ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 910/25493/15
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Кушнір І.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
та представників
позивача: Диченка В.С. (довіреність № 24/15/3 від 28.12.2018), Тодосієнка В.М. (довіреність № 5881/15/1 від 11.12.2018),
відповідача-1: не з`явились,
відповідача-2: Митюка С.П.(довіреність б/н від 30.09.2019),
третьої особи-1: не з`явились,
третьої особи-2: Ярошенко А.С. (довіреність № 27-17776/19 від 16.10.2019),
ГПУ: не з`явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної іпотечної установи
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.05.2019
та рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2018
у справі № 910/25493/15
за позовом Державної іпотечної установи
до:
1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар";
2) Публічного акціонерного товариства "Дельта банк"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 - Компанія Каргілл Файненшіал Сервісіз Інтернешнл, Інк (Сargill Financial Services International Inc.)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-2 - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
за участю Прокуратури міста Києва
про визнання недійсним зарахування вимог,
(у судовому засіданні 26.11.2019 оголошувалась перерва до 03.12.2019),
В С Т А Н О В И В:
Державна іпотечна установа звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар" (далі - ТОВ "Яблуневий дар"), Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") про визнання недійсним одностороннього правочину про зарахування вимог від 09.02.2015 № 1, а саме вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ "Яблуневий дар" за договором мультивалютної кредитної лінії від 19.07.2012 № НКЛ-2005469/2, та вимог ТОВ "Яблуневий дар" до ПАТ "Дельта Банк" за безвідкличними резервними акредитивами №LC/SB/016/042014, № LC /IM/12/112013 та №/IM/14/122013.
В обґрунтування позовних вимог Державна іпотечна установа посилалась на те, що у неї та ПАТ "Дельта Банк" були відсутні зустрічні вимоги, які б можливо було зарахувати, що суперечить ст. 601 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15)
) та ст. 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15)
). Доказів переходу до ТОВ "Яблуневий дар" від CFSIT прав вимоги за вищенаведеними акредитивами, а саме копії договору відступлення АА5 та договору відступлення АА4, ПАТ "Дельта Банк" надано не було. Таким чином, ПАТ "Дельта Банк" мав право не виконувати своїх зобов`язань ТОВ "Яблуневий дар", а отже і не мав зобов`язань перед ТОВ "Яблуневий дар" за вищенаведеними акредитивами, тобто були відсутні зустрічні вимоги і можливість проведення зарахування на підставі ст. 601 ЦК України та ст. 203 ГК України.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.12.2015, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2016, у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.
Постановою Вищого господарського суду України від 04.05.2016 рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2016 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
В обґрунтування своєї позиції Вищий господарський суд України зазначив, що: судами не досліджувались обставини, які б підтверджували належне відступлення та належну передачу відповідних документів від CFSIT до ТОВ "Яблуневий дар", у зв`язку з чим висновок про встановлення даного факту є передчасним; до справи також не долучено належним чином оформлених документів про відкриття акредитивів та договорів про відкриття таких акредитивів. Крім того, зазначені обставини заперечувалися і Банком; не врахувавши вимог "Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями", затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 № 514 (z1213-03)
(пункти 1.1, 1.3, 1.4 Розділу II та пункт 1.5. розділу IV), суди першої та апеляційної інстанцій за відсутності належних та допустимих доказів, всупереч статті 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12)
), взагалі не досліджували обставини відкриття вказаних вище документарних акредитивів, а передчасно вважали такий факт встановленим; також суди належним чином не дослідили факту настання чи ненастання строку виконання зобов`язань згідно зі спірною заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог; Банк зазначав, що спірне зарахування не відбулося, в тому числі, внаслідок фактичної відсутності одного із акредитивів, що суперечить вимогам ст. 601 ЦК України та ст. 203 ГК України. Крім того зобов`язання ТОВ "Яблуневий дар" перед Банком за кредитним договором та зобов`язання за акредитивами, права за якими, на думку ТОВ "Яблуневий дар", були йому переуступлені, виражені в різних валютах. Вимоги за кредитним договором, укладеним Банком та ТОВ "Яблуневий дар", виражені в євро, а валютою за акредитивами є долар США, при цьому між сторонами відсутні домовленості щодо курсу, який повинен застосовуватися при конвертації валюти зобов`язань; Банк в обґрунтування безпідставності позовних вимог посилався на нікчемність договору застави майнових прав від 04.09.2014 МД-1.1/2014 та договору відступлення права вимоги від 04.09.2014 № Д-1.2/2014, однак суди жодним чином не досліджували вказаних договорів на предмет їх нікчемності, в тому числі із застосуванням підстав, визначених у ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.11.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2018, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.08.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 28.11.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2018 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції, у зв`язку з тим, що судами попередніх інстанцій не надано правової оцінки доводам позивача щодо наявності у нього права на позов та не встановлено з яких підстав визнано недійсними договір застави майнових прав № Д-1.2/2014 від 04.09.2014 та договір відступлення прав вимоги (з відкладальними вимогами) № Д-1.1/2014 від 04.09.2014 у справі № 910/6052/16, не надано належної правової оцінки зібраним у справі доказам, а саме - зазначеним договорам в редакції позивача, не встановлено як відмінність в редакціях договорів, які є у контрагентів таких договорів, впливає на їх нікчемність з підстав встановлених ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва від 12.12.2018 (суддя Чебикіна С.О.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.05.2019 (колегія суддів у складі: Дикунська С.Я. - головуючий, Жук Г.А., Мальченко А.О.), у задоволенні позову відмовлено повністю.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що між ПАТ "Дельта банк" (кредитодавцем) та ТОВ "Яблуневий Дар" (позичальником) 19.07.2012 укладено договір мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 (далі - кредитний договір), за умовами п.п. 1.1.1, 1.1.2.1.1 якого надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами на умовах, визначених у кредитному договорі, в межах невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 25 000 000 євро зі сплатою за користування кредитом 12% річних, з кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 30.06.2013.
Додатковим договором № 3 від 11.09.2012 до кредитного договору сторони збільшили максимальний ліміт заборгованості до 34 500 000 євро, а додатковим договором № 10 від 27.06.2013 - зменшили максимальний ліміт заборгованості до 19 672 500, 55 євро з кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 15.08.2014.
Між сторонами кредитного договору 31.07.2014 укладено додатковий договір № 19 до кредитного договору, за змістом якого сторони змінили кінцевий термін погашення заборгованості, відповідно до якого таке погашення має відбутися не пізніше 29.08.2014 включно.
В свою чергу, між Державною іпотечною установою та ПАТ "Дельта Банк" 27.02.2013 укладено договір банківського рахунку №26/995-070.
В забезпечення виконання зобов`язань ПАТ "Дельта Банк" перед Державною іпотечною установою за договором банківського рахунку між ними укладено договір застави майнових прав від 04.09.2014 № Д-2/2014.
Між Державною іпотечною установою (новим кредитором) та ПАТ "Дельта Банк" (первісним кредитором) 04.09.2014 укладено договір відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-2.1/2014, за змістом п. 1.2 якого первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває всі права вимоги за договорами згідно з додатками до нього.
Відповідно до додатку № 1 до згаданого договору первісний кредитор відступив, а новий кредитор набув права вимоги, зокрема, за кредитним договором, укладеним між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Яблуневий Дар" 19.07.2012.
Положеннями п. 2.2 договору відступлення права вимоги сторони погодили, що в незалежності від випадків, передбачених п. 2.1 договору, п. 1.2 набирає чинності в разі прийняття Національним банком України рішення про віднесення Банку до категорії неплатоспроможних (в день винесення рішення).
Постановою Національного банку України від 02.03.2015 № 150 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до категорії неплатоспроможних" банк з 03.03.2015 віднесено до категорії неплатоспроможних.
Таким чином, на думку позивача, з 02.03.2015 Державна іпотечна установа набула прав вимоги до ТОВ "Яблуневий Дар" за кредитним договором від 19.07.2012.
Проте до згаданого переходу прав вимоги ТОВ "Яблуневий дар" направило ПАТ "Дальта Банк" заяву про припинення зобов`язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог № 1 від 09.02.2015, в якій товариство вказувало на часткове припинення зобов`язань зі сплати заборгованості за Кредитним договором на суму 6 472 799, 96 Євро та припинення зобов`язань зі сплати ПАТ "Дельта Банк" ТОВ "Яблуневий дар" заборгованості на суму 7 301 318 дол. США за такими акредитивами, які було видано Банком на користь Компанії: безвідкличним резервним акредитивом № LC/SB/016/042014 на суму 249 890, 48 дол. США; безвідкличним акредитивом №/IM/12/112013 на суму 4 999 280 дол. США; безвідкличним акредитивом № LC/IM/14/122013 на суму 10 598 390 дол. США. Вказана заява була отримана Банком 23.02.2015 за вх. № 4346.
