на постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.01.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Тихий П.В., судді Гетьман Р.А., Россолов В.В.) та на рішення Господарського суду Харківської області від 09.03.2017 (суддя Шарко Л.В.)

за позовом Харківської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Прогрес-Авто"

про розірвання договору оренди земельної ділянки та її повернення

позивача: Грєнков І.В. (довіреність від 02.01.2019)

відповідача: ОСОБА_5 (директор),

Звернувшись у суд з даним позовом, Харківська міська рада (далі - позивач) просила розірвати договір оренди землі від 11.08.2006, який укладений між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Прогрес-Авто" (далі-відповідач) та зобов'язати відповідача повернути позивачу земельну ділянку, кадастровий номер 6310136900:09:001:0038, загальною площею 5,2201 га, яка знаходиться на проспекті Льва Ландау (колишній проспект П'ятдесятиріччя СРСР) у місті Харкові (далі-земельна ділянка), з приведенням її у придатний для подальшого використання стан.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач істотно порушив умови договору оренди землі, а саме не приступив до будівництва торговельних та складських приміщень у строк передбачений договором та на теперішній час, що є підставою для розірвання договору оренди землі та її повернення на користь позивача.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 09.03.2017, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 09.01.2019, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суди надали перевагу акту обстеження земельної ділянки від 16.03.2011 № 799/11, який є неналежним доказом, над актом обстеження земельної ділянки від 10.01.2017 та актом Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю позивача (далі-Інспекція) від 20.01.2017 № 38-А. Крім того позивач зазначає, що відповідач не уклав з позивачем договір на пайову участь для розвитку інфраструктури міста Харкова, чим порушив інтереси позивача щодо недоотримання коштів, що узгоджується з постановою Вищого господарського суду України від 10.05.2017 у справі № 910/17556/17.

Відповідач подав відзиві на касаційну скаргу, скерованому на адресу суду 28.03.2019, тобто поза межами строку, встановленого Верховним Судом в ухвалі від 21.02.2019.

Згідно частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до положень частини 1 статті 118 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Вказаний відзив подано поза межами встановленого Судом строку на його подання, тому відзив залишається без розгляду на підставі статей 118, 119 цього Кодексу.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 11.08.2006 між позивачем та відповідачем, на підставі рішення позивача від 06.03.2006 № 51/06, укладено договір оренди землі, за умовами якого відповідач прийняв в строкове платне користування земельну ділянку для будівництва торговельних та складських приміщень до 01.03.2011 (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації) та для експлуатації цього об'єкту до 01.03.2056.

Вказаний договір був зареєстрований у встановленому законом порядку.

Пунктом 7 договору передбачено, що інші особливості об'єкта оренди, які можуть вплинути на орендні відносини у випадку не здачі об'єктів до експлуатації у встановленні в рішенні строки, а також неотримання дозволів на виконання будівельних робіт, зазначене рішення втрачає чинність і договір оренди землі підлягає розірванню у встановленому порядку.

Згідно підпункту "а" пункту 28 договору, позивач вправі вимагати використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди.

Підпунктами "а" та "д" пункту 31 договору встановлено, що відповідач зобов'язаний приступити до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим у встановленому законом порядку та використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням відповідно до договору.

Відповідно до пункту 38 договору, дія договору припиняється шляхом його розірвання за взаємною згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором, а також з інших підстав, визначених законом.

Суди встановили, що на підставі заяви ОСОБА_7 від 23.12.2016, Департаментом територіального контролю позивача проведено обстеження земельної ділянки, за результатами якого складено акт від 10.01.2017, яким встановлено, що земельна ділянка не огороджена, умови, встановлені рішенням позивача від 06.03.2006 № 51/06 щодо будівництва торговельних та складських приміщень строком до 01.03.2011 не виконані, земельна ділянка вільна від будівель і споруд та відповідачем не використовується, чим порушено істотні умови договору оренди землі.

Також встановлено, що 20.01.2017 Інспекцією проведено позапланову перевірку дотримання відповідачем вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, за результатами якої складено акт № 38-А, яким встановлено, що земельна ділянка вільна від забудівель і споруд, ознак проведення будівельних робіт не встановлено.

Суди, крім того, встановили, що відповідач проводив роботи з підготовки до будівництва, що підтверджується актом обстеження земельної ділянки №799/11 від 16.03.2011, в якому встановлено факт використання відповідачем земельної ділянки для проведення підготовчих робіт з будівництва торгових і складських приміщень згідно договору оренди землі.

