Звернувшись у суд з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю "Клуб розвитку та впровадження ноутілл технології в Україні" (далі-позивач), уточнивши свої вимоги, просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Кіровоградінтерсервіс" (далі - відповідач) 3 855 937,60 грн. збитків.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем було передано відповідачу товар на зберігання за відповідним договором, частина якого зникла в період зберігання на складі зберігача, що підтверджується відповідними актами, у зв'язку з чим відповідач, як зберігач товару, повинен відшкодувати позивачу збитки, спричинені зникненням майна, що знаходилося у відповідача на зберіганні.

Суди розглядали справу неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 16.03.2018 (суддя Кабакова В.Г.), з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 10.04.2018, позов задоволено частково, стягнуто з відповідача 2 202 526,40 грн. збитків, 33037,90 грн. судового збору, в іншій частині позову відмовлено.

Оскарженою постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.09.2018, вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що відповідач не вжив усіх заходів щодо схоронності майна, тому в його діях наявний склад цивільного правопорушення, що є підставою для стягнення з нього збитків. При цьому позивач посилаючись на постанову Верховного Суду від 28.02.2018 у справі № 922/3639/16 вказує на те, що відповідач ухилився від належного документального оформлення відсутності на зберіганні товарно-матеріальних цінностей, тому акт інвентаризації від 13.10.2016 підтверджує відсутність товару, який був переданий на зберігання відповідачу. Також позивач зазначає, що тягар доведення відсутності вини покладається на відповідача, що узгоджується з правовими висновками, які викладені у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 686/10520/15-ц, від 03.10.2018 у справі № 668/7511/15-ц.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити без змін вказану постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що апеляційним судом у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги її не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 01.02.2015 між позивачем (поклажодавець) та відповідачем (зберігач) укладено договір складського зберігання (далі-договір), відповідно до умов якого зберігач приймає від поклажодавця на зберігання засоби захисту рослин, мінеральні добрива, насіння та садивний матеріал (товарно-матеріальні цінності) за адресою: м. Кіровоград, вул. Мурманська, 13Д до вимоги повернення.

Згідно з пунктом 1.3 договору перелік майна, його кількість, і оцінка засвідчуються складською накладною, що видається після передачі товарів на зберігання.

Пунктом 2.5 договору встановлено, що він дійсний з моменту укладання і діє до 31.10.2015 та в любому випадку до повного виконання прийнятих на себе зобов'язань.

Відповідно до пунктів 3.1, 3.3 договору зберігач зобов'язаний здійснювати належне зберігання товарів, вести складський облік товарів, що знаходиться на зберіганні, фіксувати належним чином кількість (коробів, ящиків, мішків) товарів при прийнятті їх на зберігання та при частковому отриманні товару поклажодавцем або його представником. Вживати всіх заходів для забезпечення схоронності товарів.

Пунктом 3.9 договору передбачено, що зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути товар, прийнятий на зберігання, за умови проведення 100% оплати за здійснені послуги.

Згідно пункту 4.1 договору поклажодавець зобов'язаний передати товар на зберігання з обов'язковим оформленням складської накладної.

За умовами пункту 5.1 договору розмір збитків розраховується виходячи з вартості на дату початку зберігання. У спірних випадках або для встановлення "істотного пошкодження" і вартість товару (пункт "а"), сторони мають право залучити представників експертних установ або Торгово-промислової палати. Оплата послуг для визначення "істотного пошкодження" здійснюється стороною, яка була ініціатором отримання висновку спеціаліста.

Також встановлено, що згідно накладної від 31.01.2015 № НУ-0000016 (далі-Накладна) позивач передав на зберігання відповідачу товар "Раундап Макс" (далі-Товар), загальною кількістю 42 240 літрів, який позивач придбав 30.01.2015 у відповідної особи у кількості 13 380 літрів за ціною, з урахуванням знижки, 119,17 грн. за літр з ПДВ, а також 28 860 літрів за ціною, з урахуванням знижки, 125,45 грн. за літр з ПДВ.

13.10.2016 позивачем здійснена контрольна перевірка наявності цінностей, що зберігаються на складі відповідача, за результатами якої виявлено нестачу переданого на зберігання Товару у кількості 17 840 літрів, у зв'язку з чим складено відповідний акт. В той же день нестачу Товару було зафіксовано актом перевірки, який підписаний представниками поклажодавця - керівником відділу продаж Галаган А.В., менеджером по логістики ОСОБА_8, водієм-експедитором ОСОБА_9, директором Твердохліб А.І. та представниками зберігача - головним бухгалтером Лисенко М.Л. та в.о. завідуючим складом (базою) ОСОБА_4, та скріплений печатками підприємств.

Суди встановили, що за фактом нестачі Товару, який належав позивачу та перебув на зберіганні у відповідача, сторони зі справи зверталися з відповідними заявами до правоохоронних органів, але вирок суду у кримінальному провадженні, яке було розпочате за вказаними заявами, відсутній.

При цьому, як встановлено судом першої інстанції, відповідач, до отримання від позивача вимоги про повернення Товару, відповідною заявою повідомив правоохоронні органи про викрадення Товару у кількості 17840 літрів, що, як встановив суд першої інстанції, свідчить про неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором щодо належного зберігання Товару, та давало позивачу підстави для відшкодування за рахунок відповідача понесених збитків у відповідному розмірі.

17.10.2016 позивач звертався до відповідача з вимогою № 17/10 про повернення Товару, яка згідно відмітки отримана бухгалтером Лисенко М.О., яка у письмових поясненнях від 07.03.2017 заперечила отримання нею даної вимоги позивача.

01.03.2017 позивач звернувся до відповідача з вимогою № 01/03 про повернення Товару, а у випадку неможливості його повернення, позивач вимагав від відповідача відшкодувати збитки, але відповідач у відповіді від 04.03.2017 № 66 заперечував нестачу Товару.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що відповідач порушив взяті на себе договірні зобов'язання, які виникли між сторонами щодо зберігання Товару, без визначення дати його повернення, чим завдав позивачу збитків у розмірі виходячи з вартості Товару за один літр, який становить 123,46 грн. на кількість нестачі Товару - 17 840 літрів, що становить 2 202 526,40 грн. Відмовляючи в іншій частині позову, суд вказав на те, що позивач при розрахунку суми збитків помилково застосував вартість Товару за літр за ціною 216,14 грн. на кількість його нестачі.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що позивач звернувся до відповідача про повернення Товару після закінчення строку дії договору, а отже після закінчення строку зберігання, тому відповідальність відповідача могла настати лише на підставі частини третьої статті 950 Цивільного кодексу України, а оскільки позивачем не доведено умислу або грубої необережності відповідача за втрату (нестачу) майна по договору, підстави для покладення на відповідача відповідальності у вигляді збитків відсутні.

Однак з такими правовими висновками апеляційного суду погодитись не можна виходячи із наступного.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до статті 22 вказаного Кодексу особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно частини другої статті 224 Господарського Кодексу України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до частини першої статті 950 Цивільного кодексу України за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (ч.1). Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності (ч.3).

Пунктом 1 частини першої статті 951 вказаного Кодексу передбачено, що збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості.

При цьому згідно стаття 530 цього Кодексу якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч.1). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ч.2).

Разом з тим слід зазначити, що статтею 631 наведеного Кодексу визначено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (ч.1). Договір набирає чинності з моменту його укладення (ч.2). Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення (ч.3). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (ч.4).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 28.03.2018 зі справи № 444/9519/12 поняття "строк договору", "строк виконання зобов'язання" та "термін виконання зобов'язання" згідно з приписами ЦК України (435-15) мають різний зміст (п. 29). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього (п. 35) і суд касаційної інстанції не вважає за необхідне відступити від такого висновку.

Застосовуючи наведені норми матеріального права у даній справі суд касаційної інстанції виходить із того, що поняття "строк договору" і "строк виконання зобов'язання" та "термін виконання зобов'язання" мають різний зміст, тому строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього.

Судом першої інстанції встановлено, що строк зберігання Товару сторонами не встановлено, суд апеляційної інстанції також цього не встановив, тому суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення частини 3 статті 950 Цивільного кодексу України, та у нього не було правових підстав ототожнювати строк дії договору зі строком зберігання товару.

Крім того слід зазначити, що частиною третьою статті 623 Цивільного кодексу України встановлено, що збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Судом першої інстанції встановлено, що за умовами пункту 5.1 договору розмір збитків розраховується виходячи з вартості на дату початку зберігання, а у спірних випадках сторони мають право залучити представників експертних установ або Торгово-промислової палати.

Разом з тим, приймаючи рішення по суті спору місцевий господарський суд розмір збитків визначив за розрахунком позивача виходячи із вартості придбання Товару станом на час його придбання, встановивши при цьому, що товар був переданий на зберігання наступного дня після його придбання (т.5 а.с.123).

Отже розрахунок розміру збитків, що був здійснений судом, не ґрунтується на положеннях частини 1 статті 950 Цивільного кодексу України, частини 3 статті 623 цього Кодексу, та відповідно, на умовах договору, що судом апеляційної інстанції враховано не було.

При цьому слід зазначити, що із викладеного вбачається те, що розмір збитків може бути визначений з використанням Торгово-промислової палати.

За вказаних обставин доводи, викладені у касаційній скарзі, знайшли своє підтвердження, а доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу про законність прийнятої у справі постанови, спростовуються вище викладеним.

Частиною 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином за наявності допущених судами порушень вказаних вимог законодавства, виходячи із того, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду та додатково перевіряти докази, судові рішення підлягають скасуванню, а справу належить передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід дослідити наявні у справі докази, всебічно, повно й об'єктивно встановити обставини справи та вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку зі скасуванням попередніх судових рішень і передачею справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Отже оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у даній справі не вирішено, розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.

Керуючись статтями 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Клуб розвитку та впровадження ноутілл технології в Україні" задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.09.2018 та рішення Господарського суду Кіровоградської області від 16.03.2018, у справі №912/3933/16 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.