розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_6 до Житомирського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, Управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області, Управління праці та соціального захисту населення Лугинської районної державної адміністрації Житомирської області про стягнення не виплачених коштів, -

У жовтні 2005 року ОСОБА_6 звернулась до суду із вказаним позовом

В обґрунтування позовних вимог позивач вказував на те, що він має статус громадянина, який постійно проживає на території зони радіоактивного забруднення і непрацюючого пенсіонера, а тому на підставі ст.ст. 37 і 39 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ (далі – Закон України № 796-ХІІ (796-12) ) має право на отримання щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства, а також доплати до пенсії в розмірі 2 мінімальних заробітних плат.

Посилаючись на те, що зазначені грошова допомога і доплата до пенсії виплачується у розмірі меншому, ніж встановлений Законом України № 796-ХІІ (796-12) , позивач після уточнення позовних вимог просив стягнути на його користь з Управління праці та соціального захисту населення Лугинської районної державної адміністрації Житомирської області 3096,80 грн. недоплаченої грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування за період з 01.10.2002 року по 30.09.2005 року та з Управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області 15484,00 грн. недоплаченої доплати до пенсії за той самий період.

Постановою Лугинського районного суду Житомирської області від 12 грудня 2007 року позов задоволено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2009 року це судове рішення залишено без змін.

В касаційній скарзі Управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області просить скасувати вказані судові рішення з підстав порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач проживає у с. Червона Волока Лугинського району Житомирської області і перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області як непрацюючий пенсіонер.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року № 106 (106а-91-п) с. Червона Волока Лугинського району Житомирської області віднесене до зони гарантованого добровільного відселення.

Відповідно до ст. 37 Закону України № 796-ХІІ, громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення, виплачується щомісячна грошова допомога у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства в таких розмірі 40 процентів від мінімальної заробітної плати.

Статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення в зоні гарантованого добровільного відселення, підвищується на 2 мінімальні заробітні плати.

З матеріалів справи видно, що на виконання положень статей 37 і 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"відповідачем щомісяця виплачувалася позивачу передбачені цими статтями виплати в розмірах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) .

Вирішуючи цей спір, суди попередніх інстанції з огляду на загальні засади пріоритету законів над підзаконними нормативними актами обґрунтовано визнали, що при визначенні розміру згаданої виплати застосуванню підлягає саме норми статей 37, 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а не постанова Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) , яка істотно звужує обсяг установлених законом прав позивача.

За таких обставин правильним є висновок судів попередніх інстанції щодо неправомірності дій відповідача по виплаті грошової допомоги та доплати до пенсії в розмірах, встановлених зазначеною постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) .

Разом з тим, визнавши неправомірними дії відповідачів щодо неналежного нарахування і виплати позивачу грошової допомоги та доплати до пенсії, суд першої інстанції допустив помилку, визначивши конкретну суму заборгованості по сплаті таких виплат.

При цьому суд не врахував те, що з огляду на положення статей 21, 105, 162 КАС України адміністративний позов може містити вимоги щодо визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності відповідача, зобов'язання його вчинити певні дії, відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішенням, дією або бездіяльністю.

Отже, поза увагою місцевого суду залишилось те, що адміністративний суд повинен визнавати дії суб’єктів владних повноважень незаконними і зобов'язувати відповідачів провести нарахування та виплату належних сум відповідно до закону, а не ухвалювати рішення про визначення конкретних сум.

Крім того, суд першої інстанції неповно дослідив і не проаналізував Закони України про Державний бюджет на відповідні роки, в яких визначено розміри видатків, що направляються органам Пенсійного фонду України та управлінням Міністерства праці і соціального захисту населення для реалізації виплат потерпілим внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Також судами не було приділено належної уваги питанню дотримання позивачем вимог статей 99, 100 КАС України, якими передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

З матеріалів справи видно, що позивач ставив питання про стягнення з відповідача недонарахованих виплат за період з 01 жовтня 2002 року, хоча звернувся до суду за захистом порушеного права 04 жовтня 2005 року.

Отже, позивачем не був пропущений встановлений ст. 99 КАС України річний строк звернення до суду лише щодо вимог, які випливають з правовідносин, які тривали протягом року до дати звернення до суду, тобто з 04 жовтня 2004 року. Що ж до правовідносин, які виникли до вказаного річного періоду, то позивач пропустив строк звернення до суду. Суд першої інстанції своїм рішенням стягнув з відповідачів певні суми за період з 01 жовтня 2002 року, який знаходиться за межами встановленого ст. 99 КАС України річного строку. Таким чином, в даному випадку суду необхідно було вирішити питання щодо поважності причин пропуску строку на звернення до суду.

Не виправив цих помилок і суд апеляційної інстанції, який залишив постанову місцевого суду без змін.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що неповне з'ясування судами попередніх інстанцій дійсних обставин справи та порушення ними правил застосування норм матеріального права призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності і обґрунтованості.

Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення відповідно до вимог ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України в зазначеній частині підлягають скасуванню, а справа має бути направлена до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 222, 223, 224, 227, 230 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області задовольнити частково.

Постанову Лугинського районного суду Житомирської області від 12 грудня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2009 року скасувати.

Справу направити до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Згідно ст.ст. 236, 237 КАС України рішення суду касаційної інстанції може бути оскаржено до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.