженого ОСОБА_4, котрі просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без зміни, звернувши увагу на відшкодування засудженими завданої шкоди та відсутність претензій у потерпілої, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Правильність встановлення судом фактичних обставин вчинення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 злочину, за який їх засуджено, та кваліфікація їх дій за ч. 3 ст. 152 КК України у касаційній скарзі не оспорюються.

Вирішення апеляційним судом питання про призначення покарання відповідає вимогам ст. ст. 50, 65 КК України.

Пом'якшуючи призначене засудженим покарання апеляційний суд урахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які раніше не судимі, вчинили злочин у неповнолітньому віці, після чого, перебуваючи на волі протягом майже 6 років, нових правопорушень не скоювали, здобули освіту, працевлаштувалися, за місцем проживання, навчання і роботи характеризуються позитивно, у вчиненому щиро розкаялися й відшкодували завдану шкоду, а також позицію потерпілої, яка не має до засуджених претензій.

Доводи касаційної скарги щодо безпідставності висновків суду про щире каяття ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є неспроможними. Як убачається з протоколу судового засідання, під час розгляду справи в апеляційному суді засуджені висловлювали таке ставлення до скоєного (т. 2. а. с. 299-300), й підстав ставити його під сумнів колегія суддів не знаходить, враховуючи, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 дієво довели каяття відшкодуванням шкоди.

Враховуючи наведені обставини, які пом'якшують покарання та позитивно характеризують особу кожного з засуджених, їх посткримінальну поведінку й позицію потерпілої, що в сукупності істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого злочину, а також те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 утримувалися під вартою протягом 4 місяців 4 днів, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду щодо призначення їм покарання, нижчого від мінімальної межі санкції ч. 3 ст. 152 КК України, та про можливість виправлення засуджених без реального відбування покарання.

Призначене ОСОБА_3 і ОСОБА_4 покарання з застосуванням ст. ст. 69, 75 КК України колегія суддів вважає необхідним і достатнім для виправлення засуджених і попередження нових злочинів та підстав вважати його м'яким не знаходить.

Вказівка суду про зобов'язання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з'являтися для реєстрації до кримінально-виконавчої системи, замість кримінально-виконавчої інспекції, на що посилається прокурор у скарзі, не є підставою для зміни або скасування судових рішень. Зазначене питання в разі необхідності може бути вирішено на стадії виконання вироку в порядку, визначеному ст. ст. 409, 411 КПК України.

Порушень кримінально-процесуального закону, які були би підставою для зміни або скасування ухвали апеляційного суду, колегія суддів не знаходить.

Керуючись статтями 394- 396 Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року № 10-0105 (в редакції Закону від 18 вересня 2012 року № 5290-VI (5290-17) ), п. п. 11, 15 Перехідних положень Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) від 13 квітня 2012 року № 4651-VI, колегія суддів

Касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 жовтня 2012 року щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - без зміни.