Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючої Григор'євої І.В.,

суддів: Британчука В.В., Єленіної Ж.М.,

за участю прокурора Сорокіної О.А.,

захисників ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянула в судовому засіданні в м. Києві 15 січня 2013 року кримінальну справу за касаційною скаргою захисників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на вирок Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 16 січня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 березня 2012 року.

Цим вироком засуджено:

ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1,

громадянина України, судимого 29.05.2006 року вироком Красноперекопського міськрайонного суду за ч. 2 ст. 364 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк п'ять років, з позбавленням права обіймати посади пов'язані з керівництвом підприємств, установ, організацій всіх форм власності на строк три роки,

- за ч. 3 ст. 27 і ч. 5 ст. 191 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк дев'ять років з конфіскацією майна, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з керівництвом підприємств, установ, організацій всіх форм власності, на строк три роки;

- за ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 366 КК України - до покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки з конфіскацією майна, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з керівництвом підприємств, установ, організацій всіх форм власності, на строк три роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом часткового складання визначено остаточне покарання ОСОБА_3 у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією майна, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з керівництвом підприємств, установ, організацій всіх форм власності, на строк три роки.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України шляхом часткового складання покарань призначених цим вироком та вироком Красноперекопського міськрайонного суду від 29.05.2006 року, визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк десять років шість місяців з конфіскацією майна, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з керівництвом підприємств, установ, організацій всіх форм власності, на строк три роки.

ОСОБА_4,

ІНФОРМАЦІЯ_2,

громадянку України, не судиму,

- за ч. 5 ст. 191 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк п'ять років без конфіскації майна, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, на строк три роки, та на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки й покладено обов'язки, передбачені пунктами 3, 4 ст. 76 КК України.

Постановлено стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно на користь ДП ГАК «Хліб України» Красноперекопського КХП в рахунок відшкодування завданої злочином шкоди 697 356 грн.

Постановлено стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судові витрати в сумі 4 275,23 грн за проведені експертні дослідження.

Вирішено питання про речові докази відповідно до ст. 81 КПК України 1960 року.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 березня 2012 року вирок щодо ОСОБА_3 залишено без зміни. Вирок щодо ОСОБА_4 в апеляційному порядку не переглядався.

За встановлених у вироку фактичних обставин визнано винуватими: ОСОБА_3 - в тому, що він у період із липня по вересень 2005 року, будучи директором ДП ГАК «Хліб України» - Красноперекопського КХП, діючи умисно, з корисливих мотивів й в інтересах невстановлених слідством осіб, у тому числі від імені ТОВ «Торгмайстер - ЗТФ», за попередньою змовою зі службовими особами зазначеного ДП - ОСОБА_5 (щодо якої постановлено вирок Красноперекопського міськрайонного суду від 7 червня 2010 року) та ОСОБА_4, організував розтрату належного Красноперекопському КХП майна в особливо великих розмірах і вчинення службового підроблення, що спричинило тяжкі наслідки для указаного підприємства, а ОСОБА_4 - вчинила розтрату чужого майна в особливо великих розмірах. У результаті цих дій засуджених ДП ГАК «Хліб України» - Красноперекопського КХП було заподіяно матеріальні збитки на суму 697 356 грн.

У спільній касаційній скарзі з доповненнями в інтересах засудженого захисники ОСОБА_1 і ОСОБА_2, посилаючись на істотні порушення кримінально-процесуального закону та неправильне застосування кримінального закону, просять скасувати постановлені щодо ОСОБА_3 судові рішення і направити справу на нове розслідування. Вважають, що слідчими органами безпідставно було порушено кримінальну справу стосовно ОСОБА_3; винуватість останнього у вчиненні інкримінованих злочинів не доведено; вирок не відповідає вимогам ст. 323 КПК України 1960 року, оскільки ґрунтується на доказах, здобутих із порушенням визначеного законом порядку; також усупереч ст. 399 КПК України 1960 року, не виконано вказівки касаційної інстанції, що містяться в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року, та не встановлено належним чином факту завдання збитків, їх розмір. Крім того, вказують, що судами не дотримано положення ст. 65 КК України, а тому призначено явно несправедливе внаслідок суворості покарання.

