Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого : Орлової С.О.

суддів Суржка А.В., Лагнюка М.М.,

за участю прокурора Гладкого О.Є.

розглянула 7 квітня 2011 року в м. Києві кримінальну справу за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, на судові рішення щодо ОСОБА_1

Вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 9 серпня 2010 року засуджено

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, раніше не судимого,

за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік позбавлення волі.

На підставі ст. 105 КК України ОСОБА_1 звільнено від призначеного судом покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру у виді застереження та передачі під нагляд матері.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 3 листопада 2010 року вказаний вирок залишено без зміни.

ОСОБА_1, визнаний винуватим у тому що, 31 березня 2010 року, приблизно о 13 год. 30 хв., у м. Біла Церква на зупинці громадського транспорту на Привокзальної площі, знайшов паперовий згорток з подрібненою рослинною речовиною, яка, згідно висновку експертизи, є особливо небезпечним наркотичним засобом – каннабіс, масою 8, 7 грам, і, зрозумівши, що речовина є наркотичним засобом, незаконно її придбав та зберігав при собі без мети збуту. Того ж дня вказаний згорток у ОСОБА_1 було виявлено та вилучено працівниками міліції.

В касаційній скарзі прокурор просить скасувати як вирок місцевого суду, так і ухвалу, а справу направити на новий судовий розгляд, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення кримінально-процесуального закону. Зокрема, прокурор вважає, що всупереч вимогам ст. 105 КК України, суд не встановив тривалості застосованого до ОСОБА_1 примусового заходу виховного характеру, а також прийняв рішення про застосування примусових заходів виховного характеру з порушенням вимог ст. ст. 442, 447 КПК України. Також прокурор вважає такою, що постановлена з порушенням ст. 377 КПК України, ухвалу апеляційного суду.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав скаргу і просив її задовольнити, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів вважає, що ця скарга підлягає частковому задоволенню.

ОСОБА_1 вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК України, у віці 16 років, тобто будучи неповнолітнім.

Відповідно до ч.1 ст. 105 КК України неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України та роз’яснень, що містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 15 травня 2006 року "Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру" (v0002700-06) , суд, призначаючи заходи виховного характеру у виді передачі неповнолітнього під нагляд батьків, встановлює тривалість такого заходу.

Як вбачається з матеріалів справи, звільнивши ОСОБА_1 від призначеного покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру у виді застереження та передачі під нагляд матері, місцевий суд не визначив тривалість примусових заходів виховного характеру, чим допустив неправильне застосування кримінального закону.

Що стосується доводів прокурора про те, що суд істотно порушив вимоги кримінально-процесуального закону, а саме, ч. 1 ст. 442 КПК України, не повідомивши про час і місце розгляді справи неповнолітнього міліцію у справах неповнолітніх, що потягло за собою порушення права неповнолітнього на захист, то колегія суддів вважає ці доводи необґрунтованими з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 442 КПК України про час і місце розгляду справи неповнолітнього суд повідомляє службу у справах неповнолітніх та міліцію у справах неповнолітніх.

Як вбачається з матеріалів справи, суд направив повідомлення про час і місце розгляду справи на адресу Бушевської сільської ради Рокитнянського району, виклавши прохання забезпечити явку представника служби у справах дітей (а. с. 86), однак, з протоколу судового засідання (а. с. 87) вбачається, що представник такої служби в суд не з’явився, не повідомивши причину неявки. Разом з тим, матеріали кримінальної справи свідчать про те, що в суді захист прав неповнолітнього ОСОБА_1 здійснював його захисник – адвокат ОСОБА_2, а також законний представник – мати ОСОБА_3

Законом передбачені різні умови застосування судом ст. 105 КК України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 447 КПК України, якщо суд при розгляді справи, що надійшла з обвинувальним висновком, визнає можливим виправлення неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, без застосування кримінального покарання, він виносить ухвалу, а суддя – постанову про закриття кримінальної справи і вирішує питання про застосування щодо неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК України.

У разі засудження неповнолітнього суд може визнати, що він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання, однак до нього слід застосовувати примусові заходи виховного характеру. У такому разі суд визначає покарання, встановлює його вид і розмір і постановляє про звільнення від покарання на підставі ст. 105 КК України. Одночасно суд призначає вид примусового заходу виховного характеру, який має бути застосовано щодо неповнолітнього і визначає його зміст (обов’язки, які покладаються на неповнолітнього, тривалість застосування заходів).

Таким чином, доводи прокурора про те, що суд при призначенні примусових заходів виховного характеру щодо ОСОБА_1 повинен був діяти виключно виходячи з вимог ст. 447 КПК України є безпідставними, а його посилання на те, що суд, всупереч вимогам ч.3 ст. 105 КК України, не встановив тривалість примусових заходів виховного характеру, є слушними, і тому вирок суду з цих підстав підлягає скасуванню.

Переглядаючи дану справу за апеляцією прокурора, апеляційний суд не звернув уваги на допущені судом першої інстанції помилки і не мотивував в ухвалі належним чином своє рішення про залишення апеляції прокурора без задоволення, у зв’язку з чим постановлена ухвала також підлягає скасуванню.

Зважаючи на зазначене, керуючись ст. ст. 394- 396 КПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, задовольнити частково.

Вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 9 серпня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 3 листопада 2010 року щодо ОСОБА_1 - скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.