за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1. Дочірнього підприємства "Санаторій "Ялинка", 2. Комунальне підприємство "Зміївське БТІ", 3. Відділ з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Зміївської райдержадміністрації Харківської області, 4. Виконавчий комітет Геніївської сільської ради Зміївського району Харківської області,

про визнання недійсним та скасування рішення та свідоцтва, визнання права власності та витребування із володіння,

За участю представників сторін:

прокуратури - Зарудяна Н.О. - прокурор відділу,

позивача - Іжаківський А.О. - представник,

відповідача 1 - Рябко Є.О. - адвокат, Ніцос А.А. - адвокат,

відповідача 2 - не з'явився,

третьої особи 1 - не з'явився,

третьої особи 2 - не з'явився,

третьої особи 3 - не з'явився,

третьої особи 4 - не з'явився,

І. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1. В червні 2017 року заступник прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до ПрАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" та Геніївської сільської ради Зміївського району Харківської області, в якому просив:

1) визнати недійсним рішення Геніївської сільської ради № 3 від 21.04.1999 про оформлення права колективної власності на будівлі і споруди Зміївського об'єднання санаторно-курортних установ в с. Дачне за ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця";

2) визнати недійним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 03.08.2005, видане виконавчим комітетом Геніївської сільської ради про визнання за ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" права приватної власності на загальну площу об'єкта 8626,6 кв.м, а саме: лікувальний корпус, Б-2, 723,6 кв.м; будівлю діагностичного центру, В-1, 95,6 кв.м; насосну Г-1, 59,7 кв.м; їдальню Д-1, 1669,9 кв.м; павільйон, Е-1, 78,4 кв.м.; овочесховище В-1, 57,7 кв.м; гараж-пральню, К-1, 591,6 кв.м; котельню-склад-душову-засолочний цех, И-1, 787,4 кв.м; трансформаторну підстанцію, Н-1, 42,3 кв.м; склад № 2, П-1, 175,0 кв.м; дитячий клуб "Чебурашка", Р-1, 274,2 кв.м; будинок побуту С-2, 339,4 кв.м; літній кінотеатр-солярій, Т-2, 76,8 кв.м; спальний корпус № 32, У-2, 568,8 кв.м; спальний корпус № 34, Ф-2, 1135,2 кв.м; спальний корпус типу "БАМ", Х-1, 43,1 кв.м; спальний корпус типа "БАМ", Ц-1, 43,1 кв.м; спальний корпус № 35, 4-2, 671,0 кв.м; зимовий клуб на 300 місць, III-1, 900,8 кв.м; танцювальний майданчик з естрадою - 13,4 кв.м; магазин, Ю-1, 279,7 кв.м; головний вхід № 1; огорожа № 2; водонапірна башта, № 5; скважина №№ 13-15; авто-мийка № 17; скульптура "Достатку" № 23; пожежний резервуар №№ 21, 24; скважина №№ 25, 26, замощення № 18, розташовані за адресою: вул. Курортна, 1, с. Дачне, Зміївський район, Харківська область;

3) скасувати державну реєстрацію права власності за ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" від 04.08.2005 за реєстраційним номером 11602377 на об'єкти нерухомого майна на загальну площу об'єкта 8626,6 кв.м, а саме: лікувальний корпус, Б-2, 723,6 кв.м; будівлю діагностичного центру, В-1, 95,6 кв.м; насосну Г-1, 59,7 кв.м; їдальню Д-1, 1669,9 кв.м; павільйон, Е-1, 78,4 кв.м.; овочесховище В-1, 57,7 кв.м; гараж-пральню К-1, 591,6 кв.м; котельню-склад-душову-засолочний цех, И-1, 787,4 кв.м; трансформаторну підстанцію, Н-1, 42,3 кв.м; склад № 2, П-1, 175,0 кв.м; дитячий клуб "Чебурашка", Р-1, 274,2 кв.м; будинок побуту С-2, 339,4 кв.м; літній кінотеатр-солярій, Т-2, 76,8 кв.м; спальний корпус № 32, У-2, 568,8 кв.м; спальний корпус № 34, Ф-2, 1135,2 кв.м; спальний корпус типу "БАМ", Х-1, 43,1 кв.м; спальний корпус типа "БАМ", Ц-1, 43,1 кв.м; спальний корпус № 35, 4-2, 671,0 кв.м; зимовий клуб на 300 місць, III-1, 900,8 кв.м; танцювальний майданчик з естрадою -13,4 кв.м; магазин, Ю-1, 279,7 кв.м; головний вхід № 1; огорожа № 2; водонапірна башта, № 5; скважина, № 13-15; авто-мийка № 17; скульптура "Достатку" № 23; пожежний резервуар № 21, 24; скважина № 25, 26, замощення, № 18, розташовані за адресою: вул. Курортна, 1, с. Дачне, Зміївський район, Харківська область, 63434;

4) визнати право власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України на об'єкти нерухомого майна та витребувати вказане нерухоме майно у ПрАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" на загальну площу об'єкта 8626,6 кв.м, а саме: лікувальний корпус, Б-2, 723,6 кв.м; будівлю діагностичного центру, В-1, 95,6 кв.м; насосну Г-1, 59,7 кв.м; їдальню Д-1, 1669,9 кв.м; павільйон, Е-1, 78,4 кв.м.; овочесховище В-1, 57,7 кв.м; гараж-пральню, К-1,591,6 кв.м; котельню-склад-душову-засолочний цех, И-1, 787,4 кв.м; трансформаторну підстанцію, Н-1, 42,З кв.м; склад № 2, П-1, 175,0 кв.м; дитячий клуб "Чебурашка", Р-1, 274,2 кв.м; будинок побуту С-2, 339,4 кв.м; літній кінотеатр-солярій, Т-2, 76,8 кв.м; спальний корпус № 32, У-2, 568,8 кв.м; спальний корпус № 34, Ф-2, 1135,2 кв.м; спальний корпус типу "БАМ", Х-1, 43,1 кв.м; спальний корпус типу "БАМ", Ц-1, 43,1 кв.м; спальний корпус № 35, 4-2, 671,0 кв.м; зимовий клуб на 300 місць, Ш-1, 900,8 кв.м; танцювальний майданчик з естрадою 13,4 кв.м; магазин, Ю-1, 279,7 кв.м; головний вхід № 1; огорожа № 2; водонапірна башта, № 5; скважина, № 13-15; авто-мийка № 17; скульптура "Достатку" № 23; пожежний резервуар № 21, 24; скважина № 25, 26, замощення, № 18, розташовані за адресою: вул. Курортна, 1, с. Дачне, Зміївський район, Харківська область, 63434.

2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за результатами перевірки питання законності використання, відчуження об'єктів державної і комунальної власності було виявлено факт незаконної передачі у приватну власність, на підставі рішення виконавчого комітету Геніївської сільської ради від 19.04.1999, закритому акціонерному товариству ЛОЗПУ "Укрпрофтоздоровниця" нежитлову будівлю за адресою : вул. Курортна,1, с. Дачне, Зміївський район, Харківської області. Посилаючись на те, що відчуження державного майна - об'єктів нерухомого майна санаторію "Ялинка" - відбулося поза волею власника, без згоди ФДМУ, прокурор просив задовольнити позов.

3. В суді першої інстанції позивач надав пояснення по справі (вх. №1449 від 18.07.2017) та клопотання (вх. №1448 від 18.07.2017) про поновлення строку позовної давності, відповідно до яких підтримує позовні вимоги.

4. Перший відповідач надав суду відзив на позовну заяву (вх. № 23222 від 19.07.2017) відповідно до якого просить суд застосувати до вимог прокурора строк позовної давності.

5. Другий відповідач надав суду заперечення на позовну заяву (вх. №21805 від 05.07.2017), відповідно до якого просить суд застосувати до вимог прокурора строк позовної давності.

6. Позивач надав пояснення по справі (вх. №24099 від 27.07.2017) та клопотання (вх. №24100 від 27.07.2017) про поновлення строку позовної давності.

7. Представник першого відповідача надав суду додаткове клопотання (вх. № 25604 від 09.08.2017) про застосування до вимог прокурора строку позовної давності.

ІІ. Короткий зміст судових рішень

8. Рішенням Господарського суду Харківської області від 16.08.2017 у справі № 922/2055/17 (суддя Прохоров С.А) позов задоволено повністю.

9.Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 11.12.2017(головуючий суддя: Пелипенко Н.М., судді: Гребенюк Н.В., Медуниця О.Є.), рішення місцевого суду скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

ІІІ. Процедура касаційного провадження у Верховному Суді

10. 21.02.2018 (згідно з поштовим штампом на конверті) Заступником прокурора Харківської області повторно подано до Касаційного господарського суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 11.12.2017 у справі № 922/2055/17.

11. Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 21.03.2018 року у справі № 922/2055/17 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

12. 02.04.2018 суд постановив ухвалу про задоволення заяви Заступника прокурора про поновлення строку на подання касаційної скарги, прийняття касаційної скарги до провадження та призначення до розгляду на 14.06.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до Касаційного господарського суду до 17.04.2018.

13. Ухвалою Верховного Суду від 14.06.2018 провадження у справі №922/2055/17 зупинено до перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у подібних правовідносинах у іншій справі №907/50/16.

14. 20.11.2018 Великою Палатою Верховного Суду ухвалено постанову у справі №907/50/16, яку було оприлюднено в Єдиному Державному реєстрі судових рішень 28.11.2018.

15. 10.12.2018 суд постановив ухвалу про поновлення провадження по даній справі та призначення до розгляду на 17.01.2019, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги.

16. В судове засідання з'явилися прокурор, представники позивача та відповідача 1. Прокурор підтримав вимоги викладені в касаційній скарзі просив суд її задовольнити, скасувати постанову апеляційної інстанції, а рішення місцевого суду залишити в силі. Представник позивача підтримав касаційну скаргу прокурора, просив суд її задовольнити. Представники відповідача 1 проти вимог викладених в касаційній скарзі заперечували, просили суд її відхилити, постанову апеляційного суду залишити без змін.

ІV. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

17. У касаційній скарзі Заступник прокурора Харківської області просить скасувати постанову апеляційної інстанції, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник (Заступник прокурора Харківської області ) зазначає, що суд апеляційної інстанції при прийнятті рішення невірно застосував матеріальний закон, а саме ст. ст. 256,257,263, 264 ЦК України.

Скаржник вважає, що відсутність у позивача об'єктивної можливості дізнатися про порушення його прав (прийняття рішення про оформлення права власності без участі позивача) є поважною причиною пропуску строку позовної давності. Вважає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо обізнаності позивача про порушення його прав з моменту прийняття оспорюваного рішення у 1999 році.

18. Від Фонду державного майна України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просив суд касаційну скаргу задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

19. Від ПрАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, постанову апеляційного суду без змін.

V. Фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій

20. Розпорядженням Центральної ради по управлінню курортами профсоюзів від 27.11.1984 №609 "Про реорганізацію будинка відпочинку імені К.Г. Орджонікідзе Харківської територіальної ради по управлінню курортами профсоюзів з 01.04.1984 на базі будинка відпочинку імені К.Г.Орджонікідзе Харківської територіальної ради по управлінню курортами профсоюзів" утворено санаторій "Ялинка".

21. Виконавчим комітетом Ленінської районної ради народних депутатів міста Києва винесено рішення №9971 від 23.12.1991, яким зареєстровано ЗAT "Укрпрофоздоровниця" як підприємство, яке є правонаступником Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок, оздоровниць і господарств, об'єднань санаторно-курортних закладів профспілок України і створене на майні засновників - Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності. Частка майна вказаної Федерації, переданого у статутний фонд Товариства, становила 92,92 % розміру статутного фонду.

22. На виконання вимог Постанови Президії Ради Федерації незалежних профспілок України від 22.11.1991 "Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", відповідно до акту приймання-передачі від 24.01.1992, у власність останнього від Федерації незалежних профспілок України передано майно територіальних санаторно-курортних установ, профспілок, санаторіїв, будинків відпочинку, тощо та згідно з додатком до акту від 24.01.1992, у тому числі, цілісний майновий комплекс санаторію "Ялинка" (с. Дачне, вул. Курортна, Зміївський район, Харківська область), який увійшов до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця".

23. Наказом Харківського дочірнього підприємства ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" №2 від 11.02.2003 на підставі рішення №3/1 Загальних зборів закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України від 22.01.2003 та наказу правління ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" №32 від 04.02.2003 реорганізовано шляхом виділу Філії Харківського дочірнього підприємства закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" санаторій "Ялинка" в дочірнє підприємство "Санаторій "Ялинка" закритого акціонерного товариства лікувально - оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця".

24. Відповідно до п. 1.3. Статуту ДП "Санаторій "Ялинка" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця", зареєстрованого 04.02.2003, ДП "Санаторій "Ялинка" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" є правонаступником Харківського дочірнього підприємства закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", власником та засновником майна ДП "Санаторій "Ялинка" ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" є ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" (п 1.2 Статуту)

25. 04.08.2005 Зміївським районним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на підставі рішення виконавчого комітету Геніївської сільської ради Зміївського району № 3 від 21.04.1999 було проведено реєстрацію права власності на нежитлову будівлю "Санаторію "Ялинка", який розташований на вул. Курортна, 1 в с. Дачне Зміївського району Харківської області за ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", про що цієї ж дати зроблено запис в реєстровій книзі №1Н за реєстровим №7.

26. Під час вивчення прокуратурою Харківської області питання законності використання, відчуження об'єктів державної і комунальної власності на території Зміївського району Харківської області було встановлено, що рішенням виконавчого комітету Геніївської сільської ради від 19.04.1999 передано у приватну власність ЗАТ ЛОЗПУ "Укрпрофоздоровниця" нежитлову будівлю за адресою: вул. Курортна, 1, с. Дачне, Зміївський район, Харківської області.

Разом з цим, за висновком прокуратури Харківської області, законодавство, яке регулює правовий режим майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP, передбачає лише передачу такого майна у відання Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок без переходу права власності на нього. Таким чином вказаному суб'єкту це майно переходить лише на праві користування без права розпорядження цим майном.

Таким чином, майно, передане до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", є державною власністю, а право розпорядження цим майном належить виключно Фонду державного майна України, у зв'язку з чим передача спірного майна у приватну власність першого відповідача є незаконним та таким, що порушує право власності держави.

У зв'язку із вказаними обставинами прокурором було подано позов у даній справі в інтересах державі в особі Фонду Державного майна України.

VІ. Короткий виклад мотивів судових рішень судів попередніх інстанцій

27. Місцевий господарський суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, оскільки на даний час питання щодо суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу PCP (правонаступників такого майна) на законодавчому рівні не врегульовано, то майно таких організацій, в тому числі майно Санаторію "Ялинка", є державною власністю, і тому здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним.

28. Також суд першої інстанції визнав безпідставними посилання першого відповідача у запереченнях на позов на те, що заявником (прокурором) пропущено строк позовної давності та задовольнив клопотання Фонду державного майна України про поновлення строків позовної давності.

При цьому місцевий господарський суд виходив з того, що включення до статутного капіталу відповідача спірного санаторію не є тотожнім набуттю права власності, а тому твердження відповідачів, що позивач і заявник знали або могли дізнатися про порушення свого права під час участі у розгляді зазначених справ, за висновком суду першої інстанції, не є обґрунтованим.

Господарський суд першої інстанції вказував на те, що про намір представництва інтересів держави органами прокуратури у суді у порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Чугуївською місцевою прокуратурою 17.02.2017 направлено відповідний лист до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, саме з цього часу позивачу стало відомо про порушення його права.

Разом з цим, за висновком місцевого господарського суду, виконання ФДМУ своїх обов'язків не є безумовною підставою для наявності у нього відомостей про порушення права державної власності.

Окрім цього, суд першої інстанції вказував на те, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

29. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірний об'єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв'язку з чим здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним.

30. Разом з тим апеляційний суд, ухвалюючи нове рішення про відмову в позові дійшов висновку про пропуск позивачем строку позовної давності та відсутність поважних причин такого пропуску.

VІІ. Позиція Верховного Суду

31. Згідно зі ст. 300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням по новому обставин справи.

32. Вирішуючи питання щодо правового статусу спірного майна, суди виходили із того, що згідно з постановою Верховної Ради Української РСР від 29 листопада 1990 року № 506-ХІІ "Про захист суверенних прав власності Української РСР" на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 № 1452-XII "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" та Закону України від 10.09.1991 № 1540-ХІІ "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" (1540-12) майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 № 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" (2268-12) майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, тимчасово передані ФДМУ.

За змістом Постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 № 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" (3943-12) тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Питання щодо суб'єктів права власності такого майна на законодавчому рівні не врегульовано, майно колишніх профспілкових організацій на теперішній час залишається державною власністю, а тому не було правових підстав для розпорядження цим майном як Федерацією професійних спілок України, так і ЗАТ "Укрпрофоздоровниця".

Ураховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірний об'єкт нерухомого майна мав статус державної (загальнодержавної) власності, тому здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 25.11.2014 у справі №3-115гс14.

33. Отже, як слідує з судових рішень судів попередніх інстанцій, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції, дійшли однакових висновків про обґрунтованість позовних вимог.

Відмінність між вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій полягає лише в тому, що місцевий суд дійшов висновків, що строк позовної давності позивачем не пропущений, а суд апеляційної інстанції - що пропущений, і саме з цієї підстави відмовив в позові, а не з підстави необґрунтованості позовних вимог.

34. З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції розглядає касаційну скаргу саме в частині доводів про необґрунтованість висновків апеляційного суду щодо пропущення прокурором та позивачем строку позовної давності.

35. Відповідачі - ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" і Геніївська сільська рада Зміївського району Харківської області до винесення судового рішення заявили про застосування позовної давності.

36. ФДМУ подав до суду заяву (від 27.07.2017), в якій просив визнати поважними причини пропущення позовної давності, посилаючись на те, що про вибуття спірного об'єкту із державної власності ФДМУ стало відомо в ході проведення перевірки щодо законності використання, відчуження об'єктів державної і комунальної власності.

37. Як вже зазначалося вище, ухвалою Верховного Суду від 14.06.2018 провадження у справі №922/2055/17 зупинено до перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у подібних правовідносинах у іншій справі №907/50/16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16 викладені такі правові висновки:

"Щодо позовної давності

40. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що висновки в частині застосування норм статті 261 Цивільного кодексу України судами першої та апеляційної інстанцій є правильними, з огляду на таке.

41. Так, згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

42. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

43. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України).

44. За загальним правилом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

45. Отже, за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

46. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).

47. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

48. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

59. Аналіз статті 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

60. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32- 38 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

62. Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові цього суду від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (провадження № 3-604гс16) за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" про витребування майна, положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються.

63. Натомість постановою Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17 за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_14, треті особи: ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, про витребування майна, суд зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки. При цьому за вимогами статті 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Така ж правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16.

64. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками суду касаційної інстанції та висновком викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17 щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України.

65. Отже, Господарський суд Закарпатської області та Львівський апеляційний господарський суд дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, та відмову у позові за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами."

38. Аналогічний правовий висновок щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 по справі № 372/1036/15-ц.

39. Аналогічно:

- в постанові Верховного Суду України по справі №5011-7/1603-2012 3-512гс16.doc від 8 червня 2016 року було зазначено, що суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

- в постанові даного Суду по справі 6-7цс14.doc від 21 травня 2014 року було вказано, що суд не врахував і вимоги ч.1 ст. 261 ЦК України, відповідно до якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

40. Також аналогічний висновок, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, викладено в постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі № 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі № 3-932гс17.

41. Згідно ч.1 ст.6 "Право на справедливий суд" Конвенції про захист прав і основних свобод людини (995_004) 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року, дата набрання чинності для України: 11.09.1997:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення."

42. У п.137. Рішення у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine) від 9 січня 2013 року, заява No 21722/11, Європейським судом з прав людини було зазначено наступне:

"Суд вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства" (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень."

Крім того, у п.570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" Європейським судом з прав людини було зазначено наступне:

"Європейський Суд до цього визначив, що давність може визначатися як право, що надається законом особі, яка скоїла злочин, більше не бути переслідуваною або судимою після спливу визначеного строку з моменту скоєння діянь. Строки давності є загальною рисою правових систем Держав - учасників Конвенції, мають багато цілей, серед яких гарантування правової захищеності шляхом встановлення строку для дій і перешкоджання посяганню на право на захист, яке могло б бути скомпрометованим, якщо б суди виносили рішення, доказова база по яких була б неповною внаслідок часу, що сплинув (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства" (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV)."

43. В постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року по справі №6-68цс15 було зазначено наступне:

"Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п.570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства")."

Вищевказані висновки підтверджені також в Постановах Верховного суду України по справах №6-2510ц15 від 16 грудня 2015 року, №910/4626/14 (3-374гс15.doc ), №910/3724/14 (3-539гс15.doc ) від 30 вересня 2015 року та №910/3723/14 3-387гс16.doc від 11 травня 2016 року.

44. Таким чином, будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду.

45. Апеляційним судом установлено, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 01.11.1996 № 461/96-ВР "Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України " (461/96-ВР) Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" ФДМУ доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24.08.1991 і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких знаходиться це майно.

На виконання цієї постанови ФДМУ у 1996 році складено Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України, до якого було включено санаторій "Ялинка".

46. Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.

47. Також, колегія суддів касаційного суду не приймає до уваги посилання скаржника на те, що майно вибуло з державної власності у 1999 році саме на підставі оспорюваного рішення від 21.04.1999, про що ФДМУ стало відомо лише з позовної заяви прокуратури Харківської області, а Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні Федерації незалежних профспілок України, було складено ще до оформлення оспорюваним рішенням права власності на спірне майно за відповіжачем-1, тому складання цього Переліку не може бути доказом обізнаності ФДМУ про порушене право у 1996-1997рр., оскільки, по-перше, твердження позивача щодо його обізнаності з порушенням прав та інтересів держави лише з 2011 року, тобто з моменту подання позову прокуратурою Харківської області, спростовуються тим, що позивач пов'язує порушення свого права з 1992 року, а саме у зв'язку з передачею майна Федерацією незалежних профспілок України у власність ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" за актом прийому-передачі від 24.01.1992, тобто зазначені вище докази вказують на те, що позивач був обізнаний про належність спірного майна ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" починаючи з 1996 року та мав можливість звернутися до суду за захистом права державної власності, але з незрозумілих причин не скористався таким правом.

48. Колегія суддів враховує, що наведені в п.п.45-47 даної постанови правові позиції викладені також у постановах Верховного Суду України від 25.03.2015 у справі №11/163/2011/5003 та від 22.03.2017 у справі №5004/2115/11, та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2018 у справі №32/5009/5385/11, від 10.04.2018 у справі 11/5009/7731/11 та від 15.05.2018 у справі 11/5009/7619/11, зі спорів, що виникли з подібних правовідносин.

49. На підставі викладеного, колегія суддів касаційного суду вважає, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність поважних причин пропуску позивачем позовної давності з огляду на те, що упродовж тривалого часу ФДМУ був обізнаний з фактом вибуття майна з державної власності та мав право і можливість звернутися до суду за захистом порушеного права, але таким правом не скористався, та, як наслідок, про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.

50. При цьому, суд касаційної інстанції також враховує позицію практики Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 09.10.2018 по справі Фонду "Батьківська турбота" проти України (заява №5876/15), в якому згідно, зокрема, прес-релізу, виданого Секретарем Суду ЄСПЛ 333 (2018) 09.10.2018, встановлено наступне:

"Вилучення власності благодійного фонду незважаючи на bona fide придбання викликало порушення прав власності

У сьогоднішньому рішенні Палати у справі Фонд "Батьківська турбота" проти України (заява № 5876/15) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

Справа стосувалася позбавлення організації-заявника права власності на частину санаторію, який вона придбала у відділу майна Федерації профспілок України в 2002 році. Сама Федерація отримала контроль над приміщенням за допомогою процесу, який розпочався в Радянську епоху та її право власності на майно було підтверджене в рішенні суду від 1997 року.

Проте у 2011 році прокурор вимагав повернення майна державі. Національні суди в кінцевому підсумку постановили, що Федерація не мала права продавати приміщення, оскільки санаторій залишився державною власністю та скасували право організації-заявника.

Суд встановив, зокрема, що не існувало чіткого закону стосовно того, хто володів таким майном Радянської епохи - Федерація та її відділ майна або держава - і це національне прецедентне право було непослідовним у зв'язку з цим. Держава також наклала непропорційний тягар на організацію-заявника позбавивши його власності. Тому Суд виявив порушення прав організації-заявника.

Суд зазначив, що будь-яке втручання у права власності, як це відбулося у цій справі, повинне бути законним для того, щоб відповідати Європейській Конвенції. Термін "законний" означав, що будь-який захід повинен мати основу в національному законодавстві та закон повинен бути доступним і передбачуваним щодо його наслідків. Суд зазначив, що національне прецедентне право щодо власності УПО було непослідовним, оскільки існували значні відмінності між висновками судів у цій справі та іншими подібними справами. Це відбувалося переважно тому, що не існувало закону щодо правового статусу майна в Україні, яке належало громадським організаціям Радянського Союзу, таким як профспілки.

Такі факти означали, що Суд мав серйозні сумніви в тому, чи втручання в права організації-заявника відповідало вимогам Конвенції щодо якості права.

Суд також встановив, що дії держави викликали накладання непропорційного тягаря. Організація-заявник придбала майно в 2002 році, через декілька років після прийняття рішення судом в 1997 році про підтвердження права власності УПО, проте прокурор не подав позов стосовно цього до 2011 року. Державі було відомо або повинно було бути відомо задовго до цього про придбання приміщення.

Права власності організації-заявника також були належним чином зареєстровані органами влади. Якщо була допущена помилка у процесі, саме держава повинна була нести відповідальність за винятком існування чіткого інтересу суспільства, який обґрунтовує втручання. Проте уряд не надав переконливих доказів у зв'язку з цим. Уряд зробив лише загальні заяви про відновлення права держави на власність не демонструючи, чому їй була необхідна ця власність на будь-якій особливій і переконливій підставі. Дійсно, лише в 2018 році держава зареєструвала своє право власності на санаторій.

Суд постановив, що втручання у права власності організації-заявника серйозно викликало сумніви щодо законності заходу і накладало непропорційний тягар на заявника таким чином порушуючи статтю 1 Протоколу № 1."

51. Посилання прокурора, що положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширювалися на позови прокурорів, що пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами саме органу державної влади, а не органу місцевого самоврядування, як в даній справі, судом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки аналогічні висновки щодо застосування положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 по справі № 916/1979/13 за позовом прокурора про визнання недійсним рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року №1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О. В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу".

52. Посилання прокурора, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16 викладено правовий висновок, що строки позовної давності не розповсюджуються до позовних вимог про витребування майна на підставі ст. 388 ЦК України, а прокурором пред'явлено позов на підставі ст. 387 вказаного Кодексу, також відхиляють судом, оскільки в п.п.63., 64. вищевказаної постанови Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17 щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України.