Спір у даній справі виник в зв`язку з оспорюванням позивачем законності правочину про зарахування зустрічних вимог, здійсненого на підставі заяви ТОВ "Яблуневий дар" про зарахування зустрічних однорідних вимог № 1 від 09.02.2015 через його невідповідність положенням ст. 601 ЦК України та ст. 203 ГК України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.11.2016, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 13.02.2017, у справі №910/6052/16 за позовом ПАТ "Дельта Банк" до Державної іпотечної установи (за участю третіх осіб - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ТОВ "Танк Транс", ТОВ "Яблуневий Дар") визнано недійсними договори застави майнових прав № Д-1.1/2014 від 04.09.2014 та відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014 від 04.09.2014, укладені між ПАТ "Дельта Банк" та Державною іпотечною установою. Підставами для визнання судом вказаних договорів недійсними було те, що сторони всупереч вимогам постанови Національного банку України № № 348/БТ, яка була отримана AT "Дельта Банк" у встановленому законом порядку та була обов`язковою для виконання, уклали договір застави та договір відступлення права вимоги в період існування у банку відповідних заборон, зокрема, щодо здійснення кредитних операцій, операцій щодо зміни та реалізації заставленого майна за наданими кредитами без погодження з представниками Національного банку України. Оскільки судове рішення у справі № 910/6052/16, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, встановленим є той факт, що позивач не набув права вимоги за договором мультивалютної кредитної лінії від 19.07.2012 № НКЛ-2005469/2, оскільки вказаним рішенням Договори застави майнових прав №Д-1.1/2014 від 04.09.2014 та відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014 від 04.09.2014, укладені між ПАТ "Дельта Банк" та ДІУ, визнано недійсними. Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами не доведено порушення його прав чи/та охоронюваних законом інтересів оспорюваною заявою про припинення зобов`язання за договором мультивалютної кредитної лінії від 19.07.2012 № НКЛ-2005469/2 зарахуванням зустрічних вимог №1 від 09.02.2015.
Не погоджуючись з рішенням місцевого та апеляційного господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неповне з`ясування судами обставин, що мають значення для справи, порушення та неправильне застосуванням норм матеріального і процесуального права.
Доводи скаржника зводяться до того, що висновки судів про те, що у справі №910/6052/16 визнано недійсними договір відступлення прав вимоги та договір застави майнових прав в цілому, а не ту чи іншу редакцію договору (редакцію ПАТ "Дельта Банк" чи редакцію ДІУ), є помилковими, адже долучена ДІУ до позовної заяви у даній справі копія договору відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) та надана ПАТ "Дельта Банк" у справі №910/6052/16 копія договору відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) відрізняються лише умовою щодо набуття ДІУ прав вимоги в день винесення Національним банком України рішення про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних, яка наявна в представлених ДІУ договорах та відсутня в договорах, які надало ПАТ "Дельта Банк". При цьому сторони у взаємовідносинах керувались договором відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) в редакції, наданій ДІУ, тобто з умовою щодо набуття позивачем прав вимоги, в тому числі, в день винесення Національним банком України рішення про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних. Крім цього, судами не враховано, що зустрічні вимоги ТОВ "Яблуневий Дар" і ПАТ "Дельта Банк" не є однорідними, а їх зарахування не відповідає ст. 601 ЦК України, оскільки здійснено зарахування зобов`язання у різних валютах - долар США до євро. Також судами не з`ясовано чи взагалі договори відступлення прав вимоги № АА4 від 05.02.2015 та № АА5 від 05.02.2015 є укладеними, оскільки відсутній документ, що врегульовує одну з істотних умов договору (ціну). Судами обох інстанцій не враховано, що строк виконання зобов`язання банка перед відповідачем-1 за вказаними акредитивами не настав, а тому зарахування вимог є неможливим. Крім цього, приписами ст. 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Зважаючи, що майнові права банку за кредитними договорами перебувають у заставі позивача з 04.09.2014, на спірні правовідносини поширюється також дія положень ст. 586 ЦК України та ст.ст. 50, 51 Закону України "Про заставу".
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.10.2019 відкрито провадження за касаційною скаргою, призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.11.2019 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 04.11.2019.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 31.10.2019 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ПАТ "Дельта Банк" просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на правильність зроблених ними висновків та помилковість доводів скаржника. В обґрунтування своїх заперечень банк зазначає, що у даному випадку ДІУ звернулася до суду через порушення оспорюваним правочином саме її прав, відтак в контексті положень ст. 4 ГПК України, в першу чергу мала б довести суду, що зарахуванням зустрічних однорідних вимог порушено саме права ДІУ. Тобто, з самого початку місцевий суд повинен встановити, чи були порушеними, не визнаними або оспореними права, свободи чи інтереси саме позивача, якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у суду немає правових підстав для задоволення позову. З приводу посилань позивача в якості доказів на договори застави майнових прав та відступлення прав вимоги, відповідач-2 вказував, що ці договори (саме договори як правочини, а не будь-яка з їх редакцій) є недійсними, що підтверджується протоколом №54 від 22.09.2015 засідання комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеної наказом Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" № 67 від 11.03.2015; постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.11.2016 у справі № 910/6052/16 про визнання недійсними договорів в цілому (як правочини), а не ті чи інші їхні пункти, редакції, версії, адже судами у цій справі досліджувалися обидві редакції договорів (надані як ДІУ, так і Дельта Банком); та судовими рішеннями у інших справах, які стосувалися договорів між ПАТ "Дельта Банк" та ДІУ, а саме: рішенням Господарського суду міста Києва від 04.04.2017 у справі № 910/25491/15, яке не оскаржувалося та набрало законної сили; постановою Вищого господарського суду України від 07.11.2017 у справі № 910/25484/15; постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.02.2017 у справі № 910/21839/16. В усіх згаданих рішеннях суди встановили, що права ДІУ оскаржуваними односторонніми правочинами зарахування зустрічних однорідних вимог не порушені, оскільки ДІУ не є кредитором позичальників ПАТ "Дельта Банк". Крім цього, стороною, яка направила вимогу, є ТОВ "Яблуневий Дар", а сама вимога була адресована та направлена не ДІУ, а Банку, відповідно саме Банк є контрагентом сторони, яка направила заяву. З приводу відмінності договору застави та договору відступлення прав вимоги в редакції ДІУ від оспорюваних договорів ПАТ "Дельта Банк" у справі № 910/6052/16, а також як відмінність в редакціях договорів впливає на їх нікчемність з підстав встановлених ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (п. 4.18, 4.19 постанови), то, по-перше, наданими відповідачами доказами у справі 910/6052/16 досліджувалися обидві редакції договорів; по-друге, наявність або відсутність такої відкладальної умови, як запровадження у банку тимчасової адміністрації (якою лише і відрізняються редакції договорів) жодним чином не впливає на нікчемність цих правочинів в контексті ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Таким чином, за твердженнями відповідача-2, кожна з даних обставин та доказів зокрема та всі вони в сукупності дають підстави вважати, що зарахуванням може бути порушено права та інтереси ПАТ "Дельта Банк", але жодним чином не ДІУ, тільки в межах позову ПАТ "Дельта Банк" може доводитися все те, на чому наполягає ДІУ в своїх підставах щодо недійсності зарахування. Крім цього, рішенням Господарського суду Львівської області від 27.02.2019, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 26.09.2019 у справі № 914/259/18, задоволено позов ПАТ "Дельта Банк" та визнано недійсним односторонній правочин - заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог.
Також до Верховного Суду від Фонд гарантування вкладів фізичних осіб надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому третя особа просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу захисту визначеним законодавством приписам встановлюється в ході розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. При цьому, порушення, невизнання або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими, а тому обов`язком позивача на підставі ст. 74 ГПК України є доведення належними, допустимими, достовірними та достатніми (у розумінні ст.ст. 76- 79 ГПК України) доказами факту наявного порушення, невизнання або оспорювання його прав та законних інтересів відповідачами у справі. В свою чергу, постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.11.2016, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 13.02.2017, визнано недійсними Договори застави майнових прав № Д-1.1/2014 від 04.09.2014 та відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014 від 04.09.2014, на які посилався позивач, а також встановлено ознаки їх нікчемності на підставі ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", що в свою чергу свідчить про відсутність у ДІУ будь-якого порушеного вчиненням спірного одностороннього правочину права, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог повністю саме із цих підстав. Крім цього, за твердженнями третьої особи, під час розгляду справи № 910/6052/16 судом досліджувались обидві редакції договорів.
Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представників учасників справи, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Положеннями ч. 1 ст. 1 ГПК України (в редакції чинній на момент звернення до суду з позовною заявою) було встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під охоронюваними законом інтересами, згідно з рішенням Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 (v018p710-04)
, необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлене загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.
