Звернувшись у суд з даним позовом, Селянське (фермерське) господарство "С.Г.М." (далі - позивач) просило стягнути з Фермерського господарства "Горобець С.Г." (далі - відповідач) 30 000,00 грн. збитків та 5 000,00 грн. витрат, понесених для проведення незалежної оцінки ринкової вартості врожаю озимої пшениці, 5040,00 грн. витрат пов'язаних з оплатою послуг адвоката.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що посіяну позивачем озиму пшеницю було знищено відповідачем у березні 2016 року шляхом повторної обробки земельної ділянки, яка знаходиться в оренді позивача, тобто відповідачем завдано збитків позивачу у вигляді упущеної вигоди, яку позивач міг би отримати у разі реалізації озимої пшениці зібраної зі спірної земельної ділянки.

Суди розглядали справу неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Полтавської області від 15.02.2018 (суддя Іванко Л.А.), позов задоволено повністю.

Оскарженою постановою Харківського апеляційного господарського суду від 29.05.2018, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказану постанову суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що він користується земельною ділянкою на підставі договору оренди від 20.07.2011, який 14.03.2012 був зареєстрований у встановленому законом порядку, а тому відповідач не вправі був здійснювати її обробіток із знищенням посівів озимої пшениці. Також посилається на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно послався на довідку Шилівської сільської ради від 27.03.2017 № 02-18/96, оскільки в ній йде мова про 2012 рік, а договір оренди позивач уклав у 2011 році, що є відмінним. Також скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував вказівок Вищого господарського суду України, які викладені у постанові від 10.11.2017 у даній справі.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити без змін вказану постанову, посилаючись на те, що апеляційний суд у відповідності до норм матеріального та процесуального права прийняв судове рішення, і доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржене судове рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 21.03.2007 між позивачем (орендар) та ОСОБА_7 (орендодавець) було укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, загальною площею 1,99 га, яка знаходиться на території Шилівської сільської ради, терміном на п'ять років, що підтверджується актом від 21.03.2007.

20.07.2011 між позивачем (орендар) та ОСОБА_7 (орендодавець) був укладений договір оренди земельної ділянки, площею 1,99 га, за умовами якого та згідно акта приймання-передачі, орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Шилівської сільської ради, терміном на п'ять років.

Також встановлено, що орендодавець за наведеними договорами помер, а земельну ділянку, загальною площею 1,9901га, кадастровий номер НОМЕР_1, успадкували його онуки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (далі-спадкоємці), згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.11.2014, які є власниками цієї земельної ділянки, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26.11.2014.

Судами встановлено, що 24.07.2015 між відповідачем та спадкоємцями було укладено договір оренди земельної ділянки, площею 1,9901 га, кадастровий номер НОМЕР_1, за умовами якого та на підставі відповідного акта, відповідач прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського використання, яка знаходиться за межами населених пунктів на території Шилівської сільської ради Решетилівського району Полтавської області, терміном на сім років. Даний договір був зареєстрований у встановленому законом порядку, що підтверджується певним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Наполягаючи на задоволені позовних вимог позивач зазначав, що відповідач не вправі був обробляти спірну земельну ділянку, оскільки існував договір оренди землі від 20.07.2011, згідно якого використовувати її міг лише позивач.

В звіті про визначення розміру ринкової вартості врожаю озимої пшениці, який мав отримати позивач після збору врожаю 2016 року в межах земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_2, суб'єктом оціночної діяльності використовувалися середні показники врожайності озимої пшениці 2014-2015 років по Решетилівському району відповідно до листа Управління агропромислового розвитку Решетилівської районної державної адміністрації Полтавської області №17/02-28 від 29.06.2016.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що сторонами зі справи не подано доказів того, що договір оренди землі від 20.07.2011 був розірваний у встановленому порядку. При цьому суд послався на те, що відповідачем не надано доказів, які б підтверджували відсутність його вини в заподіянні збитків позивачу.

Скасовуючи вказане рішення суду першої інстанції та приймаючи нове, про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що відповідач правомірно здійснив обробку спірної земельної ділянки, оскільки між ним та спадкоємцями був укладений договір оренди землі від 24.07.2015. Також апеляційний суд вказав на те, що не бере до уваги договір оренди землі від 20.07.2011, так як він був поданий позивачем до суду апеляційної інстанції під час першого розгляду справи та згідно довідки Шилівської сільської ради від 27.03.2017 № 02-18/96 про укладення такого договору у 2012 році нічого не відомо. Апеляційний суд зазначив, що договір оренди землі від 20.07.2011 не містить печатки Держкомзему у Решетилівському районі Полтавської області, тобто його державна реєстрація не підтверджена. Крім того, апеляційний суд послався на те, що позивач не подав доказів на підтвердження свого права на спірну земельну ділянку, а отже наявності усіх елементів складу цивільного правопорушення, який необхідний для стягнення збитків.

