головуючого Швеця В.А.,суддів прокурора Квасневської Н.Д., Крижановського В.Я., Кульбаби В.М., Пойди М.Ф., Курапова М.В.розглянувши в судовому засіданні в м. Києві 28 березня 2013 року заяви ОСОБА_7 та його адвоката ОСОБА_8 про перегляд в порядку, передбаченому Главою 32-1 Кримінально - процесуального кодексу України (1001-05) від 28.12.1960 року (в редакції закону від 18.09.2012 року), вироку Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2005 року та ухвали Верховного Суду України від 04 вересня 2007 року,

Вироком Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2005 року ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257, ч. 1 ст. 263, ч. 5 ст. 185, ч. 1 ст. 309, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 194, п. п. 4, 6, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України, ч. 3 ст. 215-3 (в редакції 1960 року) п. п. "е", "і" ст. ст. 17 - 93 КК України (в редакції 1960) (2001-05) до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 (п'ятнадцять) років.

На підставі ст. 71 КК України, до призначеного покарання, частково приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком та остаточно призначено ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 19 (дев'ятнадцять) років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Зазначеним вироком також засуджено ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, судові рішення щодо яких не переглядаються.

Ухвалою Верховного Суду України від 04 вересня 2007 року вирок суду першої інстанції змінено. Скасовано вирок щодо ОСОБА_7, ОСОБА_14, ОСОБА_10 та ОСОБА_13 в частині задоволення цивільного позову Луганського СП "Фармікс" і справу в цій частині закрито. В решті вирок суду залишено без зміни.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "ОСОБА_7 проти України" від 15 травня 2012 року, яке набуло статусу остаточного 15 серпня 2012 року, встановлено, що з боку України щодо ОСОБА_7 мало місце порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки заявника було піддано катуванню працівниками правоохоронних органів та його скарги щодо цього факту ефективно не розслідувались. Також Європейським судом встановлено порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе та підп. "с" п. 3 ст. 6 Конвенції щодо забезпечення права засудженого на захист.

В заяві, ОСОБА_7 та його захисник просять скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу Верховного Суду України від 04 вересня 2007 року, обґрунтовуючи своє прохання тим, що міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом та встановлено необхідність повторного перегляду кримінальної справи, у разі надходження відповідного клопотання.

Мотивуючи свої вимоги, заявники вказують на те, що оскільки основними доказами винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому злочинів, були визнання ним вини в явках з повинними та перших показаннях, від яких він потім відмовився, посилаючись на застосування до нього незаконних методів ведення дізнання та слідства в зв'язку з застосуванням жорстокого фізичного насильства та, крім того, встановлено порушення права засудженого на захист, що підтверджувалось доказами, наявними в матеріалах справи, які не були прийняті судом до уваги та не отримали належної оцінки, то судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який вважав, що справу слід направити на новий касаційний розгляд, перевіривши матеріали справи та долучені до заяв копії судових рішень, колегія суддів приходить до висновку, що вони підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "ОСОБА_7 проти України" від 15 травня 2012 року постановлено, що оскільки в ході досудового слідства по кримінальній справі щодо ОСОБА_7, останній зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, достатньо серйозного, щоб вважати його катуванням та був позбавлений ретельного та ефективного розслідування його небезпідставних заяви про вказаний факт, виходячи з наступного.

За результатами перевірки скарги ОСОБА_7 про жорстоке поводження з ним, 29 квітня 2002 року прокуратура Одеської області порушила кримінальну справу у зв'язку з перевищенням працівниками міліції влади та службових повноважень, яке супроводжувалося насильством або такими, що принижують гідність, діями.

Проте міська та обласна прокуратури неодноразово закривали кримінальну справу у зв'язку з не встановленням складу злочину в діях зазначених працівників міліції.

Європейський суд дійшов висновку, що хоча кожна з постанов про закриття кримінальної справи (за винятком останньої від 12 квітня 2005 року) була скасована як така, що не ґрунтувалась на належному розслідуванні та була прийнята без урахування вказівок прокуратур вищого рівня, кожна наступна така постанова просто повторювала аргументацію попередньої. По суті, основним аргументом прокуратури було те, що заявник зізнався у вчиненні низки кримінальних злочинів, але пізніше намагався уникнути кримінальної відповідальності. Шляхом застосування такої спотвореної логіки, слідчий використав зізнавальні показання заявника, отримані шляхом катування.

Європейський суд зауважив, що поверховий характер розслідування та, зокрема, неврахування усіх медичних документів були констатовані апеляційним судом у контексті судового провадження у кримінальній справі заявника, який з огляду на те, що попередні випадки повернення справи на додаткове розслідування фактично не призвели до будь-яких позитивних зрушень у розслідуванні, доручив Генеральній прокуратурі України здійснити розслідування скарги заявника про жорстоке поводження.