Вирок щодо ОСОБА_4 у касаційному порядку не оскаржено.

Заслухавши доповідь судді, пояснення захисників на підтримання касаційної скарги, прокурора, який заперечив проти її задоволення, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі і доповненнях, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно зі ст. 64 КПК України 1960 року при провадженні досудового слідства і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню, в числі інших визначених законом обставин, подія злочину, винність обвинуваченого у вчиненні злочину, характер і розмір шкоди, завданої злочином. У силу ст. 22 КПК України неприпустимо перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Відповідно до статей 16-1, 323, 324 КПК України суд, дотримуючись засад змагальності й зберігаючи об'єктивність і неупередженість, повинен безпосередньо дослідити та оцінити зібрані у справі докази в їх сукупності з точки зору достатності і допустимості з огляду на статті 65, 66 КПК України 1960 року, та постановити законний і обґрунтований вирок. Крім того, у ст. 399 КПК України 1960 року встановлено, що вказівки суду, який розглядав справу в касаційному порядку, є обов'язковими для органів дізнання чи досудового слідства при додатковому розслідуванні і суду першої чи апеляційної інстанції при повторному розгляді справи.

Проте органами досудового слідства і судами першої та апеляційної інстанцій цих вимог процесуального закону дотримано не було.

За матеріалами кримінальної справи, судовими інстанціями різних рівнів неодноразово констатувалось допущення слідчими органами істотного порушення вимог процесуального закону, у зв'язку з чим вона поверталась на додаткове розслідування. Ухвалою Верховного Суду України від 10 березня 2011 року дана справа була направлена на нове розслідування з підстав передбачених п. 1 ч. 1 ст. 396 КПК України 1960 року, оскільки, на думку вищої судової інстанції, досудове слідство було проведено поверхово та однобічно без дослідження обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, на що не звернули увагу місцевий й апеляційний суди, а тому постановили незаконні рішення.

Не зважаючи на це, в ході нового розслідування органи досудового слідства вказівки найвищої судової інстанції щодо необхідності встановлення факту заподіяння збитків ДП ГАК «Хліб України», причини зміни показань ОСОБА_6 та ОСОБА_4 й ретельної перевірки їх показань та ОСОБА_7 і ОСОБА_5, належно не виконали. Проводячи процесуальні дії в період часу, коли справу було закрито, а також штучно зупиняючи слідство, поставили під сумнів допустимість здобутих доказів та правомірність пред'явлення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 остаточного обвинувачення.

Згідно зі ст. 120 КПК України 1960 року при поверненні справи для провадження додаткового слідства, а також відновленні закритої справи строк додаткового слідства встановлюється прокурором, який здійснює нагляд за слідством у межах одного місяця з моменту прийняття справи до провадження; подальше продовження зазначеного строку здійснюється на загальних підставах.

Як убачається з постанови (т. 14, а. с. 1-2), дана справа надійшла до Красноперекопської міжрайонної прокуратури 26 квітня 2011 року, і прокурором був установлений строк додаткового розслідування один місяць. У цей же день заступник прокурора, прийнявши до провадження справу, закрив її за обвинуваченням стосовно ОСОБА_3 - за ч. 3 ст. 27 і ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 27 і ч. 2 ст. 366 КК України, ОСОБА_6 - за ч. 5 ст. 191 КК України, ОСОБА_4 - за ч. 1 ст. 366 КК України на підставі ч. 2 ст. 213 КПК України 1960 року, через брак достатніх доказів, які підтверджують заподіяння шкоди ГАК «Хліб України», про що останнім письмово повідомив (т. 14, а. с. 7). Водночас заступник прокурора у закритій ним справі, в порушення ст. 66 КПК України 1960 року, установленого порядку збирання доказів, 20 травня 2011 року дав окреме доручення працівникам міліції про проведення оперативних заходів для встановлення характеру стосунків між робітниками ДП ГАК «Хліб України» (т. 14, а. с. 39 - 40), а також виніс постанову від 7 червня 2011 року про призначення інвентаризації зерна, яку доручив Красноперекопському КХП ДП ГАК «Хліб України» (т. 14, а. с. 28 - 29).

Між тим, рішення від 26 квітня 2011 року про закриття справи було скасовано 8 червня 2011 року Красноперекопським міжрайонним прокурором, який у своїй постанові, всупереч висновків в ухвалі суду касаційної інстанції, зазначив про доведеність заподіяння шкоди підприємству (а. с. 8-9). Даних про те, що ця постанова прокурора була направлена особам інтересів яких вона стосується, в матеріалах справи немає. Натомість у той самий день було оголошено у розшук ОСОБА_3 і ОСОБА_4, а слідство зупинено (т. 14, а. с. 17-19, 21). У подальшому рішення щодо ОСОБА_4 визнано необґрунтованим й 20 червня 2011 року прокурором скасовано (т. 14, а. с. 24). Для проведення окремих процесуальних дій слідство у справі відновлювалось на один день 20 червня та 13 липня 2011 року (т. 14, а. с. 23, 37) та знову зупинялось у вказані дати (т. 14, а. с. 27, 38) з його відновленням лише 23 серпня 2011 року (т. 14, а. с. 101). Слідчим прокуратури було допитано 20 червня 2011 року в якості свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, а 13 липня 2011 року - ОСОБА_16, ОСОБА_17 (т. 14, а.с. 59-100). При цьому за даними, відображеними у протоколах, допит окремих свідків тим самим слідчим здійснювався водночас (ОСОБА_9 з 16 год. 10 хв. до 18 год., ОСОБА_11 з 17 год. 30 хв. до 18 год., ОСОБА_12 з 16 год. 10 хв. до 17 год., т. 14 а. с. 68, 74, 79), що указує на формальний підхід до складання процесуальних документів, звідси й формальне виконання вказівок суду касаційної інстанції. Крім того, слідчі органи, допитавши 8 червня 2011 року ОСОБА_6, 20 червня 2011 року виділили матеріали щодо неї в окреме провадження (т. 14, а. с. 25-26). З моменту надходження справи до прокуратури 26 квітня 2011 року до направлення її до суду 15 вересня 2011 року (тобто більше ніж 4 місяці) додаткове (нове) розслідування цієї справи фактично проводилось упродовж декількох днів.

Ураховуючи необґрунтованість оголошення у розшук ОСОБА_4, відсутність у справі об'єктивних даних про виклик ОСОБА_3 до слідчих органів у період часу до 23 серпня 2011 року і те, що цим органам не було відоме його місце знаходження, а також відсутність документів, які б доводили неможливість проведення допиту свідків й інших необхідних слідчих дій у визначений законом для проведення розслідування строк, зупинення провадження 8 і 20 червня та 13 липня 2011 року, на переконання колегії суддів, є штучним і таким, що суперечить вимогам статей 206, 207 КПК України 1960 року.

З огляду на викладене убачається, що пред'явлення 23 серпня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 остаточного обвинувачення, їх допит й ряд інших обов'язкових процесуальних дій виконано поза межами встановленого у ст. 120 КПК України 1960 року строку, який на загальних підставах не продовжувався, що є істотним порушенням кримінально-процесуального закону.

Крім того, слідчі органи, обґрунтовуючи доведеність заподіяння збитків ДП ГАК «Хліб України» у розмірі 697 356 грн, послались переважно на ті ж самі фактичні дані, які за змістом ухвали Верховного Суду України є недостатніми для такого висновку. Попри те, що ОСОБА_3 оспорювались факт заподіяння збитків, достовірність акта ревізії, який до того ж було отримано з порушенням порядку збирання доказів, слідчі органи доводи, висунуті ОСОБА_3 на свій захист, належно, у тому числі й шляхом залучення спеціаліста, експертного дослідження відповідних документів обліку, не перевірили.

Обмежившись представленням у справі обвинувального вироку від 7 червня 2010 року стосовно ОСОБА_5, органи досудового слідства залишили поза увагою, що вказаним судовим рішенням було установлено винуватість не ОСОБА_3, а іншої особи. Виходячи з презумпції невинуватості цей вирок не може бути безумовним доказом вчинення ОСОБА_3 інкримінованих злочинів.

