Звернувшись у суд з даним позовом, Державне підприємство "Харківський машинобудівний завод "ФЕД" (далі - позивач) просило розірвати договір № 40/16, який укладено 22.06.2016 між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Всеукраїнський науковий центр екологічних досліджень та аудиту" (далі - відповідач), а також стягнути з відповідача 31123,32 грн. попередньої оплати та штраф у розмірі 6224,66 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення умов договору не виконав взятих на себе зобов'язань, що є істотним порушенням умов договору та є підставою для його розірвання, а також стягнення попередньої оплати та штрафу.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 26.06.2018 (суддя Байбак О.І.), позов задоволено.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 26.11.2018, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказану постанову суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що відмова Комунального підприємства "Харківводоканал" (далі-третя особа) погодити паспорт водного господарства (далі-ПВГ) була пов'язана з помилками в розрахунках, які допустив відповідач при його розробці, що свідчить про те, що відповідач мав усі необхідні документи, які давали йому можливість виконати належним чином зобов'язання за договором, що спростовує висновок апеляційного суду про ненадання позивачем відповідних документів відповідачу. Також позивач вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин статті 22, 612 Цивільного кодексу України.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, посилаючись на те, що судом апеляційної інстанції у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги її не спростовують.

У письмових поясненнях третя особа просить скасувати вище вказану постанову суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на незаконність висновків суду апеляційної інстанції та правильне вирішення спору місцевим господарським судом.

Із положень статей 290, 295, 297 Господарського процесуального кодексу України вбачається що до касаційної інстанції подаються касаційні скарги, відзиви на касаційну скаргу, заяви про приєднання до касаційної скарги,

Отже оскільки подані третьою особою письмові пояснення не містять обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, а за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги, однак третьою особою не додано документу про сплату судового збору, а Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно заяв про приєднання до касаційної скарги, такі письмові пояснення залишаються без розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржене судове рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 22.06.2016 між позивачем (замовник) та відповідачем (виконавець) було укладено договір №40/16, згідно з умовами якого виконавець зобов'язався виконати послуги з розробки, оформлення й узгодження з третьою особою ПВГ протягом 45-ти робочих днів з дня отримання попередньої оплати у розмірі 50% від загальної вартості послуг і надання замовником документів за переліком згідно додатку № 1 до договору, а замовник зобов'язався належним чином виконати вимоги договору й надати вихідні дані для розробки ПВГ (додаток №1) протягом трьох днів з моменту підписання договору.

Пунктами 3.1, 3.3 договору передбачено, що виконавець вправі одержувати від замовника інформацію у повному обсязі, необхідну для надання послуг за договором, вимагати від замовника додаткового надання інформації й документів, необхідних для якісного й повного виконання обов'язків за договором, а замовник зобов'язався надавати виконавцю документи, які необхідні для виконання умов договору згідно з переліком додатка № 1 до договору, або їх копії, оформлені належним чином (підписані керівником і завірені печаткою юридичної особи) і додаткову інформацію, що стосується предмета договору.

Згідно пункту 5.4 договору за невиконання або неналежне виконання обов'язків сторін по договору, зриву строків узгодження документації виконавець сплачує замовнику 10 % від загальної вартості договору, а також при порушенні строків виконання умов договору бере на себе відповідальність за штрафні санкції виставлені підприємству за відсутність узгоджених документів.

23.06.2016 сторони зі справи уклали акт приймання-передачі договорів, відповідно до якого договори на проведення робіт по екології передані виконавцю у повному обсязі від замовника, за яким згідно пояснень позивача, він передав відповідачу всі необхідні документи, які передбачені додатком №1 до договору, з метою розробки, оформлення та виготовлення ПВГ.

На виконання умов договору, 15.07.2016 платіжним дорученням № 6514 позивач перерахував відповідачу передоплату у сумі 31123,32 грн.

Суд першої інстанції встановив, що листом від 15.07.2016 № 15/07-1 відповідач визнав надання йому позивачем необхідної документації для виконання умов договору.

Однак апеляційний суд встановив, що листом від 29.07.2016 № 29/07-1 відповідач просив позивача надати вихідну інформацію, а також додаткову інформацію та документацію, які необхідні для розроблення ПВГ, на який позивач листом від 09.08.2016 № 64 надав відповідачу певну відповідь.

При цьому встановлено, що ПВГ залишився неузгодженим третьою особою, у зв'язку з чим позивач направив відповідачу вимогу від 24.01.2018 № 235/18-63, згідно якої відмовився від прийняття обумовленого договором зобов'язання, як такого, що втратило для замовника інтерес та вимагав повернути передоплату у розмірі 31123,32 грн. та сплатити штраф у розмірі 6224,66 грн., яку відповідач залишив без задоволення.

Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що допущені відповідачем порушення умов договору є істотними та такими, що позбавили позивача отримати те, на що він розраховував при укладанні договору, що є підставою для розірвання договору та стягнення збитків у розмірі сплаченої позивачем передплати, а також штрафу у відповідному розмірі.

Скасовуючи наведене рішення суду першої інстанції та приймаючи нове, про відмову в позові, апеляційний суд свій висновок мотивував тим, що позивачем не надано доказів передачі відповідачу всієї необхідної документації, яка визначена додатком № 1 до договору для узгодження ПВГ, супровідним листом у порядку, який визначений п.3.3 договору, що позбавило відповідача можливості узгодити ПВГ у третьої особи.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні з огляду на наступне.

Статтею 206 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 цього Кодексу, якими, серед іншого, встановлено, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Відповідно до приписів статті 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.1). Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч.2).

Реалізація права на одностороннє розірвання договору пов'язана із встановленням і доведенням відповідних обставин, які б свідчили про дійсне істотне порушення іншою стороною умов цього договору відповідно до вимог ст. 651 ЦК України.

Судами встановлено, що умовами пунктів 3.1, 3.3 договору передбачено, що виконавець вправі одержувати від замовника інформацію у повному обсязі, необхідну для надання послуг за договором, вимагати від замовника додаткового надання інформації й документів, необхідних для якісного й повного виконання обов'язків за договором, а замовник зобов'язався надавати виконавцю документи, які необхідні для виконання умов договору згідно з переліком додатка № 1 до договору, або їх копії, оформлені належним чином (підписані керівником і завірені печаткою юридичної особи) і додаткову інформацію, що стосується предмета договору.

Встановивши, що позивач не подав доказів передачі відповідачу всієї необхідної документації, яка визначена у додатку № 1 до договору для узгодження ПВГ з третьою особою, у порядку обумовленому договором, суд апеляційної інстанції, за вказаних обставин, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для розірвання договору, стягнення відповідних сум попередньої оплати, та штрафу.

При цьому апеляційний суд виходив з того, що позивач безпідставно спирається на акт приймання-передачі договорів від 23.06.2016, як на підтвердження передачі відповідачу документації, яка визначена додатком № 1 до договору, оскільки вказаний акт не містить даних, які б вказували на передачу відповідачу будь-якої документації відповідно до наведеного додатку, та в ньому відсутня інформація, яка б дозволяла ідентифікувати відповідача.

Суд касаційної інстанції погоджується із висновками апеляційного суду, оскільки із встановлених ним обставин справи вбачається, що не надання позивачем відповідачу документації, яка визначена вище зазначеним додатком, унеможливлювало виконання відповідачем зобов'язання, визначеного договором, що виключало підстави для задоволення позову.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі та письмових поясненнях третьої особи щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, а доводи відзиву на касаційну скаргу дають підстави для залишення без змін оскарженої постанови.

Посилання позивача на те, що апеляційний суд повинен був застосувати до спірних правовідносин статті 22, 612 Цивільного кодексу України, є безпідставними, оскільки недоведеність позивачем обставин з якими він пов'язував свої вимоги, виключає підстави для застосування судом наведених норм матеріального права.

Доводи скаржника щодо порушення судом апеляційної інстанцій процесуальних норм щодо повноти оцінки доказів не знайшли свого підтвердження. Судова колегія зазначає, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини, яка викладена у рішенні від 09.12.1994 у справі "Руїс Торіха проти Іспанії", у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України", Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного підприємства "Харківський машинобудівний завод "ФЕД" залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.11.2018 у справі Господарського суду Харківської області №922/794/18, залишити без змін.