Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бившева Л.І., Маринчак Н.Є., Усенко Є.А., Шипуліна Т.М.,

при секретарі судового засідання Альошиній Г.А.

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Голосіївському районі міста Києва (далі –ДПІ)

на постанову господарського суду міста Києва від 24.07.2006

та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2006

у справі № 25/92-А

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес-Агро"(далі –ТОВ "Бізнес-Агро")

до ДПІ

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

Судове засідання проведено за участю представників:

позивача –не з’явились,

відповідача –Власенка В.П., Лозовської О.В.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

Позов (з урахуванням уточнення до нього) подано про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 27.01.2006 № 0000072311/0 та від 10.04.2006 № 0000072311/0 з мотивів їх прийняття з порушенням чинного законодавства України.

Постановою господарського суду міста Києва від 24.07.2006 позов задоволено частково; оспорювані рішення визнано недійсними в частині донарахування позивачеві податкового зобов’язання з податку на прибуток у сумі 35235 грн. (у тому числі 23 490 грн. за основним платежем та 11 745 грн. штрафних санкцій); в решті позову відмовлено. У прийнятті названого судового акта місцевий суд виходив з того, що:

ДПІ не доведено правомірності застосування витратного методу під час визначення рівня звичайної ціни за надання позивачем в оренду пов’язаній особі обладнання;

у матеріалах справи відсутні належні докази (первинні облікові документи) на підтвердження як факту виконання договорів про надання позивачеві консультативно-інформаційних послуг, так і зв’язку цих послуг з господарською діяльністю ТОВ "Бізнес-Агро", що виключає можливість віднесення до валових витрат підприємства вартості цих послуг;

збільшення позивачем валових витрат на 2 141 600 грн. за 2002 рік та 1-3 квартали 2003 року згідно з уточненням до декларацій є неправомірним, позаяк правильність формування валових витрат у зазначені періоди за первісно поданими деклараціями було з’ясовано податковим органом під час проведення комплексної документальної перевірки ТОВ "Бізнес-Агро"за ці періоди, причому жодних зауважень стосовно висновків цієї перевірки позивачем надано не було;

проценти за надання позивачеві коштів за договором факторингу не є процентами у розумінні пункту 1.10 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", а тому не підлягають включенню до складу валових витрат.

ДПІ оскаржило назване рішення в апеляційному порядку в частині задоволення позовних вимог, однак ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2006 зазначену постанову залишено без змін з тих самих підстав.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить скасувати ухвалені у справі рішення та повністю відмовити у позові. В обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, що надання послуг з оренди обладнання пов’язаній особі мало бути здійснено позивачем за звичайною ціною, яка за даних обставин не може бути меншою за витрати ТОВ "Бізнес-Агро"на амортизаційні відрахування щодо цього об’єкта.

Заслухавши суддю-доповідача по справі та присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, надання правової оцінки обставин справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що:

- ТОВ "Бізнес-Агро"є засновником товариства з обмеженою відповідальністю "Стронг-Кривбас", причому частка позивача у статутному фонді останнього становить 51%;

- в ході проведення ДПІ планової виїзної документальної перевірки на предмет дотримання позивачем вимог податкового та валютного законодавства за період з 01.10.2003 по 01.10.2005 було виявлено, зокрема, факт передачі позивачем (орендодавець) в оренду товариству з обмеженою відповідальністю "Стронг-Кривбас"(орендар) обладнання для виробництва горілки та лікеро-горілчаних виробів за договором від 15.10.2003, причому розмір орендної плати за передані основні засоби становив 1000 грн. на рік, тоді як згідно з наданими позивачем первинними документами витрати ТОВ "Бізнес-Агро"на зазначене обладнання (амортизаційні нарахування) становили 94 805 грн. за період, охоплений перевіркою;

- у матеріалах справи відсутнє обґрунтування установленої сторонами орендної плати;

- на підставі цього податковим органом було прийнято спірне податкове повідомлення-рішення в частині визначення ТОВ "Бізнес-Агро"податкового зобов’язання з податку на прибуток у сумі 35 235 грн. (у тому числі 23 490 грн. за основним платежем та 11 745 грн. штрафних санкцій).

Причиною подання касаційної скарги стало питання щодо рівня звичайної ціни, яка мала бути застосовано позивачем під час надання в оренду обладнання пов’язаній особі.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"(у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) з метою оподаткування операцій з пов'язаними особами доход, отриманий платником податку від продажу товарів (робіт, послуг) пов'язаним особам, визначається виходячи із договірних цін, але не менших за звичайні ціни на такі товари (роботи, послуги), що діяли на дату такого продажу.

Пунктом 1.31 статті 1 названого Закону визначено, що продаж результатів робіт (послуг) –це будь-які операції цивільно-правового характеру з надання результатів робіт (послуг), з надання права на користування або на розпоряджання товарами, у тому числі нематеріальними активами та іншими ніж товари, об'єктами власності за компенсацію, а також операції з безоплатного надання результатів робіт (послуг). Продаж результатів робіт (послуг) включає, зокрема, надання права на користування товарами у межах договорів лізингу (оренди), продаж, передачу права на підставі авторських або ліцензійних договорів, а також інші способи передачі об'єктів авторського права, патентів, знаків для товарів і послуг, інших об'єктів права інтелектуальної, в тому числі промислової, власності.