Таким чином, під час нового розслідування вимоги статей 22, 64 КПК України 1960 року не дотримано, а вказівки суду касаційної інстанції, всупереч ст. 399 КПК України 1960 року, не виконано.

На зазначені порушення суд не зважив, розглянув справу за обвинуваченням, правомірність пред'явлення якого через недотримання статей 120, 206 КПК України 1960 року є сумнівною, й постановив обвинувальний вирок, який не можна визнати законним та обґрунтованим, оскільки залишилися не з'ясованими обставини наведені в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року та мають істотне значення для правильного вирішення даної кримінальної справи.

Апеляційний суд, переглядаючи справу за апеляціями сторони захисту, доводи засудженого ОСОБА_3 та його захисників, які за змістом майже аналогічні тим, що викладені в касаційній скарзі, ретельно не дослідив й переконливо не спростував, при цьому зібрані у справі докази, з точки зору їх допустимості й достатності відповідно до кримінально-процесуального закону не перевірив.

Як визначив Європейський суд з прав людини у справі «Мефта та інші проти Франції» (рішення від 26 липня 2002 року), у справі «ФамХоанг проти Франції» (рішення від 25 вересня 1992 року), та у справі «Максименко проти України» (рішення від 20 грудня 2011 року), гарантії забезпечення права на захист не припиняють своєї дії після закінчення провадження у суді першої інстанції. Згідно з практикою Суду інтереси правосуддя в принципі вимагають забезпечення представництва у випадку, коли йдеться про позбавлення волі.

Не зважаючи на очевидність серйозного становища ОСОБА_3, якого за вироком суду було засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років 6 місяців, суд апеляційної інстанції ефективних заходів до забезпечення обов'язкових за положеннями ст. 16-1 КПК України 1960 року засад змагальності, упродовж процедури апеляційного провадження не вжив. Провівши апеляційний розгляд за участю прокурора, однак за відсутності представництва з боку сторони захисту, ухвалив рішення з недотриманням інтересів правосуддя.

Зазначені порушення закону та недоліки досудового слідства не можуть бути усунуті в судовому засіданні, тому прийняті по справі судові рішення в силу п. 1 ч. 1 ст. 398 КПК України 1960 року підлягають скасуванню, а справа - направленню на нове розслідування, під час якого необхідно усунути допущені недоліки, виконати з використанням усіх процесуальних можливостей і в передбачений законом строк вимоги ст. 64 КПК України 1960 року й вказівки суду касаційної інстанції, викладені в ухвалі від 10 березня 2011 року, а також перевірити решту наведених у скарзі захисників доводи, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки обвинувачення ОСОБА_3 тісно пов'язано з обвинуваченням ОСОБА_4, то в порядку ст. 395 КПК України 1960 року, вирок щодо неї також підлягає скасуванню з направленням справи на нове розслідування.

Ураховуючи, що на досудовому слідстві ОСОБА_3 захід примусу був обраний таким, що не пов'язаний з ізоляцією від суспільства, він узятий під варту та утримується в місцях позбавлення волі за судовими рішеннями, які скасовуються як незаконні, колегія суддів, виходячи з положень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вважає, що на даній стадії судочинства запобіжний захід ОСОБА_3 має бути змінений на підписку про невиїзд і він підлягає звільненню з-під варти.

Керуючись статтями 394 - 396 КПК 1960 року, пунктами 11, 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) , колегія суддів

Касаційну скаргу захисників ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задовольнити частково.

Вирок Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 16 січня 2012 року щодо ОСОБА_3 і, в порядку ст. 395 КПК України 1960 року щодо ОСОБА_4, та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 березня 2012 року щодо ОСОБА_3 скасувати, а справу направити на нове розслідування прокурору Автономної Республіки Крим.

Запобіжний захід щодо ОСОБА_3 змінити з взяття під варту на підписку про невиїзд.

Відповідно до ст. 400-3 КПК України 1960 року копію ухвали щодо ОСОБА_3 надіслати до адміністрації місця його ув'язнення для виконання рішення про звільнення ОСОБА_3 з-під варти.