1. Міністерство юстиції України звернулось до Господарського суду Луганської області з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Лисичанська нафтова інвестиційна компанія" (далі - ПрАТ "ЛиНІК") про стягнення збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування за рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Агрокомплекс проти України" (заява №23465/03) в сумі 705 633 875, 87 грн.

2. Посилаючись на те, що вказана сума є збитками Державного бюджету України, що підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача (як одного із солідарних боржників відповідно до ст.ст. 543, 1190 Цивільного кодексу України), позивач на підставі Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) , просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. Рішенням Господарського суду Луганської області від 18.04.2018 у справі №913/982/17 відмовлено у задоволенні позовних вимог.

4. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що фактів порушення будь-яких угод, зобов`язань або фактів впливу ПрАТ "ЛИНІК" на запроваджену процедуру банкрутства, будь-яких зобов`язань цього товариства відносно ПрАТ "НВО "Агрокомплекс" Європейським судом з прав людини не встановлено. Судом зазначено, що позивачем не доведено належними доказами протиправність поведінки ПрАТ "ЛиНІК", що виключає настання цивільно-правової відповідальності відповідача у вигляді покладення на нього обов`язку з відшкодування збитків. Позивачем під час судового розгляду справи також не зазначено і документально не підтверджено, що при створенні ЗАТ "ЛиНІК", додатковій емісії його акцій, при укладенні мирової угоди зі сторони ЗАТ "ЛиНІК" тощо були допущені будь-які порушення діючого законодавства.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

5. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 31.01.2019 у справі № 913/9982/17, вищезазначене судове рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

6. Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вказав на те, що і приписами Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) , і приписами цивільного законодавства України передбачено право особи, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, на зворотну вимогу (регрес) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування. Натомість, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували наявність підстав притягнення відповідача до цивільно-правової відповідальності, наявності в його діях складу цивільного правопорушення, а відповідно і підстав задоволення позовних вимог.

7. Під час розгляду справи, господарськими судами попередніх інстанцій було встановлено:

7.1. У Рішенні Європейського Суду з прав людини від 06.10.2011 (по суті) у справі "Агрокомплекс проти України", Європейським судом встановлено:

порушення п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв`язку з відсутністю незалежності і безсторонності судів;

порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з несправедливістю провадження (порушення принципу юридичної визначеності);

порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з тривалістю провадження;

порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

7.2. Рішенням Європейського Суду з прав людини від 25.07.2013 ( щодо справедливої сатисфакції) у справі "Агрокомплекс проти України" постановлено, що держава - відповідач має сплатити підприємству - заявнику двома частинами 27 000 000 євро відшкодування матеріальної частини та моральної шкоди плюс будь-який податок, який може нараховуватись на цю суму; вона має бути конвертована в національну валюту держави - відповідача за курсом на день здійснення платежу. Зазначена сума має бути сплачена наступним чином: 13 500 000 євро протягом дванадцяти місяців, решта 13 500 000 євро протягом 24 місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції (а); із закінченням зазначених строків і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти (б). Також постановлено, що упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції держава-відповідач має сплатити підприємству-заявнику 30000 євро компенсації судових та інших витрат плюс будь-який податок, який може нараховуватись на цю суму; вона має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу.

7.3. Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України від 14.03.2014 відкрите виконавче провадження ВП № 42526858 на виконання рішення Європейського суду № 23465/03 від 25.07.2013.

7.4. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Агрокомплекс проти України" виконано за рахунок коштів Державного бюджету України, що підтверджується платіжними дорученнями:

№ 9494 від 19.12.2014 на суму 588 858, 75 грн. (еквівалент 30 000 євро станом на 19.12.2014),

№ 170 від 04.02.2015 на суму 15 492, 84 грн. (пені),

№ 1804 від 15.09.2015 на суму 335 036 547, 00 грн. (еквівалент 13 500 000 євро станом на 15.09.2015),

№ 3251 від 23.12.2015 на суму 200 000 000, 03 грн. (еквівалент 7 889 415, 64 євро станом на 23.12.2015),

№ 3393 від 25.12.2015 на суму 8 578 035, 14 грн. (еквівалент 341 221, 24 євро станом на 25.12.2015),

№ 2297 від 21.06.2016 на суму 154 050 079,38 грн. (еквівалент 5 495 417 євро станом на 21.06.2016),

№ 4736 від 12.12.2016 на суму 3 076 764,37 грн. (пені),

№ 3957 від 16.11.2017 на суму 4 288 098,36 грн. (пеня).