Аналіз вказаних положень дає підстави вважати, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
При цьому, порушення, невизнання або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими, а тому обов`язком позивача відповідно ч. 1 ст. 74 ГПК України є подання доказів наявності фактичних обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.
Дійсно, за положеннями ст. 215 ЦК України, правом оспорювати правочин (яким також є і заява про зарахування зустрічних вимог) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (ст.ст. 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, а також правила ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, договір, який оспорюється особою, що не була його стороною, повинен впливати на певні права та обов`язки такої заінтересованої особи.
Звертаючись з даним позовом до суду та обґрунтовуючи свої позовні вимоги, Державна іпотечна установа посилалась на наявність у неї правового статусу заставодавця на підставі договору застави майнових прав № Д-1.1/2014 від 04.09.2014, укладеного між Державною іпотечною установою та ПАТ "Дельта Банк", а також зазначала про укладення між ними й договору відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014.
Разом з тим, як встановлено судами обох інстанцій, постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.11.2016, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 13.02.2017, у справі №910/6052/16 за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ДІУ (за участю третіх осіб - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ТОВ "Танк Транс", ТОВ "Яблуневий Дар") визнано недійсними договори застави майнових прав № Д-1.1/2014 від 04.09.2014 та відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014 від 04.09.2014, укладені між ПАТ "Дельта Банк" та ДІУ.
При цьому, підставами для визнання вказаних договорів недійсними було те, що сторони всупереч вимогам постанови Національного банку України № № 348/БТ, яка була отримана AT "Дельта Банк" у встановленому законом порядку та була обов`язковою для виконання, уклали договір застави та договір відступлення права вимоги в період існування у банку відповідних заборон, зокрема, щодо здійснення кредитних операцій, операцій щодо зміни та реалізації заставленого майна за наданими кредитами без погодження з представниками Національного банку України.
За приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За змістом ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Оскільки судове рішення у справі № 910/6052/16, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, суди обох інстанцій визнали встановленим той факт, що позивач не набув права вимоги за договором мультивалютної кредитної лінії від 19.07.2012 № НКЛ-2005469/2, оскільки вказаним рішенням договори застави майнових прав №Д-1.1/2014 від 04.09.2014 та відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014 від 04.09.2014, укладені між ПАТ "Дельта Банк" та ДІУ, визнано недійсними, а тому Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що у позивача відсутнє порушення його прав чи/та охоронюваних законом інтересів оспорюваною заявою про припинення зобов`язання за договором мультивалютної кредитної лінії від 19.07.2012 № НКЛ-2005469/2 зарахуванням зустрічних вимог №1 від 09.02.2015.
При цьому доводи скаржника про відмінність договору застави та договору відступлення прав вимоги в редакції, наданій ДІУ, від оспорюваних договорів, наданих ПАТ "Дельта Банк" у справі № 910/6052/16, обґрунтовано відхилені судами обох інстанцій, оскільки така відмінність, як встановлено судами та вказується самим скаржником, полягає в наявності у договорах п. 3.1.2, відповідно до якого установа набула права вимоги за кредитними договорами з дати прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Проте, як згадувалось вище, місцевим судом визнано недійсними договір відступлення права вимоги та договір застави майнових прав в цілому, а не ту чи іншу редакцію договору (редакцію ПАТ "Дельта Банк" чи редакцію ДІУ), з підстав укладення їх без погодження з Національним банком України.
При цьому, стороною, яка направила вимогу, є ТОВ "Яблуневий Дар", ця вимога адресована та направлена не ДІУ, а банку, відповідно саме банк є контрагентом сторони, що направила заяву, отже саме він має право заперечувати дійсність заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог.
З огляду на імперативні приписи ст. 300 ГПК України Верховний Суд не вправі здійснювати ані встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, ані вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів обох інстанцій про те, що позивачем не доведено порушень його прав чи/та охоронюваних законом інтересів оспорюваною заявою про припинення зобов`язання за Договором мультивалютної кредитної лінії від 19.07.2012 № НКЛ-2005469/2 зарахуванням зустрічних вимог №1 від 09.02.2015, та, як результат - про відмову у задоволенні позову з цих підстав.
Доводи скаржника в цій частині висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, у зв`язку з чим Верховний Суд не вбачає необхідності досліджувати решту аргументів, викладених у касаційній скарзі.
Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Державної іпотечної установи залишити без задоволення.
Постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.05.2019 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2018 у справі № 910/25493/15 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Кушнір І.В.