Отже, як вірно зазначили судові інстанції, для цілей оподаткування операції з передачі основних засобів в оренду прирівнюються до операцій з продажу результатів робіт (послуг), а тому мають бути здійснені з урахуванням вимог підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону, тобто за звичайними цінами. Причому підприємство має право або встановлювати договірну ціну на рівні звичайної ціни, або використовувати звичайну ціну лише для обчислення податку.

Відповідно до підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств'якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Аналіз пункту 1.20 статті 1 названого Закону (зокрема підпунктів 1.20.2, 1.20.90) дозволяє зробити висновок, що для визначення справедливої ринкової ціни застосовуються наступні методи в залежності від наявності у податкового органу інформації щодо угод з цього виду товарів на ринку, а саме:

метод порівняльної (співставної) неконтрольованої ціни;

метод ціни перепродажу;

витратний метод.

Так, метод порівняльної (співставної) неконтрольованої ціни відповідно до підпункту 1.20.2 пункту 1.20 статті 1 Закону полягає у тому, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

За змістом підпункту 1.20.6 пункту 1.20 цієї ж статті Закону (334/94-ВР) у разі коли на відповідному ринку товарів (робіт, послуг) не здійснюються операції з ідентичними (у разі їх відсутності - однорідними) товарами (роботами, послугами), або якщо неможливо визначити їх ціну через відсутність або недоступність відповідної інформації, звичайною ціною вважається ціна договору.

Втім в силу вимог підпункту 1.20.8 пункту 1.20 статті 1 названого Закону при проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивачем не було надано будь-якого обґрунтування щодо доцільності розміру орендної плати на рівні 1000 грн. на рік за надане пов’язаній особі в оренду обладнання. Водночас відсутність інформації про аналогічні договори на ринку виключає можливість визначення рівня звичайної ціни за оренду спірного обладнання за правилами підпункту 1.20.2 пункту 1.20 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

За змістом підпункту 1.20.9 пункту 1.20 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"додатково до правил визначення звичайної ціни, встановлених цим пунктом, Кабінет Міністрів України має право встановити методологію визначення звичайної ціни товарів (робіт, послуг), які продаються (надаються) платниками податку, визначеними як природні монополісти відповідно до закону, виходячи з таких правил:

а) у разі коли неможливо визначити ціну товарів (робіт, послуг) через відсутність або недоступність відповідної інформації, для визначення звичайної ціни використовується метод ціни перепродажу (наступного продажу) таких товарів (робіт, послуг). При цьому ціна товарів (робіт, послуг), що продаються платником податку, визначається на рівні ціни, за якою такі товари (роботи, послуги) перепродаються їх покупцем у разі наступного продажу, з урахуванням визначених за допомогою застосування звичайних цін фактичних витрат, понесених цим покупцем під час продажу та просування на ринок цих товарів (робіт, послуг), а також звичайного для даного виду діяльності прибутку покупця (без врахування ціни, за якою покупцем були придбані у продавця товари);

б) у разі неможливості використання методу ціни перепродажу товарів (робіт, послуг) використовується метод "витрати плюс" (витратний), за яким ціна товарів (робіт, послуг), що продаються платником податку, визначається як сума фактичних (понесених) витрат та звичайного для даного виду діяльності прибутку. При цьому враховуються визначені із застосуванням звичайних цін витрати на виробництво (придбання) та (або) продаж товарів, їх транспортування, зберігання, страхування або інші подібні витрати.

Отже, враховуючи неподання позивачем жодних аргументів на обґрунтування рівня ціни, використаної у договорі оренди обладнання з пов’язаною особою, а також неможливість застосування інших передбачених Законом методів для визначення рівня звичайної ціни внаслідок відсутності необхідної інформації щодо ринку аналогічних товарів, встановлення податковим органом звичайної ціни за витратним методом в даному разі слід визнати правомірним.

За таких обставин ухвалені у справі рішення в частині задоволення позову про визнання недійсними оспорюваних рішень стосовно донарахування позивачеві податкового зобов’язання з податку на прибуток у сумі 35235 грн. (у тому числі 23 490 грн. за основним платежем та 11 745 грн. штрафних санкцій) підлягають скасуванню.

Відповідно до частини другої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Оскільки попередніми судовими інстанціями не було допущено порушень норм матеріального та процесуального права під час вирішення спору в решті позовних вимог, то з урахуванням вимог та доводів касаційної скарги в іншій частині судові акти зі справи не підлягають перегляду в касаційному порядку.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 221, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Голосіївському районі міста Києва задовольнити.

2. Постанову господарського суду міста Києва від 24.07.2006 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2006 у справі № 25/92-А скасувати в частині задоволення позову щодо визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 27.01.2006 № 0000072311/0 та від 10.04.2006 № 0000072311/0 в частині донарахування позивачеві податкового зобов’язання з податку на прибуток у сумі 35235 грн. (у тому числі 23 490 грн. за основним платежем та 11 745 грн. штрафних санкцій).

3. Резолютивну частину постанови господарського суду міста Києва від 24.07.2006 у справі № 25/92-А викласти у такій редакції:

"У позові відмовити."

постанова набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом 1 місяця з дня виявлення цих обставин.