Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Гуріна М.І. (суддя-доповідач)

суддів Гаманка О.І.

Головчук С.В.

Мойсюка М.І.

Юрченка В.В.

при секретарі судового засідання Міненку І.М.

у відсутності сторін та їх представників,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу приватного підприємства "Східвуглеком" на постанову господарського суду Донецької області від 30 червня 2006 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 вересня 2006 року у справі за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до приватного підприємства "Східвуглеком" про стягнення штрафних санкцій, –

У червні 2006 року Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом до приватного підприємства "Східвуглеком" про стягнення штрафних санкцій за недодержання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2005 році у розмірі 3471,53 грн.

Постановою господарського суду Донецької області від 30 червня 2006 року позов задоволено.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25 вересня 2006 року постанову суду першої інстанції скасовано в частині стягнення з приватного підприємства "Східвуглеком" 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В решті рішення суду залишено без змін.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову господарського суду Донецької області від 30 червня 2006 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 вересня 2006 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, а у справі ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши застосування судом норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що відповідно до Звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік (форма №10-ПІ), наданого відповідачем до Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова кількість штатних працівників становила 10 осіб, а чисельність інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на підприємстві на робочих місцях, створених відповідно до чотирьохвідсоткового нормативу у 2005 році складає 1 особу. Фактично у 2005 році інваліди на підприємстві не працювали. Середньорічна заробітна плата на підприємстві відповідача у 2005 році складала 6830, 00 грн.

Відповідно до статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, – у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органами виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Відповідно до пункту 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 травня 1995 року №314 (314-95-п) , працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

В свою чергу, підприємства на підставі п. 5 та п. 14 вказаного Положення розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів, у межах нормативу повинні створювати за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів інформувати державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовувати праця інвалідів.

Відповідно до вимог пункту 3 Положення робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

З обставин справи вбачається, що у звітному періоді одне робоче місце для забезпечення працевлаштування інвалідів відповідачем створено не було; відповідач протягом 2005 року на надавав до державної служби зайнятості звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках (форма 3-ПН) за 2005 рік, в яких міститься інформація щодо наявності вільних та вакантних посад для працевлаштування інвалідів; не було вжито інших заходів, які передбачені чинним законодавством, для створення робочих місць для інвалідів.

Статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Крім цього, на підставі частин 3 та 4 цієї ж статті сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їхньому розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів); у разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і організації в порядку, передбаченому законом.

Отже, рішення судів в частині стягнення з відповідача штрафних санкцій за недодержання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2005 році є законними та обґрунтованими.

Також слід зазначити, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, скасувавши постанову господарського суду Донецької області від 30 червня 2006 року в частині стягнення з приватного підприємства "Східвуглеком" 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Адже, згідно зі статтею 87 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу до складу судових витрат не входять.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судом було допущено неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору.

За таких обставин, коли суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні судового рішення, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення – без змін.

Керуючись статтями 160, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

Касаційну скаргу приватного підприємства "Східвуглеком" залишити без задоволення, а постанову господарського суду Донецької області від 30 червня 2006 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 вересня 2006 року - без змін.

Ухвала є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.