ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 квітня 2019 року
м. Київ
Справа № 903/483/16
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Рибгосп "Цумань"
на постанову Північно-Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Тимошенко О.М., судді Крейбух О.Г., Демидюк О.О.) та на рішення Господарського суду Волинської області від 26.07.2018 (суддя Якушева І.О.)
за позовом Дочірнього підприємства "Рибгосп "Цумань"
до Відділу Держгеокадастру у Ківерцівському районі Волинської області, Волинської обласної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю "Цумань-Риба"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів Ківерцівська районна державна адміністрація Волинської області
про визнання недійсними договорів оренди землі,
ВСТАНОВИВ:
Звернувшись у суд з даним позовом, Дочірнє підприємство "Рибгосп "Цумань" (далі - позивач), уточнивши свої вимоги, просило визнати недійсними договори оренди землі від 11.06.2015 № 11 та № 12, від 25.06.2015 № 13, які укладені між Волинською обласною державною адміністрацією (далі-відповідач-2) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Цумань-Риба" (далі-відповідач-3).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні договори є недійсними, оскільки додаткові угоди про припинення дії договорів оренди землі, які укладені між позивачем та Ківерцівською районною державною адміністрацією (далі-третя особа) були визнані недійсними в судовому порядку, тому договори є чинними, а укладення спірних договорів порушує права позивача, як землекористувача.
Суди розглядали справу неодноразово.
Останнім рішенням Господарського суду Волинської області від 26.07.2018, залишеним без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2018, в позові відмовлено.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суди не надали оцінки тому, що розпорядження третьої особи від 25.05.2015 № 161, на підставі якого були укладені спірні договори, скасовано відповідним рішенням суду у справі № 903/629/15, а додаткові угоди про припинення договорів оренди землі визнані недійсними постановою апеляційного суду, яке набрало законної сили, у справі № 903/612/16, у зв'язку з чим договори оренди є чинними, а спірні договори є такими, що укладені в порушення вимог законодавства. Також позивач зазначає, що земельні ділянки за спірними договорами були передані без проведення аукціону.
У відзивах на касаційну скаргу відповідач-2 та третя особа просять залишити без змін вказані судові рішення, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 15.08.2011 між третьою особою (орендодавець) і позивачем (орендар) укладено три договори оренди землі, за умовами яких позивач отримав в оренду земельні ділянки площею 40,5011 га на території Олицької селищної ради, 59,4724 га на території Дідичівської сільської ради, 75,9904 га на території Берестянської сільської ради (далі-земельні ділянки), для ведення рибного господарства, строком на 49 років. Зазначені договори були зареєстровані у встановленому законом порядку.
Згідно розпорядження від 06.05.2015 № 172 відповідач-2 доручив третій особі укласти з відповідачем-3 договори оренди щодо земельних ділянок, які перебували в орендні у позивача.
Розпорядженням третьої особи від 25.05.2015 № 161 "Про розірвання договорів оренди землі" (далі-Розпорядження) вирішено укласти з позивачем додаткові угоди про розірвання за взаємною згодою сторін договорів оренди землі від 15.08.2011, у зв'язку з чим 08.06.2015 між третьою особою та позивачем укладено додаткові угоди про припинення договорів оренди землі (далі-додаткові угоди).
Суди встановили, що 11.06.2015, 25.06.2015 між відповідачем-2 та відповідачем-3 були укладені договори оренди землі № 11, 12 та № 13 відповідно, за умовами яких відповідач-3 отримав в строкове платне користування земельні ділянки, для рибогосподарських потреб, строком на 49-ть років.
Також встановлено, що рішенням Господарського суду Волинської області від 22.07.2015 у справі № 903/629/15, залишеним в силі постановою Вищого господарського суду України від 24.02.2016, скасовано Розпорядження.
При цьому встановлено, що постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.05.2018 у справі № 903/612/16, залишеною без змін постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.08.2018, визнано недійсними додаткові угоди.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того те, що позивачем не доведено наявності обставин та підстав, з якими він пов'язував визнання недійсними договорів.
Однак із такими висновками судів погодитися не можна виходячи із наступного.
Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц, відступати від якої колегія суддів підстав не вбачає.
Частиною першою статті 236 Цивільного кодексу України встановлено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Згідно статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Приписами статті 6 вказаного Закону визначено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України (2768-14) , Цивільним кодексом України (435-15) , цим та іншими законами України і договором оренди землі (ч.1).
Відповідно до статті 13 наведеного Закону, договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Статтею 31 зазначеного Закону перелічені випадки у яких договір оренди землі припиняється.
Враховуючи наведене, а також встановлення судами тих обставин, що Розпорядження, на підставі якого були укладені спірні договори та додаткові угоди, якими було припинено право користування позивача за договорами оренди, були визнані недійсними в судовому порядку, суди дійшли неправильних висновків про відсутність підстав для задоволення позову.
Разом з тим, у касаційній скарзі скаржник посилається на те, що суди не надали оцінки розпорядженню третьої особи від 25.05.2015 № 161, на підставі якого були укладені спірні договори, не врахували, що воно було скасовано відповідним рішенням суду у справі № 903/629/15, а додаткові угоди про припинення договорів оренди землі визнані недійсними постановою апеляційного суду, яке набрало законної сили, у справі № 903/612/16.
Частиною 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Без достеменного дослідження зазначених обставин, прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі є неможливим, а тому рішення та постанова, як прийняті при неповному дослідженні зібраних у справі доказів, підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
При цьому, колегія суддів зазначає, що судами не встановлено, а позивачем не спростовано, яким чином Відділом Держгеокадастру у Ківерцівському районі Волинської області (далі-відповідач-1) порушені права або охоронювані законом інтереси позивача, оскільки як вбачається із змісту спірних договорів відповідач-1 не є їх стороною, у зв'язку з чим в частині позовних вимог до відповідача-1 підстави для задоволення позову відсутні, у зв'язку із чим судові рішення у цій частині належить залишити без змін.
Отже аргументи, викладені у касаційній скарзі про незаконність судових рішень, знайшли своє часткове підтвердження, а доводи викладені у відзивах на неї, не ґрунтуються на фактичних обставинах.
З огляду на викладене рішення та постанова підлягають скасуванню в частині вирішення спору щодо відповідача-2 та відповідача-3 із направленням справи у цій частині на новий розгляд до місцевого господарського суду для встановлення обставин, що мають визначальне значення для правильного вирішення даного спору, а в іншій частині судові рішення щодо відповідача-1, скасуванню не підлягають.
Відповідно до приписів статті 129 частини 4 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі підлягають розподілу під час вирішення спору по суті, а оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у даній справі не вирішено, розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.
Керуючись статтями 301, 308, 309, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Рибгосп "Цумань" задовольнити частково.
Постанову Північно-Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2018 та рішення Господарського суду Волинської області від 26.07.2018 у справі №903/483/16 в частині вирішення позову до Волинської обласної державної адміністрації та Товариства з обмеженою відповідальністю "Цумань-Риба" скасувати.
Справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
В іншій частині постанову Північно-Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2018 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Г.М. Мачульський
Судді І.В. Кушнір
Є.В. Краснов