Між тим доводи суду апеляційної інстанції висновків місцевого господарського суду не спростовують виходячи із наступного.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 вказаного Кодексу збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до частини другої статті 224 Господарського Кодексу України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно з частиною другою статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Як встановлено судом першої інстанції укладений позивачем договір оренди земельної ділянки, терміном дії 5 років, зареєстровано у відділі Держкомзему в Решетиліському районі 14.03.2012 №532420004002352. Факт передачі в користування орендованої земельної ділянки від орендодавця орендарю підтверджується підписаним сторонами актом від 20.07.2011.

Суд апеляційної інстанції приймаючи оскаржену у цій частині постанову виходив із того, що договір оренди землі не містить печатки Держкомзему у Решетилівському районі Полтавської області, тобто його державна реєстрація не підтверджена.

Разом з тим зазначена судом апеляційної інстанції відсутність у наданому йому договорі оренди землі печатки Держкомзему у Решетилівському районі Полтавської області, виходячи із наявності у справі копії договору та копії постанови про закриття кримінального провадження від 09.12.2016, висновків місцевого господарського суду не спростовує, а є лише власною оцінкою цього суду наданого примірника договору щодо державної його реєстрації.

Так, зокрема, судом першої інстанції встановлено, що укладений позивачем договір оренди земельної ділянки зареєстровано у відділі Держкомзему в Решетиліському районі 14.03.2012 №532420004002352.

Судом апеляційної інстанції не спростовано ці висновки суду щодо реєстрації договору у відділі Держкомзему в Решетиліському районі за вказаним номером.

Відповідно до пункту 37 договору оренди договір припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчудження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності порядку встановленому законом; ліквідація юридичної особи-орендаря.

Пунктом 38 договору визначено, що дія договору оренди припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок не виконання другою стороною обов'язків, передбачених договором; внаслідок випадкового пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом.

Судами встановлено, що після смерті орендаря земельну ділянку успадкували його онуки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (далі-спадкоємці), згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.11.2014, які є власниками цієї земельної ділянки, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26.11.2014.

Згідно із частиною першою статі 781 Цивільного кодексу України (435-15) у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина друга статті 792 ЦК України).

Статтею 31 Закону України "Про оренду землі" не передбачає такої підстави припинення договору оренди землі як смерть фізичної особи - орендодавця і судами не встановлено, що укладений позивачем договір оренди землі припинився.

Положеннями статті 13 Цивільного кодексу України визначено межі здійснення цивільних прав.

Так, згідно цієї статті цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (частина 1). При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, (частина 2). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина 3). При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (частина 4). У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (частина 6).

З огляду на встановлені судами обставини справи та наведені норми права суд касаційної інстанції зазначає, що незважаючи на укладений між відповідачем та вказаними спадкоємцями договір оренди землі від 24.07.2015, відповідач не набув права знищувати належні позивачу посіви озимої пшениці.

Із встановлених судами обставин справи не вбачається, що безпосередні дії із знищення посівів озимої пшениці здійснювалися не лише відповідачем, а і іншими особами, а отже настання встановлених судом першої інстанції наслідків пов'язується із безпосередніми діями відповідача.

Посилання відповідача у відзиві як на підставу для відмови у позові на положення Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 №284 (284-93-п) (далі Порядок №284), та Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 №963 (963-2007-п) (далі Методика №963), є безпідставними, оскільки згідно пункту 1 Порядку №284 підлягають відшкодуванню власникам землі та землекористувачам збитки, заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок, встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок, а згідно пункту 1 Методики №963, вона спрямована на визначення розміру шкоди, заподіяної державі, територіальним громадам, юридичним та фізичним особам, на всіх категоріях земель внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, тоді як у даній справі, що переглядається у касаційному порядку, шкоду завдано знищенням посівів озимої пшениці, що є відмінним від тих, наведених вище діянь, які передбачені Порядком №284, та Методикою №963.

За вказаних обставин аргументи, викладені в касаційній скарзі, знайшли свої підтвердження, а аргументи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, щодо правомірності прийнятої у справі постанови, не можуть бути підставою для залишення постанови суду апеляційної інстанції без змін, а тому відхиляються судом касаційної інстанції з огляду на вище викладене.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду, повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

Відтак враховуючи спірний характер правовідносин сторін наведена міра обґрунтування даного судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи щоб продемонструвати сторонам що вони були почуті, суд касаційної інстанції вважає, що за результатами розгляду касаційної скарги постанова апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.