7.5. У зв`язку з фактичним виконанням рішення Європейського Суду з прав людини, 21.11.2017 старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винесена постанова про закінчення виконавчого провадження ВП №4256858.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

8. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції від 18.04.2018 та постановою апеляційного господарського суду від 19.12.2018, Міністерство юстиції України звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, з вимогою скасувати оскаржені судові акти та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

9. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 913/982/17 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя - Пільков К.М., суддя - Жуков С.В., що підтверджується протоколом передачі справи раніше визначеному складу суду від 16.01.2019.

10. Ухвалою Верховного Суду від 28.01.2019 відкрито касаційне провадження у справі № 913/982/17 за касаційною скаргою Міністерства юстиції України, датою проведення судового засідання визначено 26.03.2019.

11. 25.02.2019 до Верховного Суду від відповідача надійшов Відзив на касаційну скаргу, з запереченнями проти вимог та доводів скаржника.

12. Ухвалою Верховного Суду від 15.03.2019 з метою надання можливості учасникам справи на ефективну реалізацію своїх процесуальних прав, недопущення затягування розгляду справи, у зв`язку з неможливістю проведення судового засідання 26.03.2019 та недоцільністю заміни у складі колегії суддів судді Пількова К.М., датою проведення судового засідання визначено 10.04.2019.

13. В судовому засіданні 10.04.2019 в порядку ст. 216 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 23.04.2019.

14. В судове засідання 23.04.2019 з`явились представники позивача та відповідача, які надали пояснення у справі.

14.1. В судовому засіданні 23.04.2019 було розглянуто клопотання Міністерства юстиції України про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в задоволенні клопотання Міністерства юстиції України про передачу справи № 913/982/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовлено. Ухвалу викладено у вигляді окремого процесуального документу.

УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи скаржника

(Міністерства юстиції України)

15. Скаржник вказує на невірне застосування судами попередніх інстанцій ст. 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) України), ст.ст. 9, 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ст.ст. 16, 20, 22, 541, 543, 1166, 1190, 1191 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

16. Скаржник доводить, що ключова для цієї справи обставина щодо наявності вини ПрАТ "ЛИНІК", від якої залежить правильне вирішення спору, була оцінена судами попередніх інстанцій не вірно, не було здійснено правильного системного і загального аналізу всіх обставин справи, які мали місце у спірних відносинах в період з 1993 по 2004 роки, що констатований Європейським судом з прав людини і відображений у його рішеннях від 2011 та 2013 років.

17. Скаржник доводить, що факт відсутності прямої вказівки в рішенні Європейського суду з прав людини на вину юридичної особи приватного права, не може бути підставою для відмови в регресному позові, оскільки в такому випадку право на відшкодування збитків, завданих державі, внаслідок рішення Європейського суду з прав людини, як це передбачено ч. 5 ст. 9 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", позбавляє державу на будь-яку практичну реалізацію цієї норми закону.

18. Скаржник стверджує, що Компанія "ЛиНІК" згідно рішень Європейського суду з прав людини є однією з осіб, діяльність яких спричинила порушення майнових прав НВО "Агрокомлекс" і відповідно, стала причиною порушення положень Конвенції.

Доводи відповідача

(Приватного акціонерного товариства "Лисичанська нафтова інвестиційна компанія")

19. Відповідач у Відзиві на касаційну скаргу заперечує щодо змісту і вимог касаційної скарги та вказує на їх необґрунтованість та безпідставність. Зокрема зазначає, що позов позивача по суті спрямований на необґрунтоване застосування солідарної відповідальності господарського товариства та посадових осіб держави як способу повністю звільнити державу Україна і його колишніх посадових осіб від відповідальності, передбаченої законодавством, шляхом її перекладання на відповідача.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

20. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

20.1. Відповідно до ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

20.2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

20.3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

20.4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

21. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

21.2. За приписами ч. 4 ст. 9 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" орган представництва, яким відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2006 № 784 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (784-2006-п) , є Міністерство юстиції України, зобов`язаний звернутися до суду з позовом про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування.

21.3. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (ч. 1 ст. 1191 ЦК України).

21.4. Таким чином, зі змісту наведених правових норм вбачається, що держава Україна в особі Міністерства юстиції України має право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування.

21.5. Статтею 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

21.6. Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної майнової шкоди втілено у ст. 1166 ЦК України, у відповідності до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

21.7. З огляду на положення статей 22, 1166 ЦК України, для застосування такої міри відповідальності як стягнення майнової шкоди (збитків) потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

21.8. На позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. В свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

21.9. При цьому, важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

21.10. Отже, у даному випадку після виплати особі на виконання рішення Європейського суду з прав людини присуджених сум за рахунок коштів Державного бюджету України до держави Україна переходить право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування у разі встановлення її вини, а також причинного зв`язку між її діями та шкодою, завданою таким порушенням.

21.11. У даному випадку розмір справедливої сатисфакції становив 27 000 000 євро, яку було перераховано на рахунок ПрАТ "НВО "Агрокомплекс", що підтверджується копіями вказаних вище платіжних доручень.

21.12. Звертаючись до суду з даним позовом, Міністерство юстиції України, вказувало на наявність вини ПрАТ "ЛиНІК" у спричиненні державі збитків, зазначаючи при цьому, що останній є солідарним боржником наряду з особами, вину яких встановлено у Рішеннях Європейського суду з прав людини "Агрокомплекс проти України".

21.13. Європейським судом з прав людини було прийнято два рішення від 06.10.2011 та від 25.07.2013. Рішенням Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 (п.п.5-90 факти), зокрема, встановлено наступне.

21.14. Підприємство-заявник (Приватне акціонерне товариство "Науково-виробниче об`єднання "Агрокомплекс") є підприємством приватної форми власності, зареєстрованим в Україні. На час подій, про які йдеться у справі, воно здійснювало бартерні операції з підприємствами Російської Федерації, зокрема, обмін сировини для продуктів харчування з України на сиру нафту з Російської Федерації та подальший продаж готових продуктів нафтопереробки.

21.15. 18.12.1991 підприємство-заявник уклало договір з Лисичанським нафтопереробним заводом (далі - Лисичанський НПЗ; на той час це було найбільше підприємство нафтопереробної промисловості в країні, 67,41 % акцій якого належали державі) на переробку 225 000 тон сирої нафти.

21.16. 05.03.1993 Вищий арбітражний суд України (далі - ВАС України) задовольнив поданий підприємством-заявником позов і зобов`язав НПЗ передати підприємству-заявнику нафтопродукти, вироблені з його сировини.

21.17. Протягом червня та липня 1993 року НПЗ поставив підприємству-заявнику лише незначну частину нафтопродуктів.

21.18. 19.08.1993 підприємство-заявник поставило НПЗ ще 150 000 тон сирої нафти на переробку.

21.19. Восени 1993 року державні підприємства Луганської області, що займаються збиранням врожаю, вуглевидобуванням та інші підприємства, діяльність яких мала надзвичайно важливе значення для місцевої економіки, відчували гострий дефіцит палива. У рамках надзвичайних заходів, вжитих з метою подолання кризи, місцеві органи влади зобов`язали НПЗ поставити на безоплатній основі для місцевих потреб певні нафтопродукти, незалежно від того, чи було їх вироблено з нафти, що належала клієнтам.

21.20. За результатами розгляду наступного позову, поданого підприємством-заявником, 18.11.1994 ВАС України зобов`язав Лисичанський НПЗ виконати умови договору від 19.08.1993.

21.21. Ухвалою від 05.04.1995 ВАС України змінив своє рішення від 05.03.1993 і зобов`язав ВАТ "ЛиНОС" виплатити підприємству-заявнику відшкодування за непоставлені нафтопродукти.

21.22. 19.07.1996 ВАС України присудив підприємству-заявнику відшкодування у зв`язку з тривалим невиконанням судових рішень від 05.03.1993 і 18.11.1994 та зобов`язав ВАТ "ЛиНОС" сплатити судові витрати. 22.07.1996 підприємство-заявник звернулось до ВАС України із заявою про порушення стосовно ВАТ "ЛиНОС" справи про банкрутство, посилаючись на тривале невиконання судових рішень від 05.03.1993 і 18.11.1994.

21.23. 09.08.1996 Арбітражний суд Полтавської області, до якого ВАС України направив вищезазначену заяву підприємства-заявника, порушив провадження у справі про банкрутство. 03.03.1997 Арбітражний суд Полтавської області виніс попередню ухвалу, згідно з якою документальна підтверджена заборгованість ВАТ "ЛиНОС" перед підприємством-заявником становила 169 323 720 грн. та 77802 тон нафтопродуктів.

21.24. 20.08.1997 підприємство-заявник уклало з ВАТ "ЛиНОС" угоду про порядок та умови погашення заборгованості останнього за рішеннями ВАС України від 05.03.1993 та 18.11.1994, а також за ухвалою Арбітражного суду Полтавської області від 03.03.1997. Підписавши цю угоду, боржник визнав свою заборгованість перед підприємством-заявником у розмірі 225 355 355 грн., що мала бути виплачена у натуральній формі відповідно до узгодженого графіку протягом п`яти років. Сторони також наголосили, що цю угоду не можна вважати мировою і що вона не передбачає подання заяви про припинення провадження у справі про банкрутство ВАТ "ЛиНОС".

21.25. 29.01.1998 суд вирішив залишити без розгляду позовні вимоги кредиторів ВАТ "ЛиНОС". Водночас, посилаючись на необхідність подальших зусиль із задоволення вимог кредиторів та запобігання банкрутству підприємства-боржника, суд вирішив провести подальший розгляд позовів сторін у зв`язку з цим. Зокрема, суд дав вказівку ВАТ "ЛиНОС" та кредиторам, чиї вимоги залишилися незадоволеними, щомісяця інформувати його про прогрес у погашені заборгованості. Крім того, всім зацікавленим особам було доручено розробити механізм із забезпечення безперервного погашення заборгованості. Суд також вирішив запропонувати Кабінету Міністрів України вжити заходів із запобігання банкрутства ВАТ "ЛиНОС". Суд зазначив, що сторони погоджуються з можливістю погашення існуючого боргу в натуральній формі.

21.26. Підприємство-заявник, у свою чергу, звернулося до ВАС України із заявою про перевірку ухвали від 29.01.1998 в порядку нагляду. Підприємство-заявник стверджувало, що, хоча заборгованість ВАТ "ЛиНОС" була документально підтверджена і підлягала погашенню, суд не визначив остаточного розміру заборгованості і не вимагав від боржника жодних ефективних гарантій її погашення. 06.04.1998 судова колегія ВАС України по перегляду рішень, ухвал, постанов скасувала ухвалу ВАС України від 29.01.1998 в частині щодо залишення вимог кредиторів без розгляду та повернула справу на новий розгляд в іншому складі. Судова колегія зазначила, що порядок погашення заборгованості, а також розмір та методи її погашення залишилися нез`ясованими. 02.07.1998 ВАС України розглянув клопотання підприємства-заявника щодо визначення остаточного розміру непогашеної заборгованості боржника перед ним. Суд зазначив, що підприємство-заявник спочатку оцінювало заборгованість у 660 000 000 грн., але за результатами переговорів з боржником цю суму було зменшено до 225 355 355 грн. відповідно до угоди від 20.08.1997. Після часткового виконання цієї угоди з боку ВАТ "ЛиНОС" у вересні-грудні 1997 року, що суд вважав підтвердженням того, що ВАТ "ЛиНОС" прийняв її умови, розмір непогашеної заборгованості становив 216 150 544 грн.

21.27. 13.03.2000 Фонд державного майна України видав наказ про створення тендерного комітету для цілей комерційного продажу державного пакету акцій у ВАТ "ЛиНОС" (розмір якої становив 67,41% від його статутного капіталу).

21.28. 17.03.2000 ВАС України залишив без задоволення позовні вимоги ВАТ "ЛиНОС" щодо визнання недійсними його договорів із підприємством-заявником, укладених у 1991 і 1993 роках, а також угоди від 20.08.1997 щодо погашення заборгованості.

21.29. 15.04.2000 Контрольно-ревізійне управління у Луганській області видало звіт про перевірку дійсності боргових зобов`язань ВАТ "ЛиНОС" перед (підприємством-заявником) і законності інфляційної індексації та застосування штрафних санкцій, який було підготовлено відповідно до розпоряджень Головного контрольно-ревізійного управління. Було визначено, що остаточний розмір заборгованості ВАТ "ЛиНОС" перед підприємством-заявником становить 36 401 894 грн. У звіті зазначалося, що висновки ВАС України щодо непогашеної заборгованості перед підприємством-заявником були помилковими та суперечили чинному законодавству.

21.30. У липні 2000 року державний пакет акцій у ВАТ "ЛиНОС", розмір якого становив 67,41% від його статутного фонду було продано російській компанії.

21.31. У невстановлену дату 2000 року ВАТ "ЛиНОС" звернулося до судової колегії із заявою про перегляд ухвали Арбітражного суду Полтавської області від 03.03.1997 та ухвали ВАС України від 02.07.1998 (обидві ухвали стосувалися розміру непогашеної заборгованості ВАТ "ЛиНОС" перед підприємством-заявником) за нововиявленими обставинами. ВАТ "ЛиНОС" посилалось на звіт Контрольно-ревізійного управління у Луганській області від 15.04.2000, як на нововиявлену обставину, що слугувала підставою для такого перегляду.

21.32. 19.09.2000 ВАС України розглянув зазначену заяву. Встановивши, що звіт, на який посилалося ВАТ "ЛиНОС", не містив жодних нових відомостей, невідомих на момент винесення оскаржуваних ухвал, ВАС України постановив залишити без змін (відповідну) ухвалу в частині, що стосується остаточного визначення розміру заборгованості ВАТ "ЛиНОС" перед (підприємством-заявником). Суд зазначив, що в ухвалі Арбітражного суду Полтавської області від 03.03.1997 було лише попередньо визначено розмір заборгованості, тоді як сума, яку пізніше ухвалою ВАС України від 02.07.1998 було визначено як остаточний розмір заборгованості, ґрунтувалася на укладеній між сторонами угоді від 20.08.1997. Крім того, з метою забезпечення позовів кредиторів суд встановив заборону на вчинення будь-яких дій майна із активами боржника.

21.33. Згодом, у вересні 2000 року, Голова ВАС України на підставі ст. 92 Арбітражного процесуального кодексу України, доручив двом своїм заступникам переглянути ухвалу ВАС України від 19.09.2000, оскільки, на його думку, вона фактично (паралізувала) роботу стратегічно важливого для держави підприємства, що може зашкодити майновим інтересам як кредиторів, так і боржника, а також унеможливити виконання інвестором своїх зобов`язань перед Фондом державного майна України.

21.34. 04.10.2000 судова колегія задовольнила клопотання ВАТ "ЛиНОС" про зупинення виконання ухвали ВАС України від 19.09.2000, поки судовою колегією не буде вирішено питання про здійснення перегляду в порядку нагляду, про що клопотало підприємство.

21.35. 26.12.2000 судова колегія скасувала ухвалу ВАС України від 19.09.2000 (за винятком двох пунктів, непов`язаних з предметом перегляду) і направила справу на новий розгляд.

21.36. За заявою ВАТ "ЛиНОС" 20.06.2001 судова колегія перевірила ухвалу ВАС України від 17.03.2000 у порядку нагляду і залишила її без змін, встановивши, що жодних підстав для визнання недійсними договорів між ВАТ "ЛиНОС" і підприємством-заявником, укладених у 1991 і 1993 роках, а також угоди від 20.08.1997 про погашення заборгованості не було. 27.06.2001 за заявою ВАТ "ЛиНОС" ВАС України переглянув за нововиявленими обставинами ухвалу Арбітражного суду Полтавської області від 03.03.1997 та ухвалу ВАС України від 02.07.1998 щодо розміру заборгованості ВАТ "ЛиНОС" перед підприємством-заявником. Суд вирішив, що укладена між сторонами угода від 20.08.1997 (на підставі якої було попередньо визначено розмір заборгованості) має розглядатися за законом як договір поставки. Однак вона не містила всіх елементів, необхідних для такого типу договору, і тому вона мала бути визнана недійсною. Крім того, суд зазначив, що 04.05.2000 комітет кредиторів втратив свої повноваження із набранням чинності змін, внесених до законодавства про банкрутство, якими передбачався новий порядок створення та діяльності комітетів кредиторів.

21.37. Цією ж ухвалою ВАС України встановив, що остаточний розмір заборгованості ВАТ ЛИНОС перед підприємством-заявником становить 97 406 920 грн., зазначивши при цьому, що визначені раніше суми були тільки попереднім розрахунком.

21.38. 13.07.2001 Вищий господарський суд України (колишній Вищий арбітражний суд України, який було перейменовано у червні 2001 року) передав справу про банкрутство до Господарського суду Луганської області (далі Луганський господарський суд) для подальшого розгляду відповідно до змін, внесених у червні 2001 року до арбітражного процесуального законодавства.

21.39. 29.10.2001 Донецький апеляційний господарський суд розглянув апеляційну скаргу заявника на ухвалу ВАС України від 27.06.2001. За результатами розгляду суд змінив загальний розмір непогашеної заборгованості ВАТ "ЛиНОС" перед підприємством-заявником на 90 762 268 грн. основного боргу та 220 809 грн. компенсації за погашення несвоєчасної виплати (всього 90 983 077 грн.).

21.40. 25.06.2002 Господарський суд Луганської області розпочав реорганізацію ВАТ "ЛиНОС", що здійснювалась під контролем суду.

21.41. 21.11.2003 комітет кредиторів і боржник уклали мирову угоду, відповідно до якої вимоги кредиторів мали бути задоволені за рахунок майна боржника. Зокрема, у задоволення своїх вимог підприємство-заявник мало отримати 90 983 077 акцій (вартістю 90 983 077 грн.) боржника у статутному капіталі Лисичанської нафтової інвестиційної компанії. Вимоги підприємства-заявника вважалися б задоволеними, навіть якщо б воно відмовилося від отримання цих акцій.

21.42. 08.12.2003 Господарський суд Луганської області затвердив згадану мирову угоду, зазначивши, зокрема, що комітет кредиторів одностайно за неї проголосував. Суд оголосив завершеною реструктуризацію підприємства-боржника, що здійснювалась під наглядом суду, і скасував мораторій на задоволення вимог кредиторів. Підприємство-заявник не було присутнім на судовому засіданні, проте в ухвалі Донецького апеляційного господарського суду від 22.04.2004 було зазначено, що його належним чином було повідомлено.

21.43. Підприємство-заявник оскаржило зазначену ухвалу, стверджуючи, серед іншого, що в нього не було можливості висунути свої заперечення щодо мирової угоди, що не було проведено оцінки вартості акцій Лисичанської нафтової інвестиційної компанії, і що не було встановлено, чи мало ВАТ "ЛиНОС" право на погашення своєї заборгованості за рахунок майна зазначеної вище компанії.

21.44. 22 квітня та 28 вересня 2004 року Донецький апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України, відповідно, відхилили апеляційну та касаційну скарги підприємства-заявника у зв`язку з необґрунтованістю.

21.45. 25.11.2004 Верховний Суд України знов відмовив підприємству-заявнику у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою.

21.46. Як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 06.10.2011 (п.п. 6, 9, 10) причиною виникнення заборгованості Лисичанського НПЗ перед ПрАТ "НВО "Агрокомплекс" стало невиконання договірних зобов`язань за договорами на переробку сирої нафти, яку поставлено на Лисичанський НПЗ в 1991 та 1993 роках. Обставиною, яка негативно вплинула на це було те, що у рамках надзвичайних заходів, вжитих з метою подолання кризи з дефіциту палива на державних підприємствах Луганської області, місцеві органи влади восени 1993 року зобов`язали Лисичанський НПЗ поставити на безоплатній основі для місцевих потреб певні нафтопродукти незалежно від того, з чиєї нафти їх було вироблено.

21.47. В подальшому різні державні органи (Державний департамент нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Генеральна прокуратура України) також прийшли до висновку про те, що головною причиною невиконання Лисичанським НПЗ своїх договірних зобов`язань перед ПрАТ "НВО "Агрокомплекс" було неоплачене переадресування (п.п. 14, 21, 43 рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011).

