Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами справу за позовом фізичної особи?підприємця ОСОБА_1 (далі ? ФОП) до державної податкової інспекції в м. Івано-Франківську (далі ? ДПІ), за участю прокурора Івано-Франківської області, про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

У травні 2008 року ФОП звернувся до суду з позовом до ДПІ, в якому просив визнати нечинними її податкові повідомлення-рішення від 5 травня 2008 року № 0016681700/0 про визначення позивачу суми податкового зобов’язання з податку з доходів фізичних осіб?суб’єктів підприємницької діяльності в розмірі 110 332 грн 40 коп. та № 0016691700/0 про визначення позивачу суми податкового зобов’язання з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій з податку на додану вартість у розмірі 1 698 204 грн.

Зазначені рішення були прийняті на підставі акта від 11 квітня 2008 року № 2315/173/2481719155 складеного за результатами планової виїзної комплексної документальної перевірки ФОП з питань дотримання вимог законодавства про оподаткування за період з 5 липня 2006 року по 31 грудня 2007 року у якому зазначено про порушення статті 1 Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва" (727/98) (далі – Указ № 727/98); пункту 19.1 статті 19 Закону України від 22 травня 2003 року № 889-IV "Про податок з доходів фізичних осіб"; пункту 4.7 статті 4, підпункту 7.2.8 пункту 7.2 статті 7, пункту 9.4 статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість".

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що в період, який перевірявся, позивач був платником єдиного податку. Отримана на його рахунок комісійна винагорода внаслідок виконання укладених з товариством з обмеженою відповідальністю "Бізон" договорів комісії від 7 липня 2006 року та 2 січня 2007 року є виручкою від продажу комісійного товару, власником якої залишається комітент, і не може вважатися коштами, які надійшли на розрахунковий рахунок позивача та перевищили встановлений в Указі № 727/98 (727/98) розмір виручки (500 000 грн).

Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 7 липня 2008 року, залишеною без змін ухвалами Львівського апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2008 року та Вищого адміністративного суду України 25 серпня 2009 року, позов задовольнив.

У скарзі про перегляд за винятковими обставинами ухвали суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (на підтвердження чого додає постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2010 року), ДПІ просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове ? про відмову у задоволенні позову.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення скарги.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом пункту 1 Указу № 727/98 (727/98) , Верховний Суд України у своїх постановах, зокрема й тих, на які ДПІ посилається у своїй скарзі, вже неодноразово звертав увагу на таке.

Зазначеним Указом (727/98) запроваджено спрощену систему оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва, пунктом першим статті 1 якого передбачається надання фізичним особам права перебувати на такій системі оподаткування за умови, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими, включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 000 грн.

У пункті четвертому статті 1 цього Указу (727/98) встановлено, що виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично отримана суб’єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або (та) в касу за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг).

Відповідно до статті 5 Указу№ 727/98 (727/98) у разі порушення вимог, установлених статтею 1 цього Указу (727/98) , платник єдиного податку повинен перейти на загальну систему оподаткування, обліку та звітності, починаючи з наступного звітного періоду (кварталу).

Зазначене слід тлумачити так, що суб’єкт господарювання, отримавши на власний розрахунковий рахунок суму, яка перевищує встановлений Указом № 727/98 (727/98) розмір виручки, а саме 500 000 грн, повинен був перейти на загальну систему оподаткування, оскільки перебування на спрощеній системі оподаткування залежить від обсягів виручки, якою є певна сума, а тому іншої форми розрахунку (крім грошової) у спірній ситуації бути не може.

У цій справі суди встановили, що ДПІ, визначаючи податкове зобов’язання, виходила з того, що позивач у період, який перевірявся, перебував на спрощеній системі оподаткування, здійснював господарську діяльність з реалізації будівельних матеріалів згідно з договорами комісії. У ІІІ кварталі 2006 року відповідно до поданих звітів платника єдиного податку він отримав виручку від реалізації товарів на суму 123 004 грн, а згідно з банківською випискою про рух коштів по розрахунковому рахунку сума отриманої виручки за цей період становить 1 922 797 грн 29 коп., тобто більше 500 000 грн.

Отже, розглядаючи цю справу в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та враховуючи усталену судову практику у справах цієї категорії, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив з неправильного тлумачення статті 1 Указу № 727/98 (727/98) .

Так, в оскаржуваному рішенні касаційний суд мотивував свою позицію тим, що позивач діяв виключно в межах цивільно-правового правочину (угоди) комісії, не набував права власності як на реалізований товар, так і на грошові кошти, отримані від його реалізації, а фактично вчиняв юридичні дії на підставі повноважень, наданих йому безпосереднім власником. Тому його дії щодо включення до обсягу виручки за здійснення операцій з продажу будівельних матеріалів лише суми комісійної винагороди, передбаченої в договорах комісії, є правомірними і такими, що відповідають положенням Указу № 727/98 (727/98) .

Проте, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, обґрунтовуючи свої рішення, суди залишили поза увагою той факт, що наявність хоча б однієї з таких підстав, як: загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг), що перевищує допустимий розмір для платників єдиного податку; здійснення операцій або укладання угод на суму, що перевищує допустимий розмір для підприємців–платників єдиного податку; перевищення обсягу виручки, максимально встановленого для платників єдиного податку; недотримання форми розрахунків, – передбачає перереєстрацію платника єдиного податку платником податків на загальних підставах. Недотримання строків такої перереєстрації тягне за собою встановлену законом відповідальність.

Відповідно до частини другої статті 243 КАС якщо Верховний Суд України встановить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

У цій справі Вищий адміністративний суд України не з’ясував усіх обставин справи, яка вирішена з неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його судове рішення підлягає скасуванню, а справа ? направленню на новий касаційний розгляд.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241?243 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу державної податкової інспекції в м. Івано-Франківську задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 серпня 2009 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.