Обслуговуючий кооператив "Гаражний кооператив "Антей-2" (далі - позивач або ОК ГК "Антей-2") звернувшись в суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спортивно-комерційний клуб "Антей" (далі - відповідач або ТОВ "СКК "Антей"), просив визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею ІІ-НОМЕР_1 від 26.05.1998.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що більше 10 років члени позивача на законних підставах використовують земельну ділянку, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Валентинівська, 64-Г, шляхом її забудови гаражними боксами, що тривала з 1991 по 2016 роки; координати цієї земельної ділянки зареєстровані за № 794/17 від 13.07.2017 відповідно до виконавчої зйомки території гаражного кооперативу "Антей", який створено у 2013 році. Однак, в процесі оформлення право на вказану земельну ділянку заявив відповідач на підставі державного акту на право постійного користування землею НОМЕР_1 від 26.05.1998 (далі - державний акт НОМЕР_1 від 26.05.1998).

Позивач стверджував, що державний акт НОМЕР_1, виданий відповідачеві 26.05.1998, повинен бути визнаний недійсним, відповідно до положень ст. ст. 19, 20, 22, 23, 30, 37, 40, 47, 48 Земельного кодексу України від 18.12.1990 (далі - ЗК України (2768-14) ), ст. ст. 92, 155 ЗК України від 25.10.2001.

Також, позивач вважає, що спірний акт порушує права Інституту тваринництва Української академії аграрних наук (який перейменовано в Інститут тваринництва Національної академії аграрних наук України).

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12.12.2018 позов задоволено повністю, визнано недійсним державний акт на право постійного користування землею ІІ- НОМЕР_1 від 26.05.1998, судові витрати покладено на відповідача.

Приймаючи рішення місцевий господарського суду виходив, зокрема, із того, що спірний акт порушує право позивача як особи, зацікавленої в одержанні у користування земельної ділянки із земель комунальної власності починаючи з 2013 року, та обмежує його у праві вчиняти дії щодо оформлення землевпорядної документації за місцем розташування гаражного кооперативу та звернення до Харківської міської ради, яка відповідно до повноважень, визначених ст. 122 ЗК України, передає у користування земельні ділянки.

Крім цього, суд дійшов висновку, що державний акт ІІ- НОМЕР_1 від 26.05.1998 видано з порушенням процедури чинного на той час земельного законодавства, зокрема, земельна ділянка, на яку видано оспорюваний державний акт, є частиною земельної ділянки, що на підставі державного акту Б №047945 від 1992 року належить Інституту тваринництва Національної аграрної академії наук України.

Також, судом першої інстанції розглянуто клопотання відповідача про застосування строків позовної давності та встановлено, що позивачеві про факт існування оспорюваного державного акту ІІ-НОМЕР_1 від 26.05.1998 стало відомо навесні 2018 року, тому дійшов висновку, що строк позовної давності на момент звернення позивача до суду з даним позовом не сплинув, у зв`язку з чим відсутні підстави для його застосування.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 12.04.2019 рішення Господарського суду Харківської області від 12.12.2018 року скасовано і прийнято нове яким у задоволенні позову відмовлено, судові витрати покладено на позивача.

Висновки суду апеляційної інстанції мотивовані тим, що звертаючись до суду з даним позовом позивачем, в порушення ст. ст. 2, 74, 79 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), не доведено наявності порушених, оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів, що підлягають захисту в судовому порядку у спосіб, передбачений частиною 3 ст. 152, частиною 1 ст. 155 Земельного кодексу України. Зокрема суду не надано правовстановлюючих документів на підтвердження факту законного володіння позивачем спірною земельною ділянкою, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Валентинівська, 64-Г. Порушення прав третьої особи - Інституту тваринництва Української аграрної академії наук оскаржуваним державним актом, позивачем також не доведено належними та допустимими доказами.

Також, судом апеляційної інстанції зазначено, що не переоформлення відповідачем державного акту відповідно до положень п. 6 Розділу Х (Перехідні положення) ЗК України (2768-14) не позбавляє останнього права користування такою земельною ділянкою, а також права на внесення відомостей про спірну земельну ділянку до державного реєстру земель, державна реєстрація якої здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності.

Встановивши факт відсутності порушеного (невизнання чи оспорювання) права позивача на спірну земельну ділянку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. ст. 257, 261 ЦК України (позовна давність), про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем.

У касаційній скарзі позивач просить постанову Східного апеляційного господарського суду від 12.04.2019 скасувати повністю, а рішення господарського суду Харківської області від 12.12.2018 залишити в силі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування касаційної скарги позивач посилався; на порушення положень ст. ст. 22, 23 ЗК України від 18.12.1990 та Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах № 28 від 15.04.1993 (z0031-93) (далі - Інструкція № 28 від 15.04.1993), якими встановлювався порядок оформлення правовстановлюючих документів на землю станом на 1998 рік, та з урахуванням яких судом апеляційної інстанції не надано належної правової оцінки оспорюваному державному акту; також, не враховано технічний звіт про інженерно-геодезичні вишукання, в якому зафіксовано ідентичність географічних координат спірної земельної ділянки, на якій розташовані гаражні бокси позивача, та яка належить на підставі оскаржуваного державного акту відповідачеві; крім того, передана відповідачеві земельна ділянка є частиною земельної ділянки сільськогосподарського призначення розташованої на території Кулиничівської селищної ради, що на праві постійного користування належить Дослідницькому господарству "Українка" Інституту тваринництва Української академії аграрних наук на підставі державного акту Б №047945 від 1992 року, при цьому рішення про зміну цільового призначення землі не приймалося (земля передана відповідачеві для розміщення гаражів).

Окрім цього, позивач послався на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки на стадії апеляційного провадження судом прийнята заява позивача про введення адвокатом відповідача суду в оману щодо фактичних обставин справи, але докази, додані до заяви (заяви власників гаражів - членів обслуговуючого кооперативу та витяги з реєстру речових прав, з яких вбачається співпадіння адреси гаражів з адресою земельної ділянки переданої відповідачеві на підставі оспорювано державного акту) були безпідставно повернуті, а дії адвоката відповідача відповідно до ст. 43 ГПК України не визнані зловживанням процесуальними правами, що також є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції внаслідок нездатності апеляційного суду протидіяти зловживанню адвоката відповідача.

Зазначені порушення, на думку позивача, призвели до скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції та прийняття незаконного рішення про відмову у задоволенні позову.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішення виконавчого комітету Кулиничівської селищної Ради народних депутатів № 1014 від 10.05.1996, яким гаражному кооперативу "Спартак" було надано земельну ділянку площею 0,80 га в постійне користування для будівництва індивідуальних гаражів громадян із земель дослідного господарства "Українка", відмінено рішенням виконавчого комітету Кулиничівської селищної Ради народних депутатів № 142 від 14.04.1998, як зазначено у п. 2 цього рішення, з ціллю розвитку фізкультури і спорту та більш ефективного використання земельної ділянки, перезакріплено за спортивно-комерційним клубом "Антей".

Відповідно до розпорядження Харківської районної державної адміністрації від 25.05.1998 № 452 "Про перезакріплення земельної ділянки з автогаражного кооперативу "Спартак" за ТОВ "СКК Антей" та видачу Державного акту на право постійного користування землею" вилучено із землекористування автогаражного кооперативу " Спартак " земельну ділянку площею 0,8 га, так як автогаражний кооператив "Спартак" на даний час не функціонує (пункт 1). Перезакріплено земельну ділянку площею 0,8 га, яка раніше відводилась автогаражному кооперативу "Спартак", за ТОВ "СКК Антей" в постійне користування для розміщення гаражів на території Кулиничівської селищної ради (пункт 2). Пунктом 3 цього розпорядження передбачено видати ТОВ "СКК Антей" державний акт на право постійного користування землею.

На підставі цього розпорядження видано державний акт на право постійного користування землею НОМЕР_1 та вбачається, що його видано ТОВ "СКК Антей", місцезнаходження якого Харківський район с. Кутузівка, райдержадміністрацією Харківського району Харківської області у тому, що зазначеному землекористувачу надається у постійне користування 0,80 га землі в межах згідно з планом землекористування. Землю надано у постійне користування для розміщення гаражів відповідно до розпорядження райдержадміністрації від 25.05.1998 № 452. Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 273 від 26.05.1998.

У плані зовнішніх меж землекористування державного акту наявна схема земельної ділянки, орієнтовно, прямокутної форми, в якій зазначено її площу S=0,80 га, з описом меж суміжних землекористувачів. План зовнішніх меж землекористування підписано інженером-землевпорядником В.Я. Вакуленко.

При цьому, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач звернувся до Харківського міського голови з заявою №17 від 31.08.2018 про відновлення меж земельної ділянки з наданням дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,80 га, відповідно до державного акту на право постійного користування землею ІІ-НОМЕР_1 від 26.05.1998, для розміщення гаражів за адресою: м. Харків, вул. Валентинівська, 64-Г ; проте, на момент виникнення даного спору радою рішення щодо вирішення зазначеного питання не приймалося.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні з огляду на наступне.

Положеннями частини 2 ст. 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до частини 1 ст. 15 та частини 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Таким чином, підставою звернення до господарського суду з позовом є порушення прав чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звертається з таким позовом. При цьому, реалізуючи своє право на судовий захист, позивач визначає зміст свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу та обґрунтовує підстави позову, виходячи з власного суб`єктивного уявлення про порушення, невизнання чи оспорювання своїх прав або охоронюваних законом інтересів, а також визначає спосіб захисту такого права.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, як зазначено вище, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення

У даній справі позивач звернувся з вимогою про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею ІІ-НОМЕР_1 від 26.05.1998, який, за посиланням позивача, виданий органом виконавчої влади з порушенням положень ст. ст. 19, 20, 22, 23, 30, 47, 66 ЗК України від 18.12.1990, що відповідно до положень ст. ст. 92, 155 ЗК України є підставою для його визнання недійсним.

Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України (2768-14) , на які позивач посилається обґрунтовуючи свої вимоги, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною 2 ст. 152 ЗК України від 25.10.2001 власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до частини 1 ст. 155 цього Кодексу у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права на земельну ділянку.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20.03.2018 у справі N 910/1016/17, від 17.04.2018 у справі № 914/1521/17, від 13.03.2018 у справі № 911/1506/17.

Відповідно до статей 16 ЦК України, 152 ЗК України (2768-14) 2001 року способами захисту цивільних прав, у тому числі у сфері земельних правовідносин, є як примусове припинення прав на земельну ділянку (статті 140, 143- 146 ЗК України 2001 року), так і визнання недійсними угод (стаття 152 ЗК України 2001 року, стаття 215 ЦК України) із застосуванням реституції або віндикації у разі витребування земельної ділянки (статті 387, 388 ЦК України), а також визнання недійсним акта органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку.

Вимога про скасування державних актів на право постійного користування землею як документів, якими оформлено право власності, відповідає такому способу захисту цивільних прав та інтересів, передбаченому пунктом 4 частини 2 статті 16 ЦК України, як відновлення становища, що існувало до порушення.

Отже у даному спорі належним способом захисту цивільних прав та інтересів позивача мало б бути відновлення становища, що існувало до прийняття спірного акту, однак із встановлених судами обставин справи, із доводів позову та касаційної скарги не вбачається, що на час прийняття спірного акту існували права чи інтереси позивача, які б підлягали захисту.

Як вірно встановлено апеляційним господарським судом, позивачем не доведено належними доказами наявність у нього права власності або/чи права користування земельною ділянкою, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Валентинівска, 64-Г, що вказує на відсутність правових підстав для захисту порушеного права позивача, як на момент видачі оскаржуваного державного акту НОМЕР_1 від 26.05.1998, так і на момент звернення до суду з даним позовом.

При цьому здійснюючи юридичну оцінку обставин справи слід зауважити, що визнання недійсним державного акту на право власності може мати місце у разі його видання з порушенням вимог закону, що призвело до порушення прав та законних інтересів позивача, відсутність підстав для правового захисту, є підставою для відмови у позові.

Апеляційним господарським судом зазначено, що виникнення даного спору обумовлене незгодою позивача з передачею відповідачу на підставі рішення органу виконавчої влади земельної ділянки площею 0,80 га відповідно до державного акту на право постійного користування землею НОМЕР_1 від 26.05.1998 у постійне користування для розміщення гаражів.

Враховуючи дійсний характер правовідносин сторін, слід дійти правового висновку про те, що оцінка законності оскаржуваного державного акту повинна здійснюватися на момент його прийняття, з встановленням обставин щодо порушення таким актом прав чи інтересів позивача. При цьому, судом встановлено, що позивач є особою, яка зацікавлена в одержанні у користування спірної земельної ділянки із земель комунальної власності та не є законним власником чи користувачем землі, що надана у користування відповідачу на підставі оскаржуваного акту, та на якій розміщено гаражі, що вказує на відсутність у останнього порушеного права чи інтересу спірним державним актом на час його видачі.

З огляду на те, що підставою для звернення до суду має бути наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу) саме на час видачі спірного акту на право постійного користування землею ІІ-НОМЕР_1 від 26.05.1998, і таке звернення має здійснюватися особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту, то недоведеність обставин, які б підтверджували наявність порушення права чи інтересу особи саме на час видачі спірного акту, є підставою для відмови у задоволенні такого позову, а оскільки із встановлених судами обставин справи, доводів, викладених як у позові так і у касаційній скарзі, не вбачається, що на час видачі спірного акту права чи інтереси позивача були порушені.

Враховуючи вищенаведене у сукупності суд касаційної інстанції погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для скасування рішення місцевого господарського суду та прийняття нового рішення, про відмову у задоволенні позову.

Оскільки позивачем не наведено та не доведено наявність порушеного права оскаржуваним державним актом, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності відповідно до ст. 257, 261 ЦК України.

В той же час, слід зауважити, що обґрунтування позивачем своїх позовних вимог порушення оспорюваним державним актом прав третіх осіб не відповідає положенням ст. ст. 2, 14 ГПК України, якими закріплений принцип диспозитивності у господарському процесі, а отже в процесуальному та матеріальному сенсі не може бути підтвердженням щодо порушення права та охоронюваних законом інтересів позивача.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, про неврахування апеляційним судом судової практики Європейського суду з прав людини в даних правовідносинах, є безпідставними та колегією суддів відхиляються, оскільки базуються на власній суб`єктивній оцінці позивача щодо порушення його прав та законних інтересів, що не доведено у встановленому процесуальним законом порядку.

За таких встановлених судом апеляційної інстанції обставин слід погодитись із його висновками про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у даній справі за вимогами позивача.

Отже, посилання викладені в касаційній скарзі відхиляються судом в силу положень частини 2 ст. 300 Господарського процесуального кодексу України, за приписами якої суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи відсутність порушень прав чи інтересів позивача на час видачі спірного акту інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не мають правового значення для вирішення даного позову, а тому не можуть бути підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Наведеним вище у сукупності спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності постанови суду апеляційної інстанції, оскаржувана постанова є достатньою мірою обґрунтованою по суті заявленої позовної вимоги.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Васильєв проти України" (заява № 11370/02) від 21 червня 2007 року повноваження судів вищої інстанції переглядати справи повинне використовуватись для виправлення судових помилок та неправильності у здійсненні правосуддя, а не для проведення нового розгляду справи. Перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох точок зору на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29.07.2009, Esertas v. Lithuania від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.