21.48. Крім того, Судом неодноразово наголошувалось про втручання органів державної влади в діяльність Лисичанського НПЗ, у справу про банкрутство. Зокрема, в п. 129 рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 зазначено, що - як це документально підтверджено, різні державні органи дійсно неодноразово втручались у відповідне судове провадження. Більш того, це втручання мало відкритий і наполегливий характер. Так, у матеріалах справи містяться копії листів ВАТ "ЛиНОС" як до першого заступника і Голови Верховної Ради України, так і до Прем`єр-міністра і Президента України з проханням про втручання у провадження, а також листи цих посадових осіб до Голови ВАС України із вказівками щодо скасування або перегляду ухвалених раніше судом рішень, щодо припинення провадження у справі або просто з відповідним листом ВАТ "ЛиНОС". Суд також зазначив, що Голова ВАС України відповідав на деякі з цих листів, зазначаючи про стан провадження та пояснюючи про заходи, вжиті в межах цього провадження (п. 130 рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011). Європейський суд вказував, що втручання органів виконавчої і законодавчої влади свідчать про відсутність поваги до судової влади як такої та виправдовують сумніви ПрАТ "НВО "Агрокомплекс" щодо незалежності і безсторонності судів (п.п. 133, 135). В п. 137 рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 Суд зауважив, що гарантії судової незалежності та безсторонності суду у контексті об`єктивного критерію вимагають, щоб окремі судді були незалежними від надмірного впливу не лише ззовні, а й з середини самої судової влади. Така внутрішня незалежність суддів вимагає, щоб вони були вільними від вказівок і тиску їхніх колег-суддів або тих, хто здійснює в суді адміністративні повноваження, наприклад, голови суду. Відсутність достатніх гарантій, що забезпечують незалежність суддів усередині судової системи і, зокрема, від вищестоящих судових органів, може бути достатньою підставою для суду, щоб дійти висновку, що сумніви заявника щодо незалежності і безсторонності суду можна вважати об`єктивно обґрунтованими.

21.49. У одному з найперших рішень, винесених Судом стосовно України, Sovtransavto Holding v. Ukraine було встановлено порушення статті 6 1 Конвенції з огляду на втручання вищої посадової особи держави у судовий розгляд справи. Зокрема, у цій справі Президент України дав вказівку Голові Вищого арбітражного Суду України захистити інтереси громадян України та інтереси держави у справі заявника. Голова Вищого арбітражного Суду України, у свою чергу, направив її голові іншого суду, щоб той взяв його до уваги під час розгляду справи. Європейський суд вказав, що таке втручання само по собі є несумісним з поняттям незалежний і неупереджений суд.

21.50. У підсумку Європейський суд з прав людини на підставі встановлених обставин дійшов висновку про те, що національні суди не можна було вважати незалежними чи об`єктивно безсторонніми (п. 140 рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011). Також, при констатації порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Суд в п. 170 рішення від 06.10.2011 зазначив, що провадження у справі про банкрутство, порушене за позовом підприємства-заявника до ВАТ "ЛиНОС", мало безпосередній вплив на майнові інтереси ПрАТ "НВО "Агрокомплекс". Суд вказав, що не було забезпечено справедливого балансу між вимогами суспільного інтересу та необхідністю захисту права підприємства-заявника на мирне володіння своїм майно.

21.51. Зважаючи на викладене, господарські суди попередніх інстанцій вірно вказали, що Європейським судом з прав людини не встановлено фактів порушення будь-яких угод, зобов`язань або фактів впливу ПрАТ "ЛиНІК" на запроваджену процедуру банкрутства, будь-яких зобов`язань цього товариства відносно ПрАТ "НВО "Агрокомплекс". При цьому, судами не встановлено, а позивачем не доведено, що саме відповідач є тією особою, дії якої призвели до визначених порушень Конвенції та понесення державою відповідних збитків, що в свою чергу виключає настання цивільно-правової відповідальності відповідача у вигляді покладення на нього обов`язку з відшкодування збитків.

22. Щодо суті касаційної скарги

22.1. Доводи скаржника, які викладені у касаційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

22.2. Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

22.3. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

22.4. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

22.5. Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Головуючий		В.Я. Погребняк
Судді		С.В. Жуков
		К.М. Пільков