У листопаді 2016 року Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - "ГУ ДМС в Харківській області") звернулося до суду з адміністративним позовом до громадянина Королівства Марокко ОСОБА_1, в якому просило примусово видворити з України громадянина Королівства Марокко ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 і затримати відповідача з метою поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. Звернути постанову до негайного виконання.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 1 листопада 2016 року співробітниками Фрунзенського ГУ ДМС України у приміщенні Фрунзенського районного відділу в місті Харкові був виявлений відповідач. Відповідач прибув в Україну в 2011 році через пункт "Бориспіль" з метою навчання. Вступив до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна та отримав посвідку на тимчасове перебування в Україні серії НОМЕР_1 від 5 жовтня 2013 року. За невиконання учбового контракту був відрахований з указаного навчального закладу. З 18 липня 2016 року відповідач мешкає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 . До ГУ ДМС України в Харківській області з метою одержання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідач не звертався.

За порушення правил перебування іноземних громадян на території України відповідач був притягнутий до адміністративної відповідальності за статтею 203 КУпАП. Крім того, позивачем прийнято рішення від 3 листопада 2016 року про примусове повернення відповідача за межі України. Вказане рішення не було виконано відповідачем у строк, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 листопада 2016 року позов задоволено. Примусово видворено з України громадянина Королівства Марокко ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 та затримано з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. Звернуто постанову суду до негайного виконання.

Судове рішення мотивовано тим, що відповідач добровільно не виконав рішення про примусове його повернення за межі України до країни походження у визначений термін, тобто до 13 листопада 2016 року. Отже, існували обґрунтовані підстави вважати, що відповідач може ухилятися від виконання рішення суду про примусове видворення та перейде на нелегальне становище.

Харківський апеляційний адміністративний суд своєю постановою від 22 грудня 2016 року скасував постанову Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 листопада 2016 року в частині позовних вимог про затримання та поміщення громадянина Королівства Марокко ОСОБА_1 до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, і ухвалив нову постанову в цій частині, якою у задоволенні позовних вимог відмовив.

В іншій частині постанову Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 листопада 2016 року залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону та Служби безпеки України у цих правовідносинах мають право на звернення до суду з позовом лише щодо примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України, а адміністративний суд має повноваження стосовно розгляду такого позову і компетенцію щодо прийняття рішення про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України.

Ні положеннями Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (надалі також - " КАС України (2747-15) "), ні положеннями інших нормативно-правових актів України не надано цим суб`єктам владних повноважень права на звернення до адміністративного суду з позовом про затримання іноземця чи особи без громадянства з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. Також не надано правової можливості для суду самостійно поза межами забезпечення заходів, передбачених частиною другою статті 183-7 КАС України, задовольняти такі позовні вимоги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі ГУ ДМС в Харківській області просить скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року, а постанову Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 листопада 2016 року залишити без змін.

Скаржник посилається на те, що під час розгляду справи судом апеляційної інстанції неправильно застосовані норми матеріального права. Зокрема, поза увагою суду апеляційної інстанції залишилось те, що відповідно до статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" нелегальний мігрант, щодо якого прийняте рішення про примусове видворення, розміщується в пункті тимчасового перебування іноземців.

Відповідач надав заперечення на касаційну скаргу, в яких вказав, що законодавством не встановлено право суб`єкта владних повноважень на звернення до суду з позовом про затримання іноземця чи особи без громадянства, а адміністративним судам, в свою чергу, не надано компетенції щодо вирішення таких питань.

Крім того, відповідач звернув увагу на те, що він не заперечував проти виїзду з України, робив все можливе, щоб покинути територію України для повернення в державу свого походження, заробляв гроші для придбання квитка та планував придбати його найближчим часом.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 1 листопада 2016 року співробітниками Фрунзенського ГУ ДМС України у приміщенні Фрунзенського районного відділу в місті Харкові виявлений відповідач, який знаходився на території України з порушенням вимог чинного законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Громадянин Королівства Марокко ОСОБА_1 прибув до України у 2011 році через пункт "Бориспіль" з метою навчання, паспортний документ серії НОМЕР_2 від 20 липня 2011 року, термін дії до 20 липня 2016 року. Вступив до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна й отримав посвідку на тимчасове перебування в Україні серії НОМЕР_1 від 5 жовтня 2013 року. За невиконання учбового контракту наказом №2301-З/385 від 8 липня 2016 року відповідач відрахований з вищевказаного навчального закладу. Термін дії посвідки на тимчасове проживання закінчився, після чого відповідач з країни не виїхав, та до компетентних органів для продовження терміну перебування не звертався.

З 18 липня 2016 року Громадянин Королівства Марокко ОСОБА_1 мешкає в Україні без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою про накладення адміністративного стягнення серії ПН МХК115689 від 1 листопада 2016 року відповідача притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 203 КУпАП і накладено штраф у сумі 510,00 гривень.

Громадянин Королівства Марокко ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності не притягувався, в розшуку не перебував. В базах безпідставно виданих паспортів громадян України та посвідок на постійне проживання в Україні не значиться.

До ГУ ДМС України в Харківській області з метою одержання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідач не звертався.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що 3 листопада 2016 року стосовно відповідача прийнято рішення про примусове повернення громадянина Королівства Марокко ОСОБА_1 за межі України до країни походження. Останній повинен був покинути територію України у термін до 13 листопада 2016 року. Також йому була встановлена заборона на в`їзд строком на 3 роки. В той же час, у зазначений в рішенні термін громадянин Королівства Марокко ОСОБА_1 територію України не залишив. Зазначене рішення відповідач у встановленому законом порядку не оскаржував.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України регулюється Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (3773-17) .

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянств в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорам України.

Частиною першою статті 16 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в`їжджають в Україну, здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України органами охорони державного кордону.

Іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, не передбачених частинами другою - чотирнадцятою цієї статті, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України (частина п`ятнадцята статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").

За приписами частини першої статті 21 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" в`їзд в Україну, перебування на території України та транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства здійснюється за наявності достатнього фінансового забезпечення або наявності можливості отримати таке забезпечення законним способом на території України. Порядок підтвердження достатнього фінансового забезпечення та його розмір встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Згідно визначення пункту 14 частини першої статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Частиною першою статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.

Нормами статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:

де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Відповідно до частини першої статті 183-7 КАС України (в редакції, чинній станом на момент розгляду справи судом першої інстанції) позовні заяви іноземців та осіб без громадянства щодо оскарження рішень про їх примусове повернення в країну походження або третю країну, а також позовні заяви центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальних органів і підрозділів, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України подаються до адміністративного суду за місцезнаходженням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальних органів і підрозділів, органу охорони державного кордону чи Служби безпеки України або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Пунктом 3 частини другої статті 183-7 КАС України у разі наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого подано адміністративний позов про примусове видворення, не має документа, що дає право на виїзд з України, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення або якщо існує ризик його втечі, адміністративний суд, визначений частиною першою цієї статті, за клопотанням органу (підрозділу), який подав такий позов, може прийняти рішення, яким затримати іноземця або особу без громадянства з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрацією державної прикордонної служби України та Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року №353/271/150, примусове видворення передбачає виявлення порушника, поміщення його в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, документальне оформлення примусового видворення, подальше супроводження іноземця до пункту пропуску через державний кордон України чи до країни походження.

Відповідно до статті 29 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 4 листопада 1950 року передбачено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема, законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на момент затримання відповідача, у нього були відсутні документи, які б надавали йому право законно перебувати на території України на визначений термін, що підтверджується матеріалами справи.

Обставин, які вказані в статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", та які унеможливлюють примусове видворення за межі України, судами не встановлено. Також не встановлено обставин, відповідно до яких на відповідача поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) .

Крім того, відповідач до міграційної служби з метою продовження терміну перебування не звертався, із зверненням для надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту також не звертався.

Колегія суддів зазначає, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства повинні передувати дві обставини: прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення; ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі №308/10212/17.

Отже, оскільки відповідач не виконав в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення; у відповідача відсутні документи на право перебування на території України; відповідач не відноситься до осіб, яким надано статус біженця і не є особою, яка потребує додаткового захисту; підстави вважати, що відповідач підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" відсутні, суд касаційної інстанції вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про задоволення адміністративного позову в частині примусового видворення з України громадянина Королівства Марокко ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності законодавчо встановленого права у позивача на звернення до суду з вимогами про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення іноземців чи осіб без громадянства, а адміністративним судам не надано компетенції щодо вирішення таких справ.

Відповідно до статті 183-7 КАС України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у суді першої інстанції) позовні заяви іноземців чи осіб без громадянства щодо оскарження рішень про їх примусове повернення в країну походження або третю країну, а також позовні заяви центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про прийняття рішення про примусове видворення іноземців чи осіб без громадянства з України або щодо затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення іноземців чи осіб без громадянства, які підлягають примусовому видворенню, або з метою ідентифікації та забезпечення передачі іноземців чи осіб без громадянства відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію подаються до адміністративного суду за місцезнаходженням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу охорони державного кордону чи Служби безпеки України або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців чи осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України.

Адміністративні справи, передбачені частиною першою цієї статті, розглядаються судом у п`ятиденний строк з дня надходження позовної заяви, крім справ про затримання, які суд розглядає невідкладно, але не пізніше триденного строку з дня надходження позовної заяви.

Таким чином, ухвалюючи рішення судом апеляційної інстанції не враховано норми статті 183-7 КАС України, що призвело до скасування рішення суду першої інстанції, в якому було вірно застосовано вищезазначену норму Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Подібної правової позиції дійшов Верховний Суд у постанові від 7 лютого 2018 року у справі №743/432/16-а.

Додатково колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 30 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" (v_001760-09) при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Зокрема, відповідно до п "f" частини першої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

У пункті 103 Рішення Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року "Справа "Анатолій Руденко проти України", стало остаточним 17 липня 2014 року (№50264/08), вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту "e" пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах "Вітольд Літва проти Польщі", заява №26629/95, і "Станєв проти Болгарії" [ВП], заява №36760/06).

Суд наголошує, що відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції мається на увазі фізична свобода особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.

Відповідно до статті 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Зазначений принцип стосовно законності перебування коли відбувається гарантування свободи пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом, також закріплений в статті 33 Конституції України, де також встановлена конституційна гарантія таким особам, які на законних підставах перебувають на території України.

З огляду на зміст зазначених положень конституційних норм вбачається, що відповідна особа є користувачем на рівні з іншими особами правами і свободами, за умов, якщо така особа перебуває в Україні саме на законних підставах. Якщо відсутня ознака законності перебування, то це створює для особи певні обмеження та відповідні юридичні наслідки.

Затримання відповідача, не зважаючи на серйозність заходу, з огляду на встановлені фактичні обставини, є цілком виправданим і належним, тому що в даному випадку застосування інших, менш суворих заходів, буде недостатнім для гарантування виконання такою особою певних обов`язків, пов`язаних із залишенням території України. Затримання до закінчення процедури видворення, в тому числі для належної ідентифікації особи, відповідає національному законодавству, воно є також необхідним за конкретних обставин.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 7 листопада 2019 року у справі №367/2334/19.

Отже, доводи касаційної скарги частково спростовують висновки суду апеляційної інстанції та приймаються Верховним Судом як обґрунтовані.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Статтею 352 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Зважаючи на те, що судом апеляційної інстанції інстанцій неправильно застосовані норми матеріального права та порушено норми процесуального права, внаслідок чого було скасовано судове рішення в частині, яке відповідає закону, постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року належить скасувати в цій частині.

З огляду на результат касаційного розгляду й відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року в частині позовних вимог про затримання та поміщення громадянина Королівства Марокко ОСОБА_1 до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, скасувати і залишити в силі в цій частині постанову Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 листопада 2016 року.