розглянувши касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області на рішення Господарського суду Запорізької області від 20.11.2017 (головуючий суддя: Проскуряков К.В., судді: Колодій Н.А., Смірнов О.Г.) та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 13.02.2018 ( головуючий суддя: Геза Т.Д., судді: Мартюхіна Н.О., Сгара Е.В.)

за позовом Заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до 1.Виконавчого комітету Запорізької міської ради, 2. Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", 3. Приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт",

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-3 - 1. ОСОБА_5, 2. ОСОБА_6, 3. ОСОБА_7, 4. ОСОБА_8, 5. ОСОБА_9, 6. ОСОБА_10, 7. ОСОБА_11, 8. ОСОБА_12, 9. ОСОБА_13, 10. ОСОБА_14, 11. ОСОБА_15, 12. ОСОБА_16, 13. ОСОБА_17, 14. ОСОБА_18, 15. ОСОБА_19, 16. ОСОБА_20, 17. ОСОБА_21, 18. ОСОБА_22,

про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради, визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння,

За участю представників сторін:

прокуратури - Попенко -прокурор відділу,

позивача - Іжаківський А.О -представник,

відповідача 1 - не з'явився,

відповідача 2 - Рябко Є.О. - адвокат, Ніцос А.А. - адвокат,

відповідача 3 - не з'явився,

третьої особи 1 - не з'явився,

третьої особи 2 - не з'явився,

третьої особи 3 - не з'явився,

третьої особи 4 - не з'явився,

третьої особи 5 - не з'явився,

третьої особи 6 - не з'явився,

третьої особи 7 - не з'явився,

третьої особи 8 - не з'явився,

третьої особи 9 - не з'явився,

третьої особи 10 - не з'явився,

третьої особи 11 - не з'явився,

третьої особи 12 - не з'явився,

третьої особи 13 - не з'явився,

третьої особи 14 - не з'явився,

третьої особи 15 - не з'явився,

третьої особи 16 - не з'явився,

третьої особи 17 - не з'явився,

третьої особи 18 - не з'явився,

І. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1. В вересні 2011 року Заступник прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся з позовом про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради, визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння.

2. Позовна заява обґрунтована тим, що спірне майно розташовано на території України й перебувало у віданні профспілок України, тому не могло бути відчужено без згоди його власника - держави в особі ФДМУ.

3. Відповідач-1 - виконавчий комітет Запорізької міської ради - заявлені позовні вимоги не визнав. У запереченнях на позов (а.с. 8-9 т. 9) зазначив, що на час винесення виконавчим комітетом Запорізької міської ради оспорюваного рішення визначений законом обсяг повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку передбачав здійснення заходів, спрямованих на оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна за фізичними чи юридичними особами за наявності встановленого діючим законодавством переліку право встановлювальних документів. Тобто рішення виконавчим комітетом Запорізької міської ради прийнято в межах його компетенції. Щодо строку позовної давності, вважає, що на даний позов поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, так як позивачем по суті є держава в особі її органів як суб'єкт владних повноважень.

4. Відповідач-2 - Приватне акціонерного товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" - заявлені позовні вимоги не визнав. У відзиві на позов (а.с. 10 - 12 т. 9) зазначив, що у зв'язку з тим, що позивач пов'язує порушення свого права з 1992 р., а саме у зв'язку з передачею майна Федерацією незалежних профспілок України у власність АТ ЛОЗ профспілок України "Укрпрофоздоровниця" за актом прийому-передачі від 24.09.1992 р., відповідач-2 надано докази, які вказують на те, що позивач був обізнаний про належність спірного майна відповідачу, починаючи з 1996 року та мав право й можливість звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМ України не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі. Відповідач-2 просить застосувати сплив строку позовної давності і відмовити в задоволенні позовних вимог.

