1.1. У липні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Реммаркбуд" (далі - ТОВ "Реммаркбуд") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" (далі - ПАТ "Південний ГЗК") про визнання недійсним пункту 9.2 договору підряду від 13.02.2017 № 2017/д/ОГМ/251 (далі - договір від 13.02.2017), укладеного між сторонами у справі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що умови пункту 9.2 договору від 13.02.2017 є несправедливими у розумінні положень статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", передбачають одночасне стягнення пені та штрафу за порушення підрядником строків виконання робіт, натомість відповідальність замовника у спірному договорі значно обмежена. Позивач зазначив, що пункт 9.2 договору від 13.02.2017 суперечить актам цивільного законодавства, а також засадам цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, тому його слід визнати недійсним.

1.2. У відзиві на позов ПАТ "Південний ГЗК" просило відмовити у його задоволенні, послалося на те, що сторони вільно, на власний розсуд погодили умови договору від 13.02.2017, у тому числі й оспорюваний пункт; протокол розбіжностей щодо можливості застосування штрафних санкцій, передбачених пунктом 9.2 цього договору, позивачем складено не було; дія положень Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) не поширюється на спірні правовідносини сторін. Відповідач звернув увагу на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду України від 09.04.2012 у справі № 3-88гс11, від 27.04.2012 у справі № 3-24гс12, та акцентував, що одночасне стягнення штрафу та пені з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, не суперечить змісту статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності; у межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23.08.2018 у задоволенні позову відмовлено.

Місцевий господарський суд не встановив наявності підстав, з якими положення законодавства пов'язують визнання недійсним оспорюваного пункту договору від 13.02.2017.

2.2. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 10.12.2018 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.08.2018 залишено без змін із тих самих підстав.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. ТОВ "Реммаркбуд", не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, подало касаційну скаргу на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.12.2018 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 23.10.2018, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову про визнання недійсним оспорюваного пункту договору.

Підставами для скасування судових рішень ТОВ "Реммаркбуд" зазначає неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, незастосування закону, який підлягав застосуванню, а саме статей 3, 8, 509 Цивільного кодексу України, статті 11 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник вважає, що судами не надано оцінки відповідності пункту 9.2 договору від 13.02.2017 вимогам статей 3, 509 Цивільного кодексу України щодо дотримання засад розумності та справедливості.

3.2. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ" Південний ГЗК" просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій залишити без змін з наведених у них мотивів.

4. Розгляд касаційної скарги та встановлені судами обставини справи

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

4.2. Як установлено господарськими судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, 13.02.2017 між ПАТ "Південний ГЗК" - замовником і ТОВ "Реммаркбуд" - підрядником укладено договір підряду, за умовами якого підрядник зобов'язався за дорученням замовника виконати роботи з відновлення деталей і вузлів обладнання (у тому числі агрегатів та ін.), належних замовникові, а замовник, у свою чергу, - надати підряднику обсяг (об'єкт) робіт (ремфонд, запасні частини), прийняти виконані роботи за актом і оплатити їх вартість.

За змістом пунктів 1.2, 2.1, 2.4 договору від 13.02.2017 конкретне найменування, види та вартість робіт, доручених підряднику, порядок і умови їх оплати узгоджуються сторонами у додатках (специфікаціях) до договору.

У пункті 4.1 цього договору передбачено, що строк виконання робіт також визначається сторонами у додатках (специфікаціях) до договору.

Відповідно до пункту 9.2 договору від 13.02.2017 у разі порушення строків виконання робіт з вини підрядника він зобов'язаний сплатити замовнику пеню за кожен день прострочення у розмірі 0,3 % від загальної вартості робіт за цим договором, а в разі відставання від строків виконання робіт більше, ніж на 10 календарних днів, також сплачує на користь замовника штраф у розмірі 15 % від вартості невиконаних у строк робіт.

За змістом пункту 13.3 договору він діє з моменту його підписання, а закінчується 15.02.2018; у будь-якому випадку, якщо на момент закінчення договору у сторін залишаться невиконані зобов'язання, договір продовжує свою дію до їх остаточного виконання.

4.3. Як убачається із матеріалів справи та установлено господарськими судами, предметом позову є вимога ТОВ "Реммаркбуд" про визнання недійсним пункту 9.2 договору від 13.02.2017, укладеного між сторонами у справі, як такого, що суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а саме принципам розумності та справедливості.

4.4. Ухвалюючи судові рішення у справі, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки оспорювана частина договору за змістом не суперечить вимогам і загальним засадам цивільного законодавства.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Колегія суддів вважає, що оскаржені рішення і постанову ухвалено відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, тому їх необхідно залишити без змін із таких підстав.

5.2. Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Статтею 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За змістом статей 626- 629 цього Кодексу договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Водночас згідно зі статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до положень статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Частинами 2, 3 статті 6 цього Кодексу передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

За змістом частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 638 зазначеного Кодексу договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За змістом статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав та із застосуванням наслідків, передбачених законом. Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, та настання відповідних наслідків.

Разом із тим, згідно зі статтею 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

5.3. Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Під час вирішення спору господарські суди попередніх інстанцій, дослідивши обставини і зібрані у справі докази, надавши оцінку спірному договору, визнали недоведеною позивачем невідповідність умов пункту 9.2 договору від 13.02.2017 вимогам закону та загальним засадам цивільного законодавства.

Господарські суди попередніх інстанцій установили, що сторони спірного договору, врегульовуючи між собою правовідносини щодо виконання підрядних робіт, досягли згоди щодо його умов, тобто вільно, на власний розсуд визначили та погодили умови договору від 13.02.2017, підписавши його; доказів того, що під час укладення договору позивач пропонував інші умови у частині відповідальності за порушення договірних зобов'язань, позивачем надано не було, протоколу розбіжностей стосовно застосування до підрядника відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій у разі порушення договірних зобов'язань, передбачених пунктом 9.2 договору, позивач (якщо мав відповідні заперечення) не склав.

Разом із цим, здійснюючи судовий розгляд, попередні судові інстанції не установили наявності обставин, які б у цьому випадку свідчили про несправедливість стосовно підрядника положень пункту 9.2 спірного договору. При цьому суди визнали необґрунтованими і відхилили посилання позивача, зокрема, на положення частини 2 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (на яку, у тому числі, в обґрунтування позову послався позивач), оскільки дія положень цієї статті не поширюється на спірні правовідносини, адже позивач у цих правовідносинах не є споживачем у розумінні положень Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

Водночас господарські суди першої та апеляційної інстанцій, виходячи із правової природи неустойки, передбаченої спірним пунктом, зазначили про можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності; у межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 09.04.2012 у справі № 3-88гс11, від 27.04.2012 у справі № 3-24гс12.

З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що погоджена сторонами у пункті 9.2 спірного договору відповідальність підрядника за порушення договірних зобов'язань у виді пені та штрафу не суперечить положенням законодавства; була добровільно погоджена сторонами під час підписання договору, у зв'язку з чим посилання позивача на невідповідність таких умов принципам розумності, добросовісності не є підставою для визнання зазначеного пункту недійсним.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд касаційної інстанції використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності застосування норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій (частина 7 статті 301 Господарського процесуального кодексу України).

6.2. Викладені у касаційній скарзі аргументи скаржника не можуть бути підставами для скасування оскаржених у справі судових рішень, оскільки їм вже було надано оцінку судами попередніх інстанцій, які обґрунтовано відхилили ці аргументи; вони суперечать дійсним обставинам справи і положенням законодавства, яке регулює спірні правовідносини, не спростовують обґрунтованих висновків судів, фактично зводяться до переоцінки обставин, належно та повно встановлених судами.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, яких у цьому випадку немає.

За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.3. Беручи до уваги наведені положення законодавства та обставини, установлені судами, зважаючи, що позивач належними доказами не довів наявності підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним спірного пункту договору із заявлених ним мотивів, ураховуючи межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає, що оскаржені у справі судові рішення ухвалено із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому правових підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.