Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Рибченка А.О.

суддів: Брайка А.І.

Карася О.В.

Ланченко Л.В.

Федорова М.О.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва

на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.12.2005 р.

та рішення господарського суду м. Києва від 21.07.2005 р.

у справі № 11/167 господарського суду м. Києва

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Єврокар"

до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -

ТОВ "Єврокар" звернулось до господарського суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва (надалі – ДПІ у Святошинському районі м. Києва, скаржник) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 04.05.2005 р. № 0001732340/0, яким визначено суму податкового зобов’язання з податку на прибуток у розмірі 73426,56 грн., у тому числі: основний платіж – 49562,24 грн. та штрафні (фінансові) санкції – 23864,32 грн. та № 0001742340/0, яким визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 47561,99 грн., у тому числі: основний платіж – 31707,99 грн. та штрафні (фінансові) санкції – 15854 грн.

Рішенням господарського суду м. Києва від 21.07.2005р. у справі № 11/167, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.12.2005 р., позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями судів попередніх інстанцій, ДПІ у Святошинському районі м. Києва оскаржила їх в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України, просить скасувати їх і прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.

Позивач - ТОВ "Єврокар" заперечення на касаційну скаргу суду не надав.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційну скаргу слід відхилити з таких підстав.

Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні обставини справи.

ДПІ у Святошинському районі м. Києва була проведена комплексна документальна перевірка дотримання вимог податкового і валютного законодавства ТОВ "Єврокар" за період з 07.03.2003 р. по 31.12.2004 р., за результатами якої складено акт № 130/23-10/32384621 від 28.04.2005 р.

На підставі акту перевірки ДПІ у Святошинському районі м. Києва 04.05.2005 р. прийняті слідуючі податкові повідомлення-рішення:

· № 0001732340/0 про визначення позивачу податкового зобов’язання по податку на прибуток у сумі 49562,24 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 23864,32 грн., а всього 73426,56 грн.;

· № 0001742340/0 про визначення позивачу податкового зобов’язання по податку на додану вартість у сумі 31707,99 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій в розмірі 15854 грн., а всього 47561,99 грн.

В акті перевірки вказано, що ТОВ "Єврокар" за період з 07.03.2003 р. по 31.12.2004 р. віднесено до складу валових витрат витрати на послуги мобільного зв’язку, які не підтверджені належними документами, що свідчать про використання мобільного зв’язку у господарській діяльності підприємства (відсутній журнал обліку записів телефонних переговорів із зазначенням тем їх здійснення та тривалості, перелік номерів телефонів, розмови по яким ведуться працівниками підприємства та безпосередньо стосуються господарської діяльності), в результаті чого занижено податок на прибуток на суму 49562,24 грн., а також необґрунтовано віднесено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплачені у звітних періодах по витратам, які не пов’язані з господарською діяльністю підприємства, на момент перевірки не надано документів, які підтверджують взаємозв’язок послуг по мобільному зв’язку з господарською діяльністю підприємства, що призвело до заниження позивачем податку на додану вартість на суму 31707,99 грн.

Як встановлено судовими інстанціями, послуги мобільного зв’язку надавалися позивачу, а не його робітникам; наказом директора підприємства були закріплені мобільні телефони, sim-карти та встановлені ліміти витрат на мобільний зв’язок, які були прийняті для забезпечення використання засобів мобільного зв’язку виключно у господарській діяльності підприємства.

Згідно п. 5.1 ст. 5 "Про оподаткування прибутку підприємств" в редакції Закону України № 283/97-ВР (283/97-ВР) від 22.04.1997 р. (зі змінами на момент оподаткування) валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 – 5.8 цієї статті (пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 вказаного Закону).

Підпунктом 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 даного Закону встановлено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення податкового обліку.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з позицією судів попередніх інстанцій щодо відсутності у платника податків обов’язку по веденню журналу обліку дзвінків, що заповнюється співробітниками, які здійснюють розмови, переліку номерів телефонів, розмови за якими ведуться працівниками підприємства, оскільки обов’язковість ведення і зберігання таких документів не передбачена правилами ведення податкового обліку.

Також суди дійшли до обґрунтованого висновку, що позивачем долучено всі необхідні первинні документи на підтвердження витрат по сплаті вартості послуг мобільного зв’язку: засвідчені копії договору на послуги мобільного телефонного зв’язку № 02/0620 від 17.04.2003 р., укладеного між позивачем та Спільним підприємством "Український мобільний зв’язок", рахунки за послуги стільникового зв’язку, в т.ч. деталізовані, податкові накладні, які стосуються господарських операцій позивача, копії Положення про використання мобільного зв’язку в ТОВ "Єврокар" від 17.04.2003 р., накази про закріплення мобільних телефонів, sim-карток та встановлення ліміту витрат на мобільний зв’язок, які були прийнято керівництвом позивача для забезпечення використання засобів мобільного зв’язку виключно у господарській діяльності підприємства.

Вищевказані документи за своєю формою та змістом відповідають вимогам Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 № 996-ХІV (996-14) щодо первинних облікових документів (ст. 9), а тому правомірно визнані судами першої та апеляційної інстанцій належними доказами валових витрат позивача.

Згідно пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" № 168/97-ВР від 03.04.1997 р. (зі змінами на момент оподаткування) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

У разі коли платник придбаває товари (роботи, послуги), вартість яких не відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) і не підлягає амортизації, податки, що сплачені у зв’язку з таким придбанням, відшкодовуються за рахунок відповідних джерел і до складу податкового кредиту не включаються (пп. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону).

З огляду на те, що витрати, пов’язані з оплатою послуг мобільного зв’язку, правомірно включено позивачем до валових витрат, то у позивача були всі підстави відносити суми ПДВ за господарськими операціями до складу податкового кредиту. Факт отримання позивачем податкових накладних та факт відповідності цих накладних вимогам пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" відповідачем не заперечувався.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій правильно вирішили спір, ухвалені ними по справі судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права, а тому передбачені законом підстави для їх скасування чи зміни відсутні.

Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги стосовно порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва відхилити.

Ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.12.2005 р. та рішення господарського суду м. Києва від 21.07.2005 р. залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

За винятковими обставинами вона може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.