Звернувшись у суд з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю "РЕК ГАММА" (далі-позивач), просило зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія Дельта Груп" (далі-відповідач) звільнити приміщення № 533, яке знаходиться за адресою: м.Одеса, площа Грецька, буд. 3/4 (далі-Приміщення), а також стягнути з відповідача 30 000,00 грн. витрат на послуги адвоката.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач без достатніх правових підстав займає Приміщення чим порушує права позивача, які підлягають захисту в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 24.04.2018 (суддя Демешин О.А.), позов задоволено повністю, стягнуто з відповідача на користь позивача 1600,00 грн. судового збору та 15 000, 00 грн. витрат на послуги адвоката.

Додатковим рішенням Господарського суду Одеської області від 07.05.2018 стягнуто з відповідача на користь позивача 15 000,00 грн. витрат на послуги адвоката.

Оскарженою постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018, вказані рішення суду першої інстанції скасовані та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суд апеляційної інстанції порушив принципи змагальності сторін та диспозитивності, а його висновки про те, що позивач невірно обрав спосіб захисту своїх прав, оскільки повинен був захищати свої права шляхом пред'явлення віндикаційного позову згідно статті 387 Цивільного кодексу України, є такими, що суперечать правовим позиціям викладеним у постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15 та постанові Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/23/17. Крім того, позивач вказує на понесення ним витрат на правничу допомогу адвоката, які виникли у зв'язку з оскарженням постанови суду апеляційної інстанції у розмірі 14 000,00 грн., докази понесення яких він надасть протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржене судове рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Із встановлених судами обставин справи вбачається, що позивач є власником Приміщення, що підтверджується відповідним Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Також судом першої інстанції встановлено, що Приміщення займає відповідач без правовстановлюючих документів, у зв'язку з чим 05.12.2017 позивач направив відповідачу претензію № 1 про усунення перешкод у його користуванні, яку відповідач залишив без задоволення.

Цим судом встановлено і те, що відповідачем був отриманий відповідний лист кур'єрської служби (т.1, а.с.137), саме за адресою, за якою зареєстровано право власності позивача на Приміщення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив з того, що оскільки власником Приміщення є позивач, а у відповідача відсутні документи, які б дозволяли йому користуватися та займати Приміщення, тому він чинить перешкоди позивачу у його користуванні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове, про відмову в позові, апеляційний суд, свій висновок мотивував, тим, що до суду апеляційної інстанції відповідачем надано докази про те, що спірне Приміщення займає інша особа ПП "Гранд Іншур", а отже позивач є власником, який не володіє ним, тому у позові відмовив через невірно обраний спосіб захисту порушеного права.

Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна з огляду на наступне.

Згідно із частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.

У відповідності до статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

При цьому положення статті 391 вказаного Кодексу підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.

Подібна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення іншою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Подібна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/23/17, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

Судом першої інстанції встановлено, що між позивачем та відповідачем відсутні договірні відносини, а подані позивачем докази свідчать, що Приміщення займає відповідач.

За вказаних обставин місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що відповідач безпідставно займає Приміщення, оскільки у нього відсутні будь-які документи, які б дозволяли йому ним користуватися.

При цьому судом першої інстанції встановлено, що Приміщення зареєстроване у встановленому законом порядку за позивачем, а безпідставне перебування відповідача у Приміщенні створює перешкоди позивачу у його користуванні.

Висновки апеляційного суду про те, що позивачем невірно обрано спосіб захисту порушеного права, є помилковими, оскільки встановлені судом першої інстанції обставини свідчили про неправомірне використання та займання відповідачем Приміщення, яке є власністю позивача, що вказувало на наявність правових підстав для застосування судом до спірних правовідносин положень статті 391 Цивільного кодексу України, що узгоджується з практикою Верховного Суду, яка викладена у постанові від 17.01.2019 у справі № 903/481/17.

Більш того, суд першої інстанції встановив, що отримання відповідачем листа кур'єрською службою за адресою, за якою зареєстровано Приміщення, свідчило про знаходження у ньому саме відповідача, що спростовує доводи відповідача про відсутність його у даному об'єкті нерухомості.

Суд апеляційної інстанції цих висновків місцевого господарського суду не спростував.

Крім того, посилання апеляційного суду на те, що при заявлені позову Приміщення займав відповідач, але при зверненні з апеляційною скаргою відповідач надав докази, що Приміщення займає інша особа, не спростовують висновків місцевого господарського суду про те, що на час вирішення спору судом першої інстанції встановлено, що саме відповідач займає Приміщення.

Отже доводи, викладені у касаційній скарзі, знайшли своє підтвердження.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства і мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, повязаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобовязує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обовязок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин для виправлення фундаментальних порушень, які допустив суд апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати постанову апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Поряд з цим, позивачем в касаційній скарзі порушується питання про стягнення з відповідача 14 000,00 грн. витрат на правову допомогу адвоката за договором про надання правової допомоги від 03.09.2018 №03-09/18, які позивач поніс у суді апеляційної інстанції внаслідок перегляду рішення суду першої інстанції у справі № 916/24/18, а також до касаційної скарги подана заява про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач зазнав у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду по вказаній справі, у розмірі 14 000,00 грн., яка ним оплачена частково у розмірі 9000,00 грн. на підставі додаткової угоди № 1 від 27.12.2018 до договору про надання правової допомоги № 03-09/18 від 03.09.2018.

При цьому позивач зазначає, що докази понесення судових витрат у наведених сумах він надасть протягом п'яти днів після ухвалення рішення судом касаційної інстанції.

Враховуючи те, що позивачем на час винесення даної постанови суду не подані відповідні докази понесення ним витрат, які б підлягали стягненню у суді касаційної інстанції, у колегії суддів відсутні правові підстави для вирішення даного питання.

Крім того стосовно витрат, які позивач поніс у суді апеляційної інстанції, слід зазначити наступне.

Відповідно до положень статті 124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи (ч.1). У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору (ч.2).

Згідно статті 282 цього кодексу постанова суду апеляційної інстанції має містити новий розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Аналогічні положення містяться у статті 315 вказаного кодексу стосовно постанови суду касаційної інстанції.

Отже кожна судова інстанція має вирішувати питання про розподіл судових витрат, тому за наведеними положеннями статті 124 зазначеного кодексу особа має подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи, до суду тієї інстанції, де такі витрати були понесені.

За вказаних обставин вирішення питання стосовно витрат, які позивач поніс у суді апеляційної інстанції, має вирішуватися з урахуванням положень частини 2 статті 124 Господарського процесуального кодексу України, а саме того, чи подавала особа відповідний розрахунок до цього суду.

Виходячи із наведеного вирішення питання про розподіл витрат, які позивач поніс у суді апеляційної інстанції, є передчасним.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , інші судові витрати у справі належить покласти на відповідача.

Керуючись статтями 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "РЕК ГАММА" задовольнити.

Постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018 у справі Господарського суду Одеської області №916/24/18, скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 24.04.2018 та додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 07.05.2018, залишити в силі.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Дельта Груп" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "РЕК ГАММА" 3 200 (три тисячі двісті) грн. 00 коп. судового збору з касаційної скарги.