5. Відповідач-3 - ПрАТ "Приазовкурорт" - заявлені позовні вимоги не визнав, заявив про застосування наслідків пропуску позовної давності. У додатковому відзиві від 11.07.2017 р. за вих. №63 на позовну заяву вказав, що спірне рішення "Про оформлення права власності на об'єкти нерухомості по вул. Ленській, 45; вул. 40 років Жовтня, 1а; 48а; 50а; вул. Зеленій, 45а; 46а; 47; 48; 49; 49а за закритим акціонерним товариством "Приазовкурорт" прийняте на підставі "Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно", затвердженого наказом Мінюсту України від 07.02.2002 р. № 7/5 та на підставі наданих документів про створення Закритого акціонерного товариства "Приазовкурорт" та про передачу майна у власність відповідачу-3 одним з його засновників - Закритим акціонерним товариством "Укрпрофоздоровниця". Цим рішенням ОП "ЗМБТІ" було зобов'язане оформити та видати свідоцтва на право власності на спірне нерухоме майно. Спірне нерухоме майно отримане відповідачем-2 в процесі створення в якості наповнення статутного фонду від засновника - ЗАТ "Укрпрофоздоровниця".

Також, відповідач-3 зазначав, що рішенням від 20.01.1997 та постановою від 17.06.1997 Вищого арбітражного суду України встановлено, що Федерація незалежних профспілок правомірно володіла, користувалась та розпоряджалась майном шляхом передачі до статутного фонду (у власність) закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця". Відповідач-3 вважає, що з тих доказів, що приведені позивачем в обґрунтування своїх вимог, неможливо встановити відомості про факти, що входять в предмет доказування. Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який мав відповідні повноваження щодо спірного майна, то й перебіг позовної давності мав розпочатися з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган, а не прокурор. В матеріалах справи відсутні будь-які докази права власності позивача на майно, стосовно якого виник спір. Оспорюване рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради № 238/5 від 29.07.2013 не є рішенням про визнання чи підтвердження за ПрАТ "Приазовкурорт" права власності на об'єкти нерухомості. Тому це рішення, направлене на облік та реєстрацію, відносилося до компетенції виконавчого комітету Запорізької міської ради та відповідало діючого на той час законодавству. На підставі зазначеного рішення оформлені Свідоцтва про право власності на майно за ПрАТ "Приазовкурорт" та право власності зареєстровано в державному реєстрі прав власності не нерухоме майно.

6. ФДМУ подав до суду клопотання від 19.09.2017 р. за вих. №10-25-17888, в якому просив визнати поважними причини пропущення позовної давності, поновити цей строк і задовольнити позов прокурора у повному обсязі, посилаючись на те, що про вибуття спірних об'єктів нерухомого майна з державної власності ФДМУ стало відомо у 2011 році із позову Заступника прокурора Запорізької області.

ІІ. Короткий зміст судових рішень

7. Рішенням господарського суду Запорізької області від 20.11.2017, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 13.02.2018 у справі № 17/5009/5413/11, відмовлено в задоволенні заявлених позовних вимог .

ІІІ. Процедура касаційного провадження у Верховному Суді

8. 14.03.2018 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) Заступником прокурора Харківської області подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Запорізької області від 20.11.2017 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 13.02.2018 у справі №17/5009/5413/11 до Касаційного господарського суду.

9. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.04.2018 року у справі №17/5009/5413/11 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Мачульський Г.М., Краснов Є.В.

10. Ухвалою Верховного Суду від 19.04.2018 касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області на рішення Господарського суду Запорізької області від 20.11.2017 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 13.02.2018 залишено без руху на підставі частини 3 статті 292 Господарського процесуального кодексу України, оскільки наведені у заяві про поновлення строку підстави причин пропуску строку визнані неповажними; надано скаржнику строк для усунення недоліків до 04.05.2018.

11. 02.05.2018 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) скаржник направив до суду клопотання про усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 19.04.2018.

12. 14.05.2018 суд постановив ухвалу про задоволення заяви Заступника прокурора про поновлення строку на подання касаційної скарги, прийняття касаційної скарги до провадження та призначення до розгляду на 05.07.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до Касаційного господарського суду до 04.06.2018.

