ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 909/462/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

розглянувши у письмовому проваджені касаційну скаргу Коломийської міської ради Івано-Франківської області

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.02.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Мирутенко О.Л., судді Дубник О.П., Якімець Г.Г.)

за позовом Коломийської міської ради Івано-Франківської області

до Коломийської міського спортивно-технічного клубу Товариства сприяння обороні України

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Управління Держгеокадастру у Коломийському районі, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області

про припинення права постійного користування земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Коломийська міська рада Івано-Франківської області (далі - позивач), просила припинити Коломийському міському спортивно-технічному клубу Товариства сприяння обороні України (далі-відповідач) право постійного користування земельною ділянкою, площею 0,35 га, по вул.С.Петлюри, 85 в м.Коломия (далі-земельна ділянка), якою користуються на підставі Державного акта на право постійного користування, серії ІФ-17-4/000006, виданого 30.08.1996.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що право постійного користування земельною ділянкою у відповідача припинилось, оскільки позивач є власником нежитлової будівлі, яка знаходиться на земельній ділянці, що перебуває у користуванні відповідача.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 20.06.2017 (суддя Калашник В.О.), позов задоволено.

Оскарженою постановою Західного апеляційного господарського суду від 25.02.2019, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суд апеляційної інстанції не врахував того, що відповідач не дав добровільної згоди на припинення права користування земельною ділянкою, тому у позивача відсутні підстави для винесення відповідного рішення, а таке припинення може бути здійснено лише в судовому порядку. Позивач вказує на те, що апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин статтю 149 Земельного кодексу України, так як вимога про вилучення земельної ділянки з посиланням на дану норму права позивачем не заявлялася.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити без змін постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що апеляційним судом у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги її не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено апеляційним судом, що територіальна громада міста Коломиї в особі позивача є власником нежитлової будівлі загальною площею 477,7 кв.м, яка знаходиться на вул. С. Петлюри, 85 в. м. Коломия Івано-Франківської області (далі-Будівля), що також встановлено судовими рішеннями у інших справах.

09.03.2006 виконавчим комітетом Коломийської міської ради було видано свідоцтво про право власності на Будівлю та оформлено право комунальної власності за територіальною громадою м. Коломиї в особі позивача.

Апеляційним судом встановлено, що земельна ділянка, на якій розташована Будівля, перебуває у постійному користуванні відповідача на підставі Державного акта на право постійного користування землею серії НОМЕР_1 виданого 30.08.1996 згідно рішення Коломийської міської Ради народних депутатів від 27.06.1996 № 135 "Про надання земельних ділянок підприємствам і організаціям".

Також встановлено, що на земельній ділянці знаходяться інші об`єкти нерухомого майна, які належать відповідачу на праві власності, які зареєстровані в установленому законом порядку.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач добровільної згоди на вилучення земельної ділянки або її частини не давав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив з того, що оскільки позивач є власником Будівлі, яка розташована на земельній ділянці, а відповідач в добровільному порядку не дає згоди на припинення права користування земельною ділянкою, тому таке право підлягає припиненню. При цьому суд першої інстанції відхилив заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності, з огляду на те, що перебіг строку позовної давності переривався.

Скасовуючи вказане рішення суду та приймаючи нове, про відмову в позові, апеляційний суд, свій висновок мотивував тим, що відсутні правові підстави для примусового припинення відповідачу права користування на земельну ділянку у судовому порядку, оскільки таке припинення здійснюється в загальному порядку, без застосування судової процедури.

Підстави для скасування постанови апеляційного суду відсутні з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Частиною першою статті 3 наведеного Кодексу визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно зі статтею 92 вказаного Кодексу право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Чинним законодавством передбачений порядок припинення права користування земельною ділянкою (Глава 22 Земельного кодексу України (2768-14) ).

Так статтею 141 Земельного кодексу України передбачені підстави припинення права користування земельною ділянкою, а саме а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Статтею 142 Земельного кодексу України передбачений порядок добровільної відмови від права власності або права постійного користування земельною ділянкою, а саме припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу (ч.1).

Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки (ч.3).

Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації (ч.4).

Статтею 143 Земельного кодексу України визначено, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Виходячи з правового аналізу наведених норм права, слідує, що припинення права користування земельною ділянкою здійснюється в загальному порядку, або в примусовому порядку на підставі рішення суду у випадках, перелік яких наведено у статті 143 Земельного кодексу України, який є вичерпним.

Встановивши, що відповідач є користувачем земельної ділянки на законних підставах, та не встановивши підстав, передбачених у статті 143 Земельного кодексу України, для примусового припинення прав відповідача на земельну ділянку у судовому порядку, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що відсутні підстави для задоволення позову.

Із встановлених судами обставин справи та неведених норм права вбачається, що набуття позивачем права власності на Будівлю не тягне за собою примусове припинення права відповідача на користування земельною ділянкою у судовому порядку.

За таких обставин висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позову, є законним та обґрунтованим.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, а аргументи, викладені у відзиві щодо законності та обґрунтованості оскарженої постанови, знайшли своє підтвердження.

В силу частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог, та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Коломийської міської ради Івано-Франківської області залишити без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.02.2019 у справі Господарського суду Івано-Франківської області №909/462/16, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов