провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету справах національностей та міграції про визнання рішення незаконним та зобов'язання надати статус біженця, -

У листопаді 2005 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування своїх вимог зазначила, що за віросповіданням позивачка є індуска і мешкала у Афганістані. У зв'язку з переслідуваннями її родини із релігійних переконань всі родичі ОСОБА_1, у тому числі вона з чоловіком та дітьми, залишили територію Афганістану.

З метою отримання статусу біженця позивачка звернулась до Державного комітету України у справах національностей та міграції, який своїм рішенням відмовив ОСОБА_1 у наданні статусу біженця в Україні.

Посилаючись на вказані обставини, позивачка просила визнати незаконним зазначене рішення Державного комітету у справах національностей та міграції і зобов'язати відповідача надати їй статус біженця.

Постановою Малинівського районного суду міста Одеси від 20 січня 2006 року позов ОСОБА_1 задоволено, визнано нечинним рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції про відмову позивачці в наданні статусу біженця від 5 травня 2005 року №447. Зобов'язано відповідача надати ОСОБА_1 статус біженця в Україні.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2006 року рішення районного суду скасовано та прийнято нове, яким ОСОБА_1 у задоволенні позову відмовлено.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на допущені судом порушення норм матеріального і процесуального права, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Скасовуючи рішення районного суду про задоволення позову та постановляючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд прийшов до правильного висновку, що рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції про відмову ОСОБА_1 у надані статусу біженця в Україні від 5 травня 2005 року №447 прийнято згідно до вимог закону і відповідає дійсним обставинам справи.

Як вбачається з матеріалів справи, у вересні 2002 року ОСОБА_1 прибула літаком в місто Одесу та після реєстрації в органах внутрішніх справ України проживала на території України на підставі бізнес візи №У01128790 тип П-1. Своє небажання повертатись до Афганістану пояснювала побоюванням можливого переслідування у країни свого попереднього постійного проживання.

Згідно з ч.7 ст. 11 Закону України "Про біженців" (далі Закону) до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.

Як зазначено в ч.1 ст.1 Закону, біженець особа, яка не є громадянином України внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаки раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадської належності не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази чи документи, які б підтвердили факт переслідування ОСОБА_1 за ознаками раси, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для надання позивачці статусу біженця.

Таким чином, судом апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначено, що Державний комітет України у справах національностей та міграції, відмовляючи ОСОБА_1 у надані статусу біженця в Україні, діяв на підставі, у межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Доводи касаційної скарги зроблених судом висновків не спростовують, а тому підстав для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення не вбачається.

За правилами ч.1 ст. 224 КАС України, якщо суд апеляційної інстанцій не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судового рішення, то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 224, 230 КАС України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду Одеської області від 21 червня 2006 року без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Згідно ст.ст. 236, 237 КАС України рішення суду касаційної інстанції може бути оскаржено до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.