Фізична особа-підприємець Пашко Богдан Михайлович звернувся до господарського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до Відділу освіти Тлумацької районної державної адміністрації про стягнення заборгованості за постачання теплової енергії в сумі 444 000, 00 грн.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 17.07.2018 у справі № 909/327/18, позовні вимоги задоволені у повному обсязі.

Приймаючи рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що Актом здачі-приймання робіт (надання послуг) № 2 підтверджується постачання позивачем відповідачу теплової енергії на суму 444 000, 00 грн., проте дана сума не сплачена та вищезазначений акт не підписаний відповідачем. При цьому, суд вказав, що відповідач визнав факт поставки теплової енергії згідно Актів здачі-приймання робіт № 1 № 2 на суму 762 200, 00 грн., що підтверджується відповіддю відповідача на надіслану позивачем претензію № 02-11/271 від 26.12.2018.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 у справі № 909/327/18 скасовано вищезазначене судове рішення місцевого господарського суду та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем не підтверджено первинними документами бухгалтерського обліку здійснення господарської операції на заявлену до стягнення суму.

Не погоджуючись з постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 у справі № 909/327/18, Фізична особа-підприємець Пашко Богдан Михайлович звернувся з касаційною скаргою, в якій просив її скасувати та залишити в силі судове рішення місцевого господарського суду.

В обґрунтування своїх вимог заявник касаційної скарги вказує, що при винесенні оскаржуваної постанови апеляційний судом були невірно застосовані норма матеріального права та порушені норми процесуального права. Скаржник доводить, що апеляційний суд невірно визначив, що предметом спору є заборгованість за договором від 07.12.2017 № 265 і що слід застосовувати саме зобов'язання цього договору. Також скаржник посилається на те, що апеляційна інстанція надала перевагу одному доказу над іншими, не оцінила належність, допустимість, достовірність всіх інших доказів, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 909/327/18 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя - Пєсков В.Г., суддя - Студенець В.І., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.12.2018.

Згідно з ч. 4 ст. 301 ГПК України перегляд рішень суду першої інстанції та постанов апеляційної інстанції у справах, ціна позову в яких не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, здійснюється без повідомлення учасників справи, крім справ, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного провадження.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

За приписами ч. 13 ст. 8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ухвалою Верховного Суду від 26.12.2018 прийнято касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Пашко Богдана Михайловича до провадження для здійснення перегляду постанови Західного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Витребувано з господарського суду Івано-Франківської області та Західного апеляційного господарського суду матеріали справи № 909/327/18. Надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 15.01.2019.

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, з 2014 року Фізична особа-підприємець Пашко Б.М. надає Відділу освіти Тлумацької районної державної адміністрації послуги з постачання теплової енергії (договір № 10 від 21.01.2014 та додатковий договір до нього № 2 від 31.12.2014, договір № 152 від 04.03.2015 та додатковий договір до нього № 1 від 31.12.2015, договір № 620 від 23.12.2015, договір № 49 від 10.03.2016, договір № 444 від 16.12.2016, договір № 31 від 08.02.2017).

Відповідно до акта на введення в дію та опломбування лічильника теплової енергії (Суперком - 01-1 № 011825, МТОЧ 130-50 Ж12568990) від 01.01.2014, було введено вищевказаний лічильник теплової енергії в дію, а його показник склав 0000;007 Гкал.

Рішенням четвертої сесії Тлумацької районної ради від 17.03.2016 № 074-04/16 затверджено тариф на транспортування теплової енергії (для Обертинської ЗОШ І-ІП ступенів ціна за 1 Гкал встановлена в сумі 1 480, 00 грн.).

07.12.2017 між Фізичною особою-підприємцем Пашко Б.М. (учасник) та Відділом освіти Тлумацької районної державної адміністрації (замовник) укладений договір про закупівлю товару (теплової енергії у гарячій воді/парі) за державні кошти № 265, відповідно до умов якого учасник зобов'язується поставити замовнику товар, а саме пару та гарячу воду, а замовник - прийняти і оплатити товар в порядку і строки згідно з цим договором.

Відповідно до п. 3.2 договору, ціна останнього становить 318 200, 00 грн. без ПДВ та складається із суми очікуваної вартості обсягів місячних поставок теплової енергії протягом строку дії договору.

Розрахунки проводяться щомісячно шляхом оплати замовником вартості спожитої теплової енергії до кінця поточного місяця та після підписання сторонами акта приймання передачі товару за звітний період, оформленого належним чином (п. 4.2 договору).

Апеляційною інстанцією встановлено, що в матеріалах справи наявний Акт надання послуг № 1 на суму 318 200, 00 грн., який підписаний сторонами без заперечень та скріплений їх печатками.

Підставою для звернення до суду з даною позовною заявою позивачем визначена несплата відповідачем 444 000, 00 грн. за поставлену теплову енергію згідно Акта надання послуг № 2.

Договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

У відповідності зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. ст. 526, 629 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 275 ГК України за договором енергопостачання підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Вказаний перелік обов'язкових реквізитів кореспондується з Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 (z0168-95) , відповідно до якого первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.

Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.

Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.

Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (Заява N 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1988, та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Враховуючи вимоги процесуального законодавства, належними та допустимими доказами, які підтверджують факт заборгованості інших осіб перед боржником, можуть бути: договір, товарно-транспортна накладна, видаткова накладна, акти приймання товарів і послуг, тобто первинні документи.

Враховуючи наведені норми чинного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що Акт надання послуг № 2 не є первинним документом, а відтак не є належним та допустимим доказом, з якого можливо встановити, що відбулась господарська операція з поставки/передачі теплової енергії відповідачу, оскільки останній не містить інформації згідно якого договору надавались послуги на заявлену до стягнення суму та підпису замовника.

При цьому, приписи ст. 19 Закону України "Про теплопостачання" визначають обов'язок споживача здійснювати оплату теплопостачальній організації саме за фактично отриману теплову енергію.

Зважаючи на викладене, господарський суд апеляційної інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У справі, що розглядається, Верховний Суд доходить висновку, що скаржникові вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням викладеного, не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України за результатами розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (ст. 309 ГПК України).

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Фізичної особи-підприємця Пашко Богдана Михайловича та залишення постанови Західного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 у справі № 909/327/18 без змін.