10 жовтня 2005 року апеляційний суд постановив вирок, яким визнав заявника та п'ятьох інших осіб винними у вчиненні ряду тяжких умисних злочинів та призначив йому остаточне покарання за сукупністю злочинів, у виді позбавлення волі строком на дев'ятнадцять років з конфіскацією усього майна. При цьому, суд в підтвердження винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих йому злочинів, послався на зізнавальні показання заявника, дані ним під час досудового слідства, зокрема, 1 та 2 березня 2002 року та на речові докази, місцезнаходження яких заявник показав міліції 1 та 2 березня 2002 року. Апеляційний суд констатував, що твердження заявника про жорстоке поводження під час його тримання в міліції були уважно розглянуті під час службового розслідування та свого підтвердження не знайшли.

Не погодившись з зазначеним вироком суду, ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_15, оскаржили його в касаційному порядку та 04 вересня 2007 року Верховний Суд України залишив їх касаційні скарги без задоволення. В своїй ухвалі, Верховний суд дійшов висновку, що вина ОСОБА_7 була підтверджена переконливими доказами, включаючи його зізнавальні показання, а щодо скарги заявника про порушення права на захист, зазначив, що йому були зачитані його права після затримання 04 березня 2002 року та після цього надано юридичну допомогу. Що стосувалося тверджень ОСОБА_7 про жорстоке поводження з ним, Верховний Суд України послався на службове розслідування, проведене ГПУ за дорученням суду першої інстанції.

З огляду на наведене, Європейський суд констатував, що первісні зізнавальні показання заявника та речові докази по справі були отримані шляхом катування ОСОБА_7, однак національні суди визнали ці зізнавальні показання доказами у судовому провадженні і це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яке значення мали вказані зізнання у доказовій базі засудження ОСОБА_7 і незалежно від того, що протягом слідства він зізнавався ще кілька разів.

Крім того, Європейський суд встановив, що адміністративне затримання заявника, яке відбулося з 01 березня по 04 березня 2002 року, було насправді частиною тримання його під вартою як підозрюваного у кримінальній справі, але без відповідного забезпечення процесуальних прав ОСОБА_7, зокрема, права на захист. Так як право на захист буде впринципі непоправно порушено, якщо зізнавальні показання, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження особи, то враховуючи те, що протягом розгляду справи заявника суди адекватно не відреагували на скарги про попередні обмеження його права на захист та послались у своїх судових рішеннях на зізнавальні показання ОСОБА_7, надані ним за відсутності захисника, то мало місце порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції.

Вирішуючи питання щодо подальшого руху цієї кримінальної справи колегія суддів виходила з наступного.

Відповідно до п. 1 ст. 46 Конвенції та статті 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковим для виконання Україною.

Статтею 1 зазначеного Закону визначено, що під виконанням Рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до статті 10 зазначеного Закону є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (995_004) , що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

Європейський суд встановивши несправедливість національного провадження, наслідком якого було засудження ОСОБА_7, зізнавальні показання якого отримані з порушенням абсолютної заборони катування, та були допущені як докази по справі, прийшов до висновку про те, що інтереси належного захисту прав людини вимагають перегляду справи заявника (цю можливість передбачає українське законодавство), як тільки він звернеться з таким проханням. Такий судовий розгляд має здійснюватися з суворим дотриманням матеріально-правових і процесуальних гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції.

В зв'язку з наведеним, а також враховуючи те, що про вищезазначені істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений ОСОБА_7 та його захисник вказували у своїх касаційних скаргах, однак, суд касаційної інстанції не надав їм належної правової оцінки та передчасно прийшов до висновку про безпідставність їх доводів і законність вироку суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що ухвалу Верховного Суду України від 04 вересня 2007 року щодо ОСОБА_7 необхідно скасувати і справу направити на новий касаційний розгляд.

Враховуючи прохання ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_8 щодо необхідності, на їх думку, скасування вироку апеляційного суду та ухвали касаційного суду і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, їх заяви підлягають частковому задоволенню.

Керуючись ст. 400-18 Кримінально - процесуального кодексу України від 28.12.1960 року (в редакції закону від 18.09.2012 року) та п. п. 11, 15 Перехідних положень Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) від 13 квітня 2012 року, колегія суддів,

заяви ОСОБА_7 та його адвоката ОСОБА_8 про перегляд в порядку, передбаченому Главою 32-1 Кримінально - процесуального кодексу України (1001-05) від 28.12.1960 року (в редакції закону від 18.09.2012 року), вироку Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2005 року та ухвали Верховного Суду України від 04 вересня 2007 року задовольнити частково.