розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до державного виконавця Центрального відділу Державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції (далі - ВДВС) про визнання дій неправомірними,

У серпні 2005 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що постановою державного виконавця від 09.08.2005 р. передано у власність стягувача ОСОБА_3 1/3 долю квартири, яка належить ОСОБА_1. Зазначали, що квартира є спільною власністю ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_4, а частка ОСОБА_1 виділена не була. Крім того вказували на те, що порушено порядок стягнення боргу, оскільки борг, на їх думку, можливо було стягнути за рахунок іншого майна або у розстрочку, а не звертати стягнення на квартиру. Також скаржники не погоджувались з оцінкою вартості квартири, оскільки вважали її заниженою. Тому просили визнати дії державного виконавця щодо виконання виконавчого листа № 2-3990/1 незаконними та заборонити ВДВС здійснювати виконавчі дії по реалізації вказаної квартири.

Постановою Центрального районного суду м. Сімферополя від 22 листопада 2005 року позов задоволено частково. Визнано дії державного виконавця ВДВС по продажу 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 неправомірними і заборонено останньому здійснювати дії, пов'язані з реалізацією 1/3 частки вказаної квартири. В частині вимог про заборону здійснення виконавчих дій по реалізації квартири до виділення її 1/3 долі в натурі відмовлено.

Постановою апеляційного суду АРК від 22 березня 2006 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нову постанову про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просить судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що постановою державного виконавця ВДВС від 09.08.2005 р. щодо примусового виконання виконавчого листа № 2-3990/1, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суми боргу 38688,16 грн., передано у власність стягувача ОСОБА_3 в рахунок погашення боргу 1/3 долю квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1, за стартовою ціною 38450 грн. 85 коп.

Частково задовольняючи позов в частині визнання дій ВДВС неправомірними та заборони державному виконавцю ВДВС виконувати дії, пов'язані з реалізацією квартири, суд виходив з того, що відповідно до ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження" (далі - Закон) стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

Згідно ч. 1 ст. 62 Закону звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадиться у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу провадиться звернення стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру.

Тому суд дійшов висновку, що в діях державного виконавця є порушення вимог Закону, оскільки судом не була визначена доля ОСОБА_1 у спільній власності, про проведення торгів ОСОБА_1 та інші співвласники квартири, які мають переважне право покупки долі квартири, не повідомлялись, не були вжиті заходи по зверненню стягнення на інше майно боржника.

Скасовуючи судове рішення та постановляючи нове про відмову у задоволенні позову, суд виходив з того, що відповідно до ч. 3 ст. 62 Закону якщо передане торговельним організаціям майно не буде продано протягом двох місяців, воно підлягає переоцінці. Державний виконавець переоцінює майно в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі коли в місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна.

Згідно ч. 6 ст. 62 Закону реалізація належних боржникові будинку, квартири та іншого нерухомого майна провадиться відповідно до закону шляхом продажу з прилюдних торгів.

Державний виконавець вжив усіх заходів для звернення стягнення на майно або грошові суми боржника, але таке майно було відсутнє. Грошових сум, достатніх для сплати боргу у боржника не було. Частка квартири була виставлена на торги, про що були повідомлені усі зацікавлені особи, однак продана не була у зв'язку з відсутністю покупця. Частка ОСОБА_1 у спільній власності на квартиру відповідно до правоустановчих документів складає 1/3 долю.

При цьому, суд апеляційної інстанції не врахував того, що судом першої інстанції встановлено наявність у боржника за виконавчим провадженням ОСОБА_1 на праві власності рухомого майна. Тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про не з'ясування державним виконавцем можливості виконання судового рішення за рахунок коштів та іншого рухомого майна, яке належало боржникові.

При таких обставинах звернення стягнення на частку квартири у спільній власності обґрунтовано визнано судом першої інстанції неправомірним.

Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 226, 230, 231 КАС України, суд

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду АРК від 22 березня 2006 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, окрім як з підстав, у строк та у порядку, визначених ст.ст. 236 -239 КАС України (2747-15) .