ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління праці та соціального захисту населення Лутугинської районної державної адміністрації Луганської області за 2003-2005 роки, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

Постановою Лутугинського районного суду Луганської області від 09 листопада 2006 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії управління праці та соціального захисту населення Лутугинської районної державної адміністрації Луганської області щодо неповної виплати ОСОБА_1 коштів на оздоровлення. Стягнуто з управління праці та соціального захисту населення Лутугинської районної державної адміністрації Луганської області на користь ОСОБА_1 недоплачених коштів на оздоровлення в сумі 1306,50 грн. за 2005 рік, та 51,00 грн. судового збору - на користь держави. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою апеляційного суду Луганської області від 24 січня 2007 року скасовано постанову Лутугинського районного суду Луганської області від 09 листопада 2006 року. В задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Не погоджуючись з постановленим у справі рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді щодо обставин, необхідних для ухвалення рішення судом касаційної інстанції, перевіривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин у справі та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

Судами встановлено, що позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням робіт з ліквідації наслідків аварії, визнаний інвалідом ІІІ групи, та належить до першої категорії осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. При цьому управління праці та соціального захисту населення Лутугинської районної державної адміністрації Луганської області, де позивач перебуває на обліку, виплачувало позивачу щорічну допомогу на оздоровлення протягом 2003-2005 років відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 836 від 26.07.1996 року "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) в розмірі 21,50 грн.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, та приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу щорічної допомоги на оздоровлення були правомірними, оскільки конкретні розміри всіх доплат, передбачених Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) встановлені постановою Кабінету Міністрів України № 836 від 26.07.1996 року "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) , виходячи з реальних можливостей державного бюджету.

Однак, з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я, створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначені та закріплені в Законі України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

Відповідно до статті 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які стали інвалідами 3-ої групи одноразова компенсація виплачується в розмірі - чотирьох мінімальних заробітних плат.

Наявність у позивача права на призначення йому щорічної допомоги на оздоровлення в розмірі чотирьох мінімальних заробітних плат є визначальною для вирішення даного спору, крім того це право гарантується Конституцією України (254к/96-ВР) (частина 2 статті 46 Конституції України).

Згідно з положеннями частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Отже, за конституційними нормами, виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що при визначенні розміру щорічної допомоги на оздоровлення позивачеві застосуванню підлягає наведена вище постанова Кабінету Міністрів України № 836 від 26.07.1996 року "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) , яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав позивача, тоді як при вирішенні даного спору застосуванню підлягала стаття 48 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", з яких вбачається, що під час визначення розміру передбачених цими статтями виплат за основу їх нарахування береться мінімальна заробітна плата.

Крім того, судом апеляційної інстанції не враховано того, що розмір виплат, передбачених постановою Кабінету Міністрів України № 836 від 26.07.1996 року "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) не відповідає визначеному Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) розміру, кратному мінімальній заробітній платі, яка збільшувалась в різні роки Законами України про державний бюджет України. Зокрема, розмір мінімальної заробітної плати в Україні, відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) був таким:

з 01.01.2005 року - 262,00 грн., з 01.04.2005 року - 290,00 грн.,

з 01.07.2005 року -310,00 грн., з 01.09.2005 року - 332,00 грн..

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому надання законодавцем Кабінету Міністрів України права визначати порядок виплат особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, не означає, що останній, встановлюючи такий порядок, може допустити звуження змісту та обсягу прав таких осіб, встановлених цим же Законом. Тобто, Кабінет Міністрів України повинен був встановити зазначений порядок не порушуючи положень цього Закону.

Крім того, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань, які встановлені статтею 46 Конституції України та Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) , щодо визначення розміру та виплати грошової допомоги.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, скасовуючи постанову суду першої інстанції, та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, помилково застосував до даних правовідносин постанову Кабінету Міністрів України № 836 від 26.07.1996 року "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) .

За таких обставин, постановлене у даній справі рішення суду першої інстанції винесене без порушень норм матеріального чи процесуального права, на підставі повного, всебічного та об'єктивного розгляду обставин справи. А рішення суду апеляційної інстанції є таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства.

Відповідно до ст. 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційної інстанцій і залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасовано або змінено помилково.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки судом першої інстанції були правильно застосовані норми матеріального та процесуального права при прийнятті рішення, то касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, постанову апеляційного суду Луганської області від 24 січня 2007 року скасувати і залишити в силі постанову Лутугинського районного суду Луганської області від 09 листопада 2006 року.

Керуючись статтями: 220, 222, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову апеляційного суду Луганської області від 24 січня 2007 року - скасувати.

Постанову Лутугинського районного суду Луганської області від 09 листопада 2006 року у справі за позовом ОСОБА_1 до управління праці та соціального захисту населення Лутугинської районної державної адміністрації Луганської області про визнання дій неправомірними та стягнення недоотриманих сум на оздоровлення - залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.

Судді: