1.1. У грудні 2011 року Бердянський міжрайонний прокурор в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом до виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області та Приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт" (далі - ПАТ "Приазовкурорт") про визнання недійсними пунктів рішення виконавчого комітету міської ради.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області від 03.02.2005 № 49 "Про оформлення права власності" прийнято з порушенням положень частини другої статті 19 Конституції України, частини десятої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 57 Закону України "Про власність" (який був чинним на час прийняття оскаржуваного рішення), статті 328 Цивільного кодексу України, оскільки вказане рішення стосується об`єктів державної власності, право розпорядження якими має лише Фонд державного майна України, отже, це рішення прийнято відповідачем-1 з перевищенням повноважень, тому є незаконним. Крім того, позивач зазначив, що про порушення прав держави дізнався лише в 2011 році під час проведення перевірки за завданням Генеральної прокуратури України. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визнати поважними причини пропуску позовної давності; поновити строк позовної давності за цим позовом та визнати недійсними пункти 5.4, 5.5, 5.6 рішення Виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області від 03.02.2005 № 49 "Про оформлення права власності".

1.3. ПАТ "Приазовкурорт" проти позову заперечувало, посилаючись на правомірність набуття права власності на спірне майно, яке було внесено до його статутного фонду одним із засновників ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", яке в свою чергу отримало це майно на підставі договору про закріплення права з володіння, користування та розпорядження профспілковим майном від 18.11.1990. Також ПАТ "Приазовкурорт" було подано до суду заяву про застосування позовної давності.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Справа розглядалася судами неодноразово.

2.2. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 22.12.2011 у задоволені позову відмовлено повністю.

2.3. Рішення суду першої інстанції обґрунтовано недоведеністю позовних вимог; крім того, суд зазначив, що майно знаходиться у володінні третіх осіб, до яких відповідних позовних вимог не заявлено. Ураховуючи наведене, суд першої інстанції не розглядав заяву про застосування позовної давності.

2.4. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 19.06.2019 рішення Господарського суду Запорізької області від 22.12.2011 змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови; в решті рішення Господарського суду Запорізької області від 22.12.2011 залишено без змін.

2.5. Судове рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області є незаконним, оскільки порушує права власника - держави в особі Фонду державного майна України на спірне майно; разом з тим, наведені прокурором причини такого тривалого пропуску позовної давності (більше трьох років) є неповажними, не підтверджені жодними доказами, тому апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення позовної давності.

2.6. Також суд зазначив, що обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує реального захисту прав держави на спірне майно, оскільки оскаржуване рішення вичерпало свою дію фактом його виконання; скасування такого акта не породжує жодних наслідків для держави як власника майна, зважаючи на те, що право власності на це майно зареєстровано за відповідачем на підставі рішень виконкому від 15.10.2010 № 338 та від 08.11.2011 № 527, на виконання яких було видано свідоцтва про право власності, а також укладено договір купівлі-продажу від 06.10.2005 з ТОВ "Шанс ЛТД" щодо об`єкта нерухомості по бул. Тінистому, 10. Відтак, особа, яка вважає себе власником спірного майна може захищати свої права у способи, передбачені статтями 387, 392, 1212 Цивільного кодексу України, а не шляхом визнання незаконним виконаного акта виконавчого комітету міської ради про оформлення права власності на майно за суб`єктом господарювання.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Прокуратура Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України у касаційній скарзі просить постанову Центрального апеляційного господарського суду від 19.06.2019 скасувати та ухвалити рішення про задоволення позовних вимог.

3.2. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального (статті 257, 261, 267 Цивільного кодексу України) та процесуального (статті 73, 74, 78, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України) права.

3.3. Скаржник зазначає, що перебіг позовної давності до заявлених вимог відліковується з листопада 2011 року, оскільки прокурор дізнався про порушене право держави під час здійснення перевірки, проведеної на виконання доручення прокуратури Запорізької області від 03.11.2011 та Генеральної прокуратури України від 04.08.2011. Оскаржуване рішення не є регуляторним актом, який підлягав обов`язковому оприлюдненню; на адресу прокуратури або Фонду держаного майна України це рішення не направлялось; вони не могли довідатися про прийняття цього акта індивідуальної дії іншим шляхом або з інших джерел.

3.4. У порушення вимог статті 74 Господарського процесуального кодексу України ПАТ "Приазовкурорт" не надало доказів того, що прокуратурі або Фонду держаного майна України могло бути відомо про оскаржуване рішення до 2011 року.

3.5. Крім зазначеного, у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Оскільки позовні вимоги до ПАТ "Приазовкурорт" не заявлялися, суд безпідставно задовольнив його заяву про сплив позовної давності.

3.6. Стосовно твердження апеляційного суду про те, що обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує реального захисту прав держави на спірне майно, скаржник зазначив, що доведення факту незаконності першого правочину як такого, що вчинено усупереч установленого законом порядку поза волею власника, є обов`язковою передумовою для заявлення віндикаційного позову до останнього набувача з підстав, передбачених статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.

3.7. У відзиві на касаційну скаргу Комунальне підприємство "Бердянське бюро технічної інвентаризації" просить залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, наголошуючи на правомірності висновків апеляційного господарського суду і безпідставності доводів, викладених у касаційній скарзі.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

4.2. Суди попередніх інстанцій установили, що на виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров`я УРСР" усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров`я зобов`язано було до 01.05.1960 передати Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок. Згідно з пунктом 2 зазначеної постанови майно передавалось профспілковим органам у відання.

4.3. Після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської ради профспілок стала Рада Федерації професійних спілок України, правонаступником якої, у свою чергу, є Федерація професійних спілок України (далі - ФПУ).

4.4. 20.06.2002 на загальних зборах Закритого акціонерного товариства "Укрпрофозровниця" (далі - ЗАТ "Укрпрофозровниця") прийнято рішення про створення Закритого акціонерного товариства "Приазовкурорт" (далі - ЗАТ "Приазовкурорт"), правонаступником якого є ПАТ "Приазовкурорт", і внесення спірного майна як внеску частки до статутного капіталу.

4.5. 30.10.2002 між головою правління ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" та уповноваженою особою засновників ЗАТ "Приазовкурорт" підписано акт приймання-передачі майна майнового комплексу Приазовського дочірнього підприємства, належного на праві власності ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", у власність ЗАТ "Приазовкурорт" як внеску до статутного фонду майна, згідно з додатком до акта приймання-передачі майнового комплексу Приазовського дочірнього підприємства, розташованого у м. Бердянську Запорізької області, вартістю 43 485 200,00 грн.

4.6. У листах від 26.01.2005 № 07/47, від 26.01.2005 № 04/146, від 26.01.2005 № 04/48 ЗАТ "Приазовкурорт", посилаючись на рішення Бердянської міської ради від 25.12.2003 № 18 "Про припинення права користування та передачу в оренду земельних ділянок ЗАТ "Приазовкурорт", просило виконавчий комітет Бердянської міської ради Запорізької області оформити заявникові право власності за ЗАТ "Приазовкурорт" (балансоутримувач - Санаторій "Бердянськ") на три будівлі: по б-ру Тінистому, 10; на комплекс будівель і споруд за адресою: б-р Тінистий, 7; на будівлю по вул. Котляревського, 14а.

4.7. 03.02.2005 виконавчий комітет Бердянської міської ради Запорізької області прийняв рішення № 49 "Про оформлення права власності", за змістом пунктів 5.4, 5.5, 5.6 якого вирішено оформити право власності за ЗАТ "Приазовкурорт" (балансоутримувач Санаторій "Бердянськ") на будівлю по б-ру Тінистому, 10, що складається з основної будівлі "А", сходів "А", замощення І, паркану № 1; на комплекс будівель і споруд за адресою: б-р Тінистий, 7, що складається з основних будівель "А, Б", прибудов "а, а1, а2, б, б1", ганку до "б1", хвірток № 1, № 3, № 5, № 6, парканів № 2, № 7, замощення І, ІІ; на будівлю по вул. Котляревського, 14 а, що складається з основної будівлі "А", прибудов "а, а1, двох ганків до "А", замощення І, ІІ. Згідно тексту преамбули, підставою для прийняття зазначеного рішення стала відсутність у власників правоустановчих документів.

4.8. На підставі пунктів 5.4, 5.5, 5.6 рішення виконкому Бердянської міської ради від 03.02.2005 № 49 ЗАТ "Приазовкурорт" отримано свідоцтва про право власності від 09.02.2005.

4.9. Звертаючись до господарського суду з позовними вимогами до виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області та ПАТ "Приазовкурорт", прокурор зазначав, що вказане рішення є незаконним, оскільки стосується об`єктів державної власності, право розпорядження якими має лише Фонд державного майна України. Крім того, про порушення прав держави прокурор дізнався лише в 2011 році під час проведення перевірки за завданням Генеральної прокуратури України, тому просив визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити пропущений строк.

4.10. Зазначена справа неодноразово переглядалась Верховним Судом. Зокрема, як вбачається з останньої постанови від 11.04.2019, якою скасовано постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.12.2018 і направлено справу на новий розгляд, Верховний Суд встановив факт незаконності прийняття оскаржуваного рішення та наголосив, що апеляційним господарським судом не було встановлено обставин щодо початку перебігу та закінчення строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску.

4.11. Отже, у даній справі факт незаконності прийняття спірного рішення установлений судами попередніх інстанцій та не оскаржується учасниками справи.

4.12. Натомість скаржник не погоджується із висновками суду щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності з огляду на неправильне, на його думку, визначення початку перебігу її строку.

4.13. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

4.14. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має декілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів і запобігати несправедливості, яка може статися у разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

4.15. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).

4.16. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

4.17. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

4.18. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

4.19. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

4.20. Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

4.21. За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

4.22. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17.

4.23. Прокурор стверджує, що дізнався про порушене право держави у листопаді 2011 року під час здійснення перевірки, проведеної на виконання доручення прокуратури Запорізької області від 03.11.2011 та Генеральної прокуратури України від 04.08.2011. Оскаржуване рішення не є регуляторним актом, який підлягав обов`язковому оприлюдненню; на адресу прокуратури або Фонду держаного майна України це рішення не направлялось; вони не могли довідатися про прийняття цього акта індивідуальної дії іншим шляхом або з інших джерел.

4.24. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначив, що про належність майна, яке було у віданні профспілок, до державної власності було визначено в Указі Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 № 1452-XII "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави", Законі України від 10.09.1991 № 1540-XII "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" (1540-12) , Постанові Верховної Ради України від 04.02.1994 № 3943-XII "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" (3943-12) ; перелік всього профспілкового майна було складено та надано до Верховної Ради України 01.04.1997, тобто з часу прийняття вказаних законодавчих актів та в силу положень статей 319, 322, 387 Цивільного кодексу України Фонд державного майна України повинен був знати і контролювати це державне майно, а відтак в розумні строки довідатися про прийняття виконавчим комітетом Бердянської міської ради Запорізької області оскаржуваного рішення безпосередньо після його прийняття 03.02.2005 та оформлення права власності за ПАТ "Приазовкурорт", яке було здійснено 09.02.2005.

4.25. З часу прийняття Україною законів щодо права державної власності на майно, що знаходилося у віданні, зокрема, і професійних спілок, держава в особі її органів повинна була та мала необхідний обсяг повноважень щодо управління та контролю за цим майном, та вчасно довідатися про порушене право.

4.26. Доводи Фонду державного майна України про те, що він не міг про порушене право довідатися раніше, не підтверджені належними доказами.

Посилання позивача на прийняту президією ФПУ постанову №П-13-7 від 19.07.2007 "Про загострення ситуації навколо профспілкового майна" як на перешкоду у здійсненні своїх функцій суд відхилив, оскільки жодних доказів щодо фактичного вчинення перешкод та здійснення Фондом державного майна України дій на їх усунення не надано, зокрема, шляхом звернення до суду, як і не доведено, як саме вказана постанова перешкоджала прокурору та позивачу довідатися про прийняте виконавчим комітетом Бердянської міської ради Запорізької області оскаржуване рішення, та зважаючи на те, що перелік майна було складено в 1997 році.

4.27. Прокуратура відповідно до наданих їй Законом України "Про прокуратуру" повноважень, в редакції на час виникнення спірних відносин, провадить прокурорський нагляд за відповідністю актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами та організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України (254к/96-ВР) та чинним законам, з цією метою має право приймати участь у засіданнях міської ради та її виконавчого комітету.

Отже, прокурор міг довідатися про порушене право держави безпосередньо після його порушення. Жодних доводів щодо неможливості довідатися про вказане порушення прокурором не наведено.

4.28. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

4.29. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. У цій справі суд апеляційної інстанції не встановив обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності, а наведені прокурором та Фондом державного майна України причини пропуску позовної давності суд визнав неповажними та не підтвердженими жодними доказами.

4.30. Відповідно до частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

4.31. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові у зв`язку зі спливом позовної давності.

4.32. Колегія суддів також враховує правову позицію викладену в рішенні ЄСПЛ від 09.10.2018 у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 щодо суперечності у національній практиці статусу майна Укрпрофоздоровниці.

Зокрема ЄСПЛ зазначив, що з судових рішень не вбачається існування на національному рівні єдиного підходу щодо статусу майна колишніх профспілок, які контролювалися державою та розташовувались на території УРСР. Крім того, уряд не продемонстрував, що, незважаючи на наявні невідповідності у судовій практиці, згодом така практика стала єдиною. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що така ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус розташованого на території України майна всесоюзних громадських організацій колишнього СРСР та передбачав інвентаризацію майна таких організацій. Відсутність такого законодавства, у свою чергу, призвела до різного розуміння національними судами того, яке майно належало таким організаціям та чи входила до цього майна також власність профспілкових організацій.

Також, у пункті 61 рішення ЄСПЛ зазначив, що сторони не заперечували, що законність права власності заявника була належним чином перевірена та підтверджена органами державної реєстрації. У зв`язку із цим ЄСПЛ указав, що помилки та недоліки, допущені державними органами влади, повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо в разі відсутності інших конфліктуючих приватних інтересів. Іншими словами, ризик вчинення державними органами будь-якої помилки має нести держава і ці помилки не повинні виправлятись за рахунок зацікавленої особи. Втручання у майнові права заявника поклало на нього непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 64 Рішення).

4.33. Доводи скаржника про неправильне застосування апеляційним судом положень статей 256, 261, 267 Цивільного кодексу України не знайшли свого підтвердження.

4.34. Крім того, зазначаючи у касаційній скарзі, що перебіг позовної давності має відліковуватись з листопада 2011 року, а отже звернення прокурора з позовом до суду у листопаді 2011 року відбулося в межах строку, визначеного статтями 257, 261 Цивільного кодексу України, прокурор разом з тим наголошує, що звертаючись з позовом до суду, просив визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити пропущений строк.

4.35. Проте ці обставини свідчать про те, що прокурор визнав пропущеною позовну давність та водночас вважає, що позов подано в межах позовної давності, що є взаємовиключними доводами.

4.36. Посилання скаржника на те, що оскільки позовні вимоги до ПАТ "Приазовкурорт" не заявлялися, суд безпідставно задовольнив його заяву про сплив позовної давності, та на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, про те, що у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів, не можуть прийматись до уваги з таких підстав.

4.37. У справі № 183/1617/16 прокурором було пред`явлено до двох відповідачів декілька позовних вимог.

4.38. У цій справі № 30/5009/7730/11 до двох відповідачів прокурор пред`явив позов про визнання недійсними пунктів рішення виконавчого комітету міської ради, тобто лише одну позовну вимогу.

4.39. Зазначаючи, що позовні вимоги до ПАТ "Приазовкурорт" позивачем не пред`являлись, скаржник разом з тим не обґрунтував у такому випадку підстав та причин залучення ним другого відповідача - ПАТ "Приазовкурорт".

4.40. За змістом статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

4.41. Відповідно до частини другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

4.42. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

4.43. Таким чином, ПАТ "Приазовкурорт", яке є відповідачем у справі, а відтак, до якого було також заявлено відповідну позовну вимогу, здійснювало свої процесуальні права, зокрема, право подавати заяву про застосування позовної давності, з дотриманням вимог Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

4.44. Доводи, викладені у касаційній скарзі, про те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц по-іншому, ніж в оскаржуваній постанові апеляційного суду, застосовані норми статей 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, не отримали підтвердження та не спростовують обставин, на які посилався апеляційний суд як на підставу для відмови у позові, оскільки у справі, за результатами розгляду якої прийнято зазначену постанову Великої Палати Верховного Суду, встановлено інші фактичні обставини, ніж у цій справі.

4.45. Інші доводи викладені у касаційній скарзі не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи.

4.46. Ураховуючи викладене, є обґрунтованими та відповідають вимогам закону висновки апеляційного суду, у зв`язку з чим підстав для скасування оскаржуваного у справі судового рішення апеляційного суду немає.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.2. Частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

5.3. Згідно зі статтею 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.4. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

5.5. Відповідно до частини першої статті 309 цього Кодексу суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.6. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення у справі прийнято із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для його скасування не вбачається.

5.7. Доводи, викладені у касаційній скарзі, про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного судового рішення не отримали підтвердження, не спростовують обставин, на які посилався суд як на підставу для відмови у позові, ґрунтуються на переоцінці доказів, зібраних у справі, що за змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення у справі не вбачається.