13.Ухвалою Верховного Суду від 05.07.2018 провадження у справі №17/5009/5413/11 зупинено до перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у подібних правовідносинах у іншій справі №907/50/16.

14. 20.11.2018 Великою Палатою Верховного Суду ухвалено постанову у справі №907/50/16, яку було оприлюднено в Єдиному Державному реєстрі судових рішень 28.11.2018.

15. 10.12.2018 суд постановив ухвалу про поновлення провадження по даній справі та призначення до розгляду на 17.01.2019, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги.

16. В судове засідання з'явилися прокурор, представники позивача та відповідача 2. Прокурор підтримав вимоги, викладені в касаційній скарзі, просив суд її задовольнити. Представник позивача підтримав касаційну скаргу прокурора, просив суд її задовольнити. Представники відповідача 2 проти вимог викладених в касаційній скарзі заперечували, просили суд її відхилити, судові рішення залишити без змін.

ІV. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

17. У касаційній скарзі Заступник прокурора Харківської області просить скасувати судові рішення, прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення судами статей 256, 257, 261, 268, 321, 328, 386, 387, 392 ЦК України та статті 43 ГПК (в редакції, чинній до 15.12.2017), наголошуючи на тому, що:

1) майно вибуло з державної власності у 2003 році саме на підставі оспорюваного рішення від 29.07.2005, про що ФДМУ стало відомо лише у 2011 році з позовної заяви прокуратури Запорізької області;

2) Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні Федерації незалежних профспілок України, було складено ще до оформлення оспорюваним рішенням права власності на спірне майно за ПрАТ "Приазовкурорт", тому складання цього Переліку не може бути доказом обізнаності ФДМУ про порушене право у 1996-1997рр., оскільки порушення відповідачами прав позивача відбулося значно пізніше;

3) апеляційним судом безпідставно відхилено клопотання ФДМУ про поновлення строку позовної давності.

18. Від Фонду державного майна України надійшли:

- відзив на касаційну скаргу, в якому останній просив суд касаційну скаргу задовольнити, скасувати судові рішення та прийняти нове про повне задоволення позову;

- клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав наявності виключної правової проблеми.

19. Від третьої особи 11 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить суд скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

20. Від представника третіх осіб 1,2,3,4,5,6,8,9,10,12,13,14,15,16,17 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому треті особи просять суд відмовити у задоволенні касаційної скарги, судові рішення залишити без змін.

21. Від відповідача 1 також надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги .

V. Фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій

22. 18.11.1990 Президією Ради Загальної Конфедерації професійних союзів СССР прийнята Постанова № 2-1а "Про затвердження Договору про закріплення прав по володінню, користуванню та розпорядженню профспілковим майном", якою, з метою забезпечення виконання статутних завдань, було затверджено Договір про закріплення прав по володінню, користуванню та розпорядженню профспілковим майном. Вказаним договором у власність Федерації незалежних профспілок було передано майно згідно додатку.

23. Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Києва від 23.12.1991 № 1971 було зареєстровано ЗАТ "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ", яке створено на основі майна юридичних осіб - Федерації професійних спілок України (правонаступник Ради Федерації незалежних профспілок України) та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (правонаступник Фонду соціального страхування України).

В подальшому ЗАТ "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ" змінено найменування на приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ".

24. Рішенням загальних зборів ЗАТ "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ" від 20.06.2002 № 2/6, яке оформлене протоколом № 2 ЗАТ "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ" вирішено виступити співзасновником ЗАТ "Приазовкурорт".

Згідно з пунктом 1.1 Статуту ЗАТ "Приазовкурорт" створено відповідно до установчого договору про створення та діяльність ЗАТ "Приазовкурорт" від 31.10.2002, шляхом перетворення приазовського дочірнього підприємства ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ" у вищенаведене акціонерне товариство.

ЗАТ "Приазовкурорт" змінено своє найменування на приватне акціонерне товариство "Приазовкурорт", яке є повним правонаступником приазовського дочірнього підприємства ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ".

25. Відповідно до акту приймання-передачі майна від 30.10.2002 ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ" передано у власність як внесок до статутного фонду майно згідно з додатками до акту приймання-передачі майнового комплексу Приазовського дочірнього підприємства, яке розташоване в м. Бердянськ Запорізької області, вартістю 43 485 200 грн.

26. 29.07.2003 Виконавчим комітетом Запорізької міської ради прийнято рішення № 238/5 "Про оформлення права власності на об'єкти нерухомості по вул. Ленській, 45; вул. 40 років Жовтня, 1а, 48а, 50а; вул. Зеленій, 45а, 46а, 47, 48, 49, 49а за ЗАТ "Приазовкурорт". Зазначеним рішенням Комітет вирішив оформити право власності на об'єкти нерухомості по вул. Ленській, 45; вул. 40 років Жовтня, 1а; 48а; 50а; вул. Зеленій, 45а; 46а; 47; 48; 49; 49а за ЗАТ "Приазовкурорт" згідно з додатком. ЗАТ "Приазовкурорт" доручено в місячний термін провести реєстрацію прав власності на об'єкти нерухомості по вул. Ленській, 45; вул. 40 років Жовтня, 1а; 48а; 50а; вул. Зеленій, 45а; 46а; 47; 48; 49; 49а в Підприємстві згідно з додатком. Підприємству доручено оформити та видати свідоцтва про права власності на об'єкти нерухомості по вул. Ленській, 45; вул. 40 років Жовтня, 1а; 48а; 50а; вул. Зеленій, 45а; 46а; 47; 48; 49; 49а за ЗАТ "Приазовкурорт" та погасити реєстрацію за ЗАТ "УКРПРОФОЗДОРОВНИЦЯ" згідно з додатком.

На підставі рішення Комітету від 29.07.2003 № 238/5 видані свідоцтва про право власності ЗАТ "Приазовкурорт" на об'єкти нерухомості по вул. Ленській, 45; вул. 40 років Жовтня, 1а; 48а; 50а; вул. Зеленій, 45а; 46а; 47; 48; 49; 49а.

27. Звертаючись з даним позовом, Прокурор в інтересах держави в особі ФДМУ, посилаючись на те, що спірне майно є державним, а тому могло бути відчужене лише за згодою ФДМУ, просив визнати недійсним та скасувати рішення Комітету від 29.07.2003 № 238/5, визнати право власності за державою України в особі ФДМУ на відповідні об'єкти нерухомого майна (в частині спірних об'єктів нерухомого майна, які зареєстровані за ПАТ "Приазовкурорт") та витребувати із чужого незаконного володіння ПАТ "Приазовкурорт" об'єкти нерухомості.

VІ. Короткий виклад мотивів судових рішень судів попередніх інстанцій

28. В основу оскаржуваних рішень судами покладено висновок про обґрунтованість позовних вимог внаслідок порушення оспорюваним рішенням права власності держави Україна на спірне нерухоме майно, яке перебувало у віданні загальносоюзної громадської організації, а на момент створення ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" - у державній власності, тому не могло бути відчужене без згоди його власника - держави в особі ФДМУ.

29. Однак, в подальшому суди відмовили у позові з підстав спливу позовної давності без поважних причин, оскільки ФДМУ не міг не знати про факт вибуття з його володіння спірного майна раніше 2011 року, складаючи ще у 1996 році Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні Федерації незалежних профспілок України, до якого було включене і спірне майно, але всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову позивач не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.

VІІ. Позиція Верховного Суду

30. Згідно зі ст. 300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням по новому обставин справи.

31. Вирішуючи питання щодо правового статусу спірного майна, суди виходили із того, що згідно з постановою Верховної Ради Української РСР від 29 листопада 1990 року № 506-ХІІ "Про захист суверенних прав власності Української РСР" на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 № 1452-XII "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" та Закону України від 10.09.1991 № 1540-ХІІ "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" (1540-12) майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 № 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" (2268-12) майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, тимчасово передані ФДМУ.

За змістом Постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 № 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" (3943-12) тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Питання щодо суб'єктів права власності такого майна на законодавчому рівні не врегульовано, майно колишніх профспілкових організацій на теперішній час залишається державною власністю, а тому не було правових підстав для розпорядження цим майном як Федерацією професійних спілок України, так і ЗАТ "Укрпрофоздоровниця".

Ураховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірний об'єкт нерухомого майна мав статус державної (загальнодержавної) власності, тому здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 25.11.2014 у справі №3-115гс14.

32. Отже, як слідує з судових рішень судів попередніх інстанцій, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції, дійшли однакових висновків про обґрунтованість позовних вимог, проте відмовили в позові з підстав пропуску строку позовної давності.

33. З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції розглядає касаційну скаргу саме в частині доводів про необґрунтованість висновків судів щодо пропущення прокурором та позивачем строку позовної давності.

34. Відповідачі - ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" та ПрАТ "Приазовкурорт" до винесення судового рішення заявили про застосування позовної давності.

35. ФДМУ подав до суду заяву (від 19.09.2017 ), в якій просив визнати поважними причини пропущення позовної давності, посилаючись на те, що про вибуття спірного об'єкту із державної власності ФДМУ стало відомо в ході проведення прокуратурою перевірки додержання вимог законодавства під час відчуження оздоровчих закладів професійних спілок та подання прокуратурою відповідного позову.

36. Як вже зазначалося вище, ухвалою Верховного Суду від 14.06.2018 провадження у справі №922/2055/17 зупинено до перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у подібних правовідносинах у іншій справі №907/50/16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16 викладені такі правові висновки:

"Щодо позовної давності

40. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що висновки в частині застосування норм статті 261 Цивільного кодексу України судами першої та апеляційної інстанцій є правильними, з огляду на таке.

41. Так, згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

42. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

43. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України).

44. За загальним правилом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

45. Отже, за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

46. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).

47. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

48. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

59. Аналіз статті 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

60. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32- 38 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

62. Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові цього суду від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (провадження № 3-604гс16) за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" про витребування майна, положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються.

63. Натомість постановою Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17 за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_30, треті особи: ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, про витребування майна, суд зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки. При цьому за вимогами статті 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Така ж правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16.

64. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками суду касаційної інстанції та висновком викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17 щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України.

65. Отже, Господарський суд Закарпатської області та Львівський апеляційний господарський суд дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, та відмову у позові за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами."

37. Аналогічний правовий висновок щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 по справі № 372/1036/15-ц.

38. Аналогічно:

- в постанові Верховного Суду України по справі №5011-7/1603-2012 3-512гс16.doc від 8 червня 2016 року було зазначено, що суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

- в постанові даного Суду по справі 6-7цс14.doc від 21 травня 2014 року було вказано, що суд не врахував і вимоги ч.1 ст. 261 ЦК України, відповідно до якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

39. Також аналогічний висновок, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, викладено в постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 13.04.2016 у справі № 3-224гс16, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16, від 07.06.2017 у справі № 3-455гс17, від 18.10.2017 у справі № 3-932гс17.

40. Згідно ч.1 ст.6 "Право на справедливий суд" Конвенції про захист прав і основних свобод людини (995_004) 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року, дата набрання чинності для України: 11.09.1997:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення."

41. У п.137. Рішення у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine) від 9 січня 2013 року, заява No 21722/11, Європейським судом з прав людини було зазначено наступне:

"Суд вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства" (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень."

Крім того, у п.570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" Європейським судом з прав людини було зазначено наступне:

"Європейський Суд до цього визначив, що давність може визначатися як право, що надається законом особі, яка скоїла злочин, більше не бути переслідуваною або судимою після спливу визначеного строку з моменту скоєння діянь. Строки давності є загальною рисою правових систем Держав - учасників Конвенції, мають багато цілей, серед яких гарантування правової захищеності шляхом встановлення строку для дій і перешкоджання посяганню на право на захист, яке могло б бути скомпрометованим, якщо б суди виносили рішення, доказова база по яких була б неповною внаслідок часу, що сплинув (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства" (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV)."

42. В постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року по справі №6-68цс15 було зазначено наступне:

"Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п.570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства")."

Вищевказані висновки підтверджені також в Постановах Верховного суду України по справах №6-2510ц15 від 16 грудня 2015 року, №910/4626/14 (3-374гс15.doc ), №910/3724/14 (3-539гс15.doc ) від 30 вересня 2015 року та №910/3723/14 3-387гс16.doc від 11 травня 2016 року.

43. Таким чином, будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду.

44. Судами установлено, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 01.11.1996 № 461/96-ВР "Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України " (461/96-ВР) Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" ФДМУ доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24.08.1991 і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких знаходиться це майно.

На виконання цієї постанови ФДМУ у 1996 році складено Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України, до якого було включено і спірне майно.

45. Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.

46. Також, колегія суддів касаційного суду не приймає до уваги посилання скаржника на те, що майно вибуло з державної власності у 2003 році саме на підставі оспорюваного рішення від 29.07.2003, про що ФДМУ стало відомо лише у 2011 році з позовної заяви прокуратури Запорізької області, а Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні Федерації незалежних профспілок України, було складено ще до оформлення оспорюваним рішенням права власності на спірне майно за ПрАТ "Приазовкурорт", тому складання цього Переліку не може бути доказом обізнаності ФДМУ про порушене право у 1996-1997рр., оскільки, по-перше, як правильно зазначено судом апеляційної інстанції, твердження позивача щодо його обізнаності з порушенням прав та інтересів держави лише з 2011 року, тобто з моменту подання позову прокуратурою Запорізької області, спростовуються тим, що позивач пов'язує порушення свого права з 1992 року, а саме у зв'язку з передачею майна Федерацією незалежних профспілок України у власність ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" за актом прийому-передачі від 24.09.1992, тобто зазначені вище докази вказують на те, що позивач був обізнаний про належність спірного майна ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" починаючи з 1996 року та мав можливість звернутися до суду за захистом права державної власності, але з незрозумілих причин не скористався таким правом.

47. Колегія суддів враховує, що наведені в п.п.45-47 даної постанови правові позиції викладені також у постановах Верховного Суду України від 25.03.2015 у справі №11/163/2011/5003 та від 22.03.2017 у справі №5004/2115/11, та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2018 у справі №32/5009/5385/11, від 10.04.2018 у справі 11/5009/7731/11 та від 15.05.2018 у справі 11/5009/7619/11, зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, зокрема і за участю ПрАТ "Приазовкурорт".

48. На підставі викладеного, колегія суддів касаційного суду вважає, що суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність поважних причин пропуску позивачем позовної давності з огляду на те, що упродовж тривалого часу ФДМУ був обізнаний з фактом вибуття майна з державної власності та мав право і можливість звернутися до суду за захистом порушеного права, але таким правом не скористався, та, як наслідок, про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.

49. При цьому, суд касаційної інстанції також враховує позицію практики Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 09.10.2018 по справі Фонду "Батьківська турбота" проти України (заява №5876/15), в якому згідно, зокрема, прес-релізу, виданого Секретарем Суду ЄСПЛ 333 (2018) 09.10.2018, встановлено наступне:

"Вилучення власності благодійного фонду незважаючи на bona fide придбання викликало порушення прав власності

У сьогоднішньому рішенні Палати у справі Фонд "Батьківська турбота" проти України (заява № 5876/15) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

Справа стосувалася позбавлення організації-заявника права власності на частину санаторію, який вона придбала у відділу майна Федерації профспілок України в 2002 році. Сама Федерація отримала контроль над приміщенням за допомогою процесу, який розпочався в Радянську епоху та її право власності на майно було підтверджене в рішенні суду від 1997 року.

Проте у 2011 році прокурор вимагав повернення майна державі. Національні суди в кінцевому підсумку постановили, що Федерація не мала права продавати приміщення, оскільки санаторій залишився державною власністю та скасували право організації-заявника.

Суд встановив, зокрема, що не існувало чіткого закону стосовно того, хто володів таким майном Радянської епохи - Федерація та її відділ майна або держава - і це національне прецедентне право було непослідовним у зв'язку з цим. Держава також наклала непропорційний тягар на організацію-заявника позбавивши його власності. Тому Суд виявив порушення прав організації-заявника.

Суд зазначив, що будь-яке втручання у права власності, як це відбулося у цій справі, повинне бути законним для того, щоб відповідати Європейській Конвенції. Термін "законний" означав, що будь-який захід повинен мати основу в національному законодавстві та закон повинен бути доступним і передбачуваним щодо його наслідків. Суд зазначив, що національне прецедентне право щодо власності УПО було непослідовним, оскільки існували значні відмінності між висновками судів у цій справі та іншими подібними справами. Це відбувалося переважно тому, що не існувало закону щодо правового статусу майна в Україні, яке належало громадським організаціям Радянського Союзу, таким як профспілки.

Такі факти означали, що Суд мав серйозні сумніви в тому, чи втручання в права організації-заявника відповідало вимогам Конвенції щодо якості права.

Суд також встановив, що дії держави викликали накладання непропорційного тягаря. Організація-заявник придбала майно в 2002 році, через декілька років після прийняття рішення судом в 1997 році про підтвердження права власності УПО, проте прокурор не подав позов стосовно цього до 2011 року. Державі було відомо або повинно було бути відомо задовго до цього про придбання приміщення.

Права власності організації-заявника також були належним чином зареєстровані органами влади. Якщо була допущена помилка у процесі, саме держава повинна була нести відповідальність за винятком існування чіткого інтересу суспільства, який обґрунтовує втручання. Проте уряд не надав переконливих доказів у зв'язку з цим. Уряд зробив лише загальні заяви про відновлення права держави на власність не демонструючи, чому їй була необхідна ця власність на будь-якій особливій і переконливій підставі. Дійсно, лише в 2018 році держава зареєструвала своє право власності на санаторій.

Суд постановив, що втручання у права власності організації-заявника серйозно викликало сумніви щодо законності заходу і накладало непропорційний тягар на заявника таким чином порушуючи статтю 1 Протоколу № 1."

50. Посилання прокурора, що положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширювалися на позови прокурорів, що пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами саме органу державної влади, а не органу місцевого самоврядування, як в даній справі, судом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки аналогічні висновки щодо застосування положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 по справі № 916/1979/13 за позовом прокурора про визнання недійсним рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року №1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О. В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу".

51. Посилання прокурора, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16 викладено правовий висновок, що строки позовної давності не розповсюджуються до позовних вимог про витребування майна на підставі ст. 388 ЦК України, а прокурором пред'явлено позов на підставі ст. 387 вказаного Кодексу, також відхиляють судом, оскільки в п.п.63., 64. вищевказаної постанови Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17 щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України.

В свою чергу, в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17 суд зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки.

Велика Палата Верховного Суду не вказала в своїй постанові про відступ від вищевказаної позиції саме по ст. 387 ЦК України.

Не вбачає правових підстав для відступу від вказаної позиції і колегія суддів касаційного суду по даній справі, що переглядається.

52. Клопотання позивача про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав наявності виключної правової проблеми не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.5 ст. 302 ГПК України:

"Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики."

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Фактично позивач посилається на єдину постанову Верховного Суду від 21.03.2018 по справі № 910/27026/14.

Разом з тим, у вищевказаних постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі №32/5009/5385/11, від 10.04.2018 у справі 11/5009/7731/11 та від 15.05.2018 у справі 11/5009/7619/11, тобто, в тому числі прийнятих пізніше вказаної постанови та зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, зокрема і за участю ПрАТ "Приазовкурорт", яке не приймало участі у справі №910/27026/14, викладені правові позиції, аналогічні викладеній в даній справі, що переглядається.