розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом управління ветеринарної медицини у м. Маріуполі (далі - Управління) до управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Маріуполя Донецької області (далі - управління ПФУ, ПФУ відповідно) про визнання недійсною вимоги про сплату боргу,

У січні 2012 року Управління звернулося до суду з позовом до управління ПФУ про визнання недійсною вимоги від 11 жовтня 2011 року № Ю-678 про сплату боргу у розмірі 2122 грн 79 коп.

На обґрунтування позовних вимог послалося на те, що вимога про сплату боргу містить суми страхових внесків, нарахованих за період 2004-2010 років, на момент нарахування яких втратила чинність стаття 106 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1058-IV (1058-15) ), на підставі положень якої було сформовано зазначену вимогу.

Донецький окружний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2012 року, позовні вимоги Управління задовольнив: визнав недійсною вимогу управління ПФУ від 11 жовтня 2011 року № Ю-678 про сплату боргу у розмірі 2122 грн 79 коп.

Суд першої інстанції, задовольняючи вимоги Управління, дійшов висновку, з яким погодився і апеляційний суд, що управління ПФУ протиправно надіслало Управлінню вимогу від 11 жовтня 2011 року про сплату недоїмки зі страхових внесків за 2004-2010 роки на підставі статті 106 Закону № 1058-IV, оскільки зазначена норма втратила чинність з 1 січня 2011 року відповідно до Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI (2464-17) «Про збір і облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2464-VI (2464-17) ) і, відповідно, не була чинною на час прийняття оскаржуваної вимоги.

Вищий адміністративний суд України постановою від 31 жовтня 2013 року постанову Донецького окружного адміністративного суду від 22 лютого 2012 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2012 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Управління звернулось із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), та, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 106 Закону № 1058-IV та Закону № 2464-VI (2464-17) , просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 31 жовтня 2013 року, а рішення судів попередніх інстанцій залишити в силі.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах заявник додав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 9 листопада 2011 року, від 13 листопада 2012 року та від 20 листопада 2012 року (справи № № К/9991/28551/11 (rs19515594) , К/9991/38011/12, К/9991/9042/12 відповідно).

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 січня 2014 року допустив цю справу до провадження Верховного Суду України.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяви копіях судових рішень по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано норми матеріального права, на неоднакове застосування яких судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах посилається заявник.

У справах, рішення суду касаційної інстанції в яких додано до заяви, цей суд дійшов висновку, що управління ПФУ протиправно на підставі статті 106 Закону № 1058-ІV винесло рішення про стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та сум штрафних санкцій, оскільки зазначена норма Закону втратила чинність із 1 січня 2011 року відповідно до Закону № 2464-VI (2464-17) і не діяла на дату прийняття спірного рішення.

Натомість у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив із того, що управління ПФУ на підставі статті 106 Закону № 1058-IV, абзацу п'ятого пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2464-VI (2464-17) правомірно прийняло спірну вимогу щодо стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків та сум штрафних санкцій, нарахованих та/або не сплачених у період до 1 січня 2011 року, в тому числі страхових внесків, строк сплати яких на 1 січня 2011 року не настав, оскільки така вимога здійснюється фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення такої заборгованості або застосування штрафних санкцій.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних відносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

За період до 1 січня 2011 року відносини, що виникали між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, регулювалися Законом № 1058-IV (1058-15) . Зазначеним Законом (1058-15) визначалися платники страхових внесків, порядок їх нарахування, обчислення та сплати страхових внесків, стягнення заборгованості за цими внесками.

Частиною другою статті 106 Закону № 1058-IV, яка діяла до 1 січня 2011 року, було передбачено, що суми страхових внесків, своєчасно не нараховані та/або не сплачені страхувальниками у строки, визначені статтею 20 цього Закону, в тому числі обчислені територіальними органами ПФУ у випадках, передбачених частиною третьою статті 20 цього Закону, вважаються простроченою заборгованістю із сплати страхових внесків і стягуються з нарахуванням пені та застосуванням фінансових санкцій. Із набранням чинності Законом № 2464-VI (2464-17) наведена вище норма матеріального права була скасована (підпункт «й» підпункту 12 пункту 11 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону (2464-17) ).

Водночас відповідно до абзацу п'ятого пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2464-VI (2464-17) стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та сум штрафних санкцій, нарахованих та/або не сплачених у період до 1 січня 2011 року, в тому числі страхових внесків, строк сплати яких на 1 січня 2011 року не настав, здійснюється фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення такої заборгованості або застосування штрафних санкцій.

Проаналізувавши наведені норми права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заборгованість у зв'язку з несплатою страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, яка виникла до 1 січня 2011 року, має бути стягнута і після цієї дати, оскільки зазначена заборгованість виникла в період дії статті 106 Закону № 1058-IV, а тому управління ПФУ у справі, що розглядається, правомірно склало вимогу про сплату недоїмки зі страхових внесків за 2004-2010 роки відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення такої заборгованості, а саме положень статті 106 Закону № 1058-IV.

Отже, висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, узгоджується з вимогами чинного законодавства, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та відповідає правовій позиції Верховного Суду України у справах цієї категорії, висловленій, зокрема, у постанові від 3 липня 2012 року (справа № 21-157а12).

Відповідно до частини першої статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви управління ветеринарної медицини у м. Маріуполі відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.