Суди встановили, що з моменту отримання земельної ділянки, відповідачем вживалися заходи шляхом листування з відповідними органами щодо вирішення питання в частині продовження термінів будівництва.

Апеляційний суд встановив, що висновком судової будівельно-технічної експертизи від 31.10.2018 № 26376/23647 Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім.Засл.проф.М.С. Бокаріуса встановлено, що підготовчі роботи пов'язані з будівництвом об'єкту на земельній ділянці проведені частково, будівель та споруд складського призначення на земельній ділянці немає, за умови вивезення будівельного сміття з частини території земельної ділянки проведення будівельних робіт та планування території технічно можливе, цільове призначення земельної ділянки з проведенням підготовчих робіт не змінилось.

Крім того судами встановлено, що відповідач подав заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що недотримання відповідачем строків будівництва на земельній ділянці, які обумовлені договором, сталося не з його вини та з обставин, які не залежали від волі відповідача, тому відсутні підстави для розірвання договору та повернення земельної ділянки. Також суди вказали на те, що позивач не подав доказів, які б свідчили про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів, та настання негативних наслідків для позивача. Відхиляючи клопотання відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності суди послалися на те, що оскільки права та охоронюваний законом інтерес позивача не порушені, то підстави для вчинення такої дії відсутні.

Підстави для скасування судових рішень відсутні з огляду на наступне.

Згідно статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.1). Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч.2).

Відповідно до статті 610 цього кодексу порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Пунктом першим частини першої статті 611 вказаного Кодексу встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Приписами статті 24 Закону України "Про оренду землі" визначено, що орендодавець має право вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди.

Частиною першою статті 32 наведеного Закону визначено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України (2768-14) та іншими законами України.

Статтею 34 вказаного Закону передбачено, що у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором (ч.1).

Відповідно до пункту "ґ" частини першої статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Встановивши, що будівництво торговельних та складських приміщень на земельній ділянці залежало від оформлення відповідних документів, які тривалий час розглядав позивач, суди послались на відсутність вини відповідача у порушенні зобов'язання щодо строку забудови земельної ділянки та дійшли висновку про те, що належних доказів про використання відповідачем земельної ділянки з істотним порушенням умов договору та вимог чинного законодавства судам надано не було.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.04.2015 у справі № 910/1753/14.

При цьому апеляційний суд спираючись на висновок експерта, зазначив, що цільове призначення земельної ділянки з проведенням підготовчих робіт не змінилось, що виключало підстави для розірвання договору та повернення земельної ділянки позивачу.

Відтак, суди правильно вказали на те, що не може бути підставою для розірвання договору та обставина, що будівельні роботи не були розпочаті, оскільки нецільовим використанням земельної ділянки є її використання з іншою метою, ніж та, що встановлена у договорі.

Наведені висновки судів узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі № 910/16306/13, відступати від якої колегія суддів підстав не вбачає.

Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками судів, оскільки із встановлених ними обставин справи вбачається, що інших даних, які б вказували на наявність порушення відповідачем вимог цивільного та земельного законодавства матеріали справи не містять, відтак підстави для задоволення позову відсутні.

При цьому висновки судів про те, що оскільки позивач не довів порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а тому відсутні підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності на яких наполягав відповідач, є правильними.

Так, правила про позовну давність, відповідно до статті 267 Цивільного кодексу України мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а в зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги.

Аналогічну правову позицію щодо застосування строку позовної давності викладено в ухвалі Верховного Суду України від 12.06.2007 зі справи № П-9/161-16/165 і суд касаційної інстанції у даній справі не вбачає підстав відступати від неї.

Більш того, судами не встановлено, а позивачем не спростовано, що перелічені ним у позовній заяві відповідні пункти договору оренди землі були порушені відповідачем.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскаржених судових рішень.

Доводи позивача, які викладені у касаційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Згідно частини третьої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже такі доводи не можуть бути підставою для скасування судових рішень.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання позивача на постанову Вищого господарського суду України від 10.05.2017 у справі № 910/17556/17 та на те, що відповідач не уклав договір на пайову участь для розвитку інфраструктури міста Харкова, чим, за доводами позивача, порушив його інтереси щодо недоотримання коштів, є безпідставними, оскільки вони правового значення не мають для вирішення спору у справі, що переглядається.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування судових рішень немає.

Відповідно до приписів статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.01.2019 у справі Господарського суду Харківської області №922/324/